ЗА СТІНОЮ БУКОВОГО ПРАЛІСУ…

Назва твору: Сподіваюся на Тебе
Автор: Софія Майданська
Видавець: Факт
Рік: 2008

 

            Новий роман Софії Майданської  «Сподіваюся на Тебе» – це   містерія, коли крізь слова звучить музика споминів, це коштовність, яку зберігає  людська пам’ять, а «пам'ять – це тиха присутність любові, тінь якої завжди стоятиме за вашою спиною».

            Сюжетом роману є історія кохання головних героїв Богдана та Єви: історія довга, бо охоплює спільне дитинство, довгу розлуку, окремішне життя кожного, випадкову зустріч й усвідомлення близькості та неможливості жити далі один без одного; історія віртуальна, де наші герої – зірки, котрі заблукали, де  реальні події  інтимно-особистісного світу нагадують магічні ритуали, де магія місця (містечко Садгора, де вони жили дітьми)  задіяна як таємнича просторінь за межею видимого; історія, в якій поєдналися відтінок нереальності й щемливої загадки з правдою настрою. «Я покажу тобі щось не таке, // Як тінь твоя, що йде за тобою уранці, // чи тінь твоя, що ввечері встає тобі назустріч; // Я покажу тобі розпуку в жмені праху» (Т. С. Елліот. Безплідна земля).

 Композиція роману дещо мозаїчна, місцями трапляються текстові  вставки, що лише принагідно стосуються  сюжетної лінії, наприклад, використання ще не опублікованих мемуарів вченого-дослідника С. Висоцького. Чи виправданий це прийом – питання риторичне, хоча такі  вставки, на мою думку, не порушують загальної гармонії, додаючи історичні  факти, натяки, алюзії, символи тощо.  

            Авторка сповідує: минуле незнищенне, допоки його  фіксує пам’ять, а письменницька пам’ять – це загострене відчуття внутрішнього слуху, що не дозволяє просто переписувати минулі події на догоду тій чи іншій кон’юнктурі, це трагічні паралелі екстремальних обставин, філософське їх осмислення: «Кожна людина, Синцю, прийшовши на світ, мусить щось у ньому змінити, щоб ті, які прийдуть пізніше, нічого не змогли впізнати – такою вже є жорстока реальність, вона не терпить втручання минулого, бо сьогоднішній день, навіть якщо його облягли темні дощові хмари, не визнає сонячного, вчорашнього, бо свіжому ранковому житньому хлібу надають перевагу перед вечірнім, навіть якщо він і був спечений з кращого петльованого борошна – кожній епосі належиться инча пара кальошів…».  Місцями оповідь нагадує ‘’дитячий театр ляльок’’, бо настільки непідробно  щирими бувають діти.

            Окремо – про  мову роману. Письменниця не зважає на мінливу літературну моду, бо розуміє, що справді нове народжується з тієї іскри, яку викрешуєш , коли  по-новому бачиш звичні й усталені речі. І тому мовний колорит роману надзвичайно насичений, глибокий, багатошаровий, що інколи  нагадує прозорі фарби акварелі, інколи, картину, писану маслом, інколи, чорно-білу графіку...  Це поєднання кольорів є цілком природним для Софії Майданської, здатної зберегти національні цінності й довести, що мода і традиція осучаснена – різні поняття. Насолоджуємось: «…із безбарвної, заскнілої дороги, з обсотаних іржавим дротом руїн камінного муру, з нагромадженого каліччя мармурових лавочок та розбитих статуй, із запліснявілих каскадів, затягнутих каламутними більмами, все виразніше проступали сад і місто, дуже схожі на веселі, густо засипані дітлахами брейгелівські пейзажі…// Пасторальна ясність і спокій, і далекі сплески дзвонів нагадали про сталий, не скутий тайною сповіді стан певності неквапливого повернення з паші. Навіть дорогі заміські вілли нової забудови, що сусідили з богобоязливою архаїкою сільських садиб, щоб не порушити цієї молитовної тиші, вкритої густим вечірнім запахом молочарні, сором’язливо ховали свої екстравагантні шати за химерними ширмами орієнтальних палісадників».

 Роман «Сподіваюся на Тебе» сприймаєш немовби на перетині тенденцій, смаків, естетичних цінностей. Достеменний світ завше мінливий і потребує уважного ставлення, вміння розрізняти справжнє від фальшивого, часто принадного, яскраво оздобленого. Дешева сенсаційність, ідеологічні спекуляції, епатаж, ненормативна лексика заполонили літературний простір, перетворили книгу на річ бездуховну – об’єкт тимчасової уваги читача. Однак виявляється, що й крізь суцільний галас можна-таки пробитися до свого читача, і для цього потрібно лише неголосне, але чисте та щире письмо. Давно підмічено, що в мистецтві головне – відсутність фальші. Філософсько-інтимний, притишений, несфальшований  голос письменниці відбиває, як у краплі води, відбиває кращі традиційні риси західноєвропейської  та української культури: інтелігентність, духовність, здатність виконувати свій святий обов’язок –  ошляхетнювати людину.

"Книга року Бі-Бі-Сі : конкурс читацьких рецензій"