Дві балерини

теґи: Лариса Руснак, Марина Шубарт

 

Ця історія дійсно відбулася з українською балериною Аллою Рокитянською під час ІІ світової війни. Її, як 2,5 млн. українських хлопців і дівчат, нацисти вивезли на примусові роботи до Німеччини - танцювати для німців та іноземних працівників. Як і всіх, її також звинуватили потім у перебуванні в Німеччині. Аллі не допомогло знайомство із самим Жуковим.

НКВС звинуватив балерину в членстві в німецькій гільдії акторів, куди її записали, не питаючи згоди, просто як учасницю балетної трупи. За цей «злочин» актрису відправили на 25 років до ГУЛАГу - на лісоповал.

Доля Алли Рокитянської лягла в основу вистави «Балерина за колючим дротом», котру у жовтні представляв киянам Документальний театр з Берліна.  Велика зала Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії була вщерть заповнена,  і в перших рядах, як і в минулі приїзди театру в 2005 й 2006 роках, сиділи колишні в'язні нацизму. Але тепер їх було помітно менше...

У репертуарі театру також: документальні вистави «Обличчя війни», «Чорнобиль» (була представлена в Києві в 2006 році) та «Остарбайтери». У Берліні приміщення театру знаходиться в підземеллі, в колишньому нацистському бункері. Гроші, зароблені театром від продажу квитків, йдуть на матеріальну допомогу колишнім в'язням нацизму, в тому числі - українським.

Марина Шубарт, засновник і головний режисер театру, у недавньому минулому сама - успішна професійна балерина. Але самій Марині більше подобається, коли її звуть Марічкою. Адже вона - уроджена киянка, котру дитиною доля закинула до Європи.

Марічка Шубарт люб'язно погодилася відповісти на кілька моїх запитань.

- Розкажіть, будь ласка, про історію створення театру.

- Тематика готувалася років із десять тому. Я познайомилася з Надією Іванівною Слєсаревою ( Н.Слєсарева - колишній в'язень нацизму, член бюро Української спілки в'язнів-жертв нацизму - С.Б.), в Криму з Лідією Ходарєвою, і в Ялті з Поліною Марківною, котра, на жаль вже пішла від нас, і почався збір матеріалу, мені писали люди біографії, листоноші носили в мій берлінський дім  ящиками листи, запити людей: допоможіть нам знайти документи, допоможіть матеріально, навіть просили їжу. Це було моє життєве рішення: можу я допомогти цим людям, чи не можу. Я подумала дуже серйозно над цим питанням: якщо я не дам цим людям руку, я з цим жити не зможу. Так збиралися матеріали, і раптом я почала малювати і зрозуміла, що я малюю в'язнів нацизму, саме остарбайтерів. І тут я замислилася: Боже мій, я сама з театру, я стільки років відтанцювала в театрі, чому не зробити на цю тематику спектакль? І у мене був мій добрий друг, Дітмар Арнольдс, з організації «Берлінське підземелля». Я попросила показати вільний бункер, де немає жодних експонатів, він сказав, що такий є, під землею, там трикілометровий лабіринт, і я пройшла цим бункером і зрозуміла, що вистава у мене в голові готова.

Я взяла одну жіночу біографію - нашої киянки Зої Кривич, і другу - москвича Ситка. У спектаклі  мав бути показаний не лише нацизм, але й Радянський Союз: що сталося з цими людьми, коли вони повернулися на Батьківщину. І я попросила свою колегу, режисера Наталку Бондар, мені допомогти. Ми покликали молодь, і всі вони, як і професійні актори, наприклад, Момо (Момо Кольшмідт, акторка та співачка берлінського вар'єте «Балаган», солістка берлінських музичних гуртів «Balagan» та «Ozeancity»  - С.Б.), сказали  - так, працюватимемо на цю тему безоплатно. Вирішили грати виставу кілька місяців. Коли ж ми пару місяців відіграли спектакль «Остарбайтери», ми зрозуміли, що у Берліні народився новий театр - Документальний театр Берліна. Так це все почалося.

- Ви вже втретє представляли в Києві виставу «Балерина за колючим дротом». Ця вистава народилася тому, що ви - професійна балерина?

- Ні. (Замислюється) Можливо, і тому, що я колись була професійною балериною...  Мені прийшов лист від Алли Рокитянської, це був перший лист від балерини, і коли я прочитала про її долю, я зрозуміла, що абсолютно можливо зробити такий спектакль. І я цю виставу дуже швидко зробила. Я взяла елементи з вистави «Остарбайтери»: крок в'язнів, сцена з ящиками, сцена у червоній кімнаті. І ще, звісно, танець і музика.

- Які принципи формування трупи, крім добровільності? Ви якісь професійні вимоги пред'являєте?

- Абсолютно жодних. Я дивлюся на людину: який талант вона має, те й намагаюся показати. І професіонали, які є в трупі, допомагають аматорам стати на таку ж сходинку, де вони знаходяться самі, хоча вони пройшли велику школу. І що ж відбувається? Оскільки ми маємо високопрофесійних акторів і співаків, як от Катя (Катаріна Гебель, співачка з відомого у Німеччині гурту «Кузинен» - С.Б.) і Момо, молодь теж прагне стати професіоналами, і за всі ці п'ять років саме наша школа, людська школа, дала можливість цим дітям вступити до дуже високих професійних німецьких шкіл. Це школа Бабельсберга, наприклад, туди потрапила одна дівчина, Відома театральна школа Ернст Буш - туди вступила друга дівчина, зараз дві дівчини прийняті до дуже відомого лялькового театру, це говорить про те, що ми, не маючи справжньої театральної школи, цими виставами їх так підготували, що вони подобаються цим високим школам. Адже якщо подумати, що до Берлінської Бабельсбергської школи конкурс  - шістсот дівчат на п'ять місць, а наша туди потрапляє, не проходячи ніякого навчання перед тим, це доводить якість нашого театру, що вийшов з підземелля.

- Цього року Ви вперше працювали з українською актрисою -  професійною  та дуже відомою. Як це сталося, і як Вам з нею працювалося?

- Ця ідея сформувалася в мене кілька років тому. Я вважаю, те, що  ми намагаємось грати вистави мовою країни, куди нас запрошують, - це дуже дружній знак від нашого театру. Нас запросили до Франції - ми туди поїхали з актрисою, котра грала біографію французькою мовою. Їздили до Іспанії - грали іспанською. Тільки-но були в Каталанії - Момо вивчила п'ятдесятихвилинний монолог з вистави «Чорнобиль» каталанською мовою, Катя грала бюрократа каталанською мовою, Кай (Кай Гайне, актор Документального театру з 2003 р. - С.Б.) теж грав каталанською. Ми намагаємось до кожної країни, якщо це можливо, їхати з її мовою. Для мене це було дуже швидке рішення: у нас в театрі, на жаль, крім мене, ніхто не говорить українською; оскільки я сиджу на техніці, я не можу цю роль читати. Я знала Ларису Руснак вже досить довго, у мене одразу народилася ця ідея - запросити Ларису. Тому що у нас був ще фестиваль в Мінську, мене попросили в Мінську грати російською, і вона була з Момо в парі. Момо танцювала, і вони з Момо були дуже схожі, як близнючки. А сюди ми приїхали з нашою балериною, і Руснак пообіцяла, що в Києві вона гратиме українською. Як інакше - у Києві треба українською! І от для неї це теж був крок, новий досвід - працювати саме у такому театрі. Їй, я думаю, було дуже важко - біографія аж надто важка. І усім акторам - професіоналам і непрофесіоналам - цю роль дуже важко тримати. Особливо, коли в залі сидять колишні в'язні, дуже важко грати.

Ми щойно приїхали з Каталанії, у нас там були майстер-класи: Катя викладала акторам голос, я розповідала, що є документальний театр, і якщо нас наступного року запросять до Барселони, у мене в Іспанії є тринадцять акторів, з котрими я можу працювати. А одну дівчину я запросила на фестиваль до Білорусії. І цей інтернаціональний рух стає для мене чимдалі важливішим, аби усі країни в театрі й на сцені єдналися.

- Українська публіка відрізняється від публіки в інших країнах?

- На це запитання я однозначно відповісти не можу, оскільки в Києві на наші вистави було запрошено в'язнів нацизму та школярів, які беруть участь в різних проектах і чимало знають з цієї теми.  Тому я не знаю, як би реагувала публіка, якби ми виступали в якомусь іншому театрі. Мені цікаво, як би на нас дивилися глядачі, котрі не знають цієї тематики. Я можу лише сказати, що в усьому світі, де ми виступаємо, ця тема доходить до всіх, і всі країни плачуть: у Канаді плакали, у Франції плакали, у Празі - всюди люди розуміють цю тему душею. Отже, люди в усьому світі розмовляють однією душевною й духовною мовою.

- Чи пов'язані найближчі творчі плани з Україною?

- Наступні - ні, це буде тематика Берліна, а подальші - можливо, так.

- Чи планується повторний приїзд театру до України найближчим часом?

- Якщо нас хтось запросить - так. Нас два роки Львів запрошує, незабаром буде фестиваль, ми не змогли туди приїхати: наш бюджет, на превеликий жаль, закінчився. Ми сподіваємось, що нас хтось запросить, для нас це дуже цікаво, поки в'язні нацизму тут живуть, і наші актори дружать з ними, для мене дуже важливо, щоб такі обміни були можливими. Щоб українські діти могли їхати до нас у Берлін, ми могли би їхати сюди - для мене це дуже важливий шлях.

Цьогоріч уперше в історії документального театру м. Берлін роль Алли Рокитянської виконувала українка - талановита й божественно красива актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Лариса Руснак.

- Пані Ларисо, як Ви потрапили до трупи Документального театру Берліна?

- Марічку я знаю десь років шістнадцять. Але познайомилася я спочатку з її мамою, а потім вже - з Марічкою. Спершу спілкувалися лише як друзі, я знала, що вона була балериною, вона знала, що я - актриса, і все нечасте спілкування на тому закінчувалося. А потім я отримала запрошення, вона сказала, що актриса, яка мала грати цю роль, не може приїхати, і чи не могла би я це зіграти. Я, звичайно, ухопилася, тому що експерименти мені подобаються взагалі, а тим більше, що про виставу я дещо знала, минулого року я подивилася виставу про Чорнобиль, мені дуже сподобалось, і я з величезним задоволенням прийняла це запрошення й поїхала в Берлін на один день для того, щоб там мати репетицію, а потім із трупою поїхати в Мінськ. Ми там зіграли виставу на фестивалі. І от тепер вони приїхали сюди. У Мінську я, щоправда, грала російською мовою, хоча ми говорили про те, щоб там теж грати українською, що було би дуже гарно, та, на жаль в Бєларусі з мовою дуже проблематично, зовсім велика проблема, і навіть бєларуські театри всі грали російською, хоча вони дуже добре розуміють українську. А тут я вже українською мовою грала.

- Як Ви вписалися до трупи і якою видалася Вам співпраця в такому абсолютно незвичайному театрі?

- Дуже добре. Я така щаслива, бо театр, можна сказати, напівпрофесійний, тому що там є професійні актори, є зовсім не актори,  діти там грають, балерина, а вона - не драматична актриса, але ви знаєте, вони туди приходять і не отримують за це гроші, але вони так самовіддано працюють! Звичайно, там була спочатку пересторога, бо вони мене не знають. Я-то їх знала, мені вистава «Чорнобиль» дуже сподобалася, але з трупою я не була знайома, окрім Марічки я нікого не знала. Але після першої репетиції усі побачили одне одного і , знаєте, так відчули, буцім ніколи не розлучалися. Вони ж в Берліні грають німецькою, ми визначили репліки точні, коли вони мають свої виходи. Ми в бункері мали репетицію, там, де зазвичай відбуваються їхні вистави. Перед тим Марічка поводила мене по бункеру, це також додало наснаги, тому що матеріал дуже цікавий.  Я подумала: чому воно так зачіпає, навіть на репетиціях, коли я читала, без сліз не сприймається, нереально стримати. А Марічка наполягала, щоб усе було дуже жорстко, відсторонено прочитано. Але коли ще пройдеш по тому бункеру, побачиш  портрети, а Марічка каже: «Цьому ми допомагаємо, цьому, цьому, а цей вже помер, але ми його тягнули...» І тому за декілька годин вони всі стали мені рідними і дуже близькими.

- У трупі театру є й професійні німецькі актори. Різниця в школах відчувалася чи ні, заважала чи навпаки - збагачувала?

- Ні. Балерина, котра грала цю виставу - я просто закохалася в неї. Вона така чарівна, ці очі чіпляються в тебе,  вона світиться! (Йдеться про Бріт Родемунд, солістку балету Німецької національної опери в Берліні, - С.Б.) І коли ми зустрічалися час від часу очима (хоча Марічка точно визначала, де ми маємо зустрітися поглядами), я відчувала, що їй потрібне це спілкування. Це таке щастя творення, вірніше, створювання якогось дива. Технічні школи різні, хоча ми тут в різних іпостасях виступали: у мене - монолог, вона - танцювала, трупа небагатослівна, але не відчувається ніякої різниці з професійними акторами: або є контакт, або його немає.

- У мене в тій трупі своя улюблена зірка...

-Хто, Катя?

-Момо.

- З Момо я грала виставу в Мінську - Момо танцювала.  Момо - шикарна дійсно.

- Чи є спільні творчі плани з цим театром?

- Звичайно. Ми порахували - є сім виконавиць цієї ролі. Там, де буде потрібна українська мова, я, звичайно, як тільки мене покличуть, гратиму. Є плани влаштувати спільні майстер-класи для наших акторів або тут, або в Берліні.

-На виставі я відчував, що Ви спочатку хвилювалися.

- Це хвилювання з приводу персонажа, тому що там починаєш читати, і важко втримати сльози. Дуже важко. І це було тільки з цього приводу хвилювання, не акторське, бо я отримую величезне задоволення від цієї роботи.

- А як впливало, що в перших рядах сиділи ті само люди, про котрих, власне, вистава?

- Жах. Я побачила жіночку, котра почала ридати, і це ще більше додало. Я її побачила, як вона просто в коліна почала падати і плакати, це моментально вибило, я тоді не могла стриматися, я просто  тримала, а сльози, я відчувала, сюди падали (показує на серце). Коли ти розумієш, що йдеться про людину, яка ще жива, їй  сімдесят вісім років, Аллі Рокитянській...

- Пані Ларисо, як Ви вважаєте, чому такий документальний театр, в репертуарі котрого п'єси  в основному про Україну, з'явився  не в Україні, а в Німеччині?

- Я думаю, що це тільки через те, що з'явилася Марічка. З'являється персона з сильним корінням, - а в Марічки дуже сильне коріння. А, мабуть, це й Німеччина, цей бункер... А в нас... Я не думаю, що в нас хтось хоче повертатися до цього болю. У нас хочуть жити життя далі. Хоча, можливо, що і в нас з'явиться така особистість, яка буде абсолютно переконана в чомусь і  зможе переконати ще якусь кількість людей, котрі пішли би за нею. А там... Усі мої знайомі, хто дивився виставу, сказали: німці аж так відчувають свою провину, що аж діти спокутують. І що німці створили таку виставу - це ще більше вражає.

- Я зрозумів, що Вам сподобалося працювати з цим театром.

- Дуже сподобалося.

Марічка Шубарт розповіла мені, що кілька років тому, під час гастролей театру в Дніпропетровську, Алла Рокитянська бачила спектакль «Балерина за колючим дротом» - про себе. «Вона сприйняла цю виставу як власну реабілітацію, - каже Марічка Шубарт. - Не політичну реабілітацію, не юридичну, а мистецьку. Реабілітацію як митця».

Отак дивовижно переплелися долі двох балерин - Алли Рокитянської та Марічки Шубарт.

P.S. До речі, я на власні очі бачив афішу вистави «Балерина за колючим дротом» в Головному управлінні культури і мистецтв м. Києва. На спектаклі працівників цієї поважної установи помітити  не вдалося.

P.P.S Цей матеріал три тижні пролежав у редакції «Літературної України» і - не зацікавив. Яка дивна єдність чиновників від культури й «журналістів від літератури» -  культурне життя столиці та культурний обмін з Європою їм нецікаві.

 

Сергій Батурин