Літературна критика та промоція: є чи нема?

Після друкарні

Останнім часом клавіатура, підключена до блогу одного шановного київського видавництва, потрапила до рук безвідповідальним особам, результатом чого стають не завжди стримані коментарі до критичних рецензій на книжки того видавництва. Все, що потрібно казати в таких випадках безвідповідальним особам, я вже сказав в тому самому місці, де було проявлено їхню безвідповідальність, і цей опус пишу не для того, щоб продовжувати суперечки ще й тут. Просто в процесі лайки, чи то пак – дискусії, виявилося декілька принципових моментів і питань до нелегкої праці рецензента сучасних українських авторів. Тож захотілося написати декілька «размишлізмів» щодо можливостей просування книжки до читача в сучасних умовах. Тобто про рецензії, ПеАр, неприховану рекламу й таке інше, чим традиційно гемблює старше покоління літераторів, але без чого зараз книжка свого читача вже не знайде.

Питання перше. Де?

Ой, лишенько! Ой, горечко! Ой! В нас немає критики! В нас немає рецензентів! Рецензії ніяк не впливають на продаж книжок! В нас немає книжкової преси! В нас не…

Як не дивно, носіями такого підходу є «могікани» укрсучліту і частина видавців. Справді, в 90-ті, коли вони починали свою невдячну справу, нічого такого дійсно не було, а гарного інтернетівського правила кожен новий рік починати зі зламу своїх власних стереотипів, настільки швидко довкілля змінюється, заслужені бійці літературного фронту, схоже, не мають.

Як мовиться, при всій повазі до першопроходців українських книжкових пампасів, ризикну не погодитися з ними. Рецензії на книжки в нас розміщують:

• Спеціалізовані газети та часописи, присвячені виключно літературі та книжкам

При чому як ті, що залишилися нам в спадок від УРСР, так і вже нові, ринкові. Зараз я маю на увазі передовсім газети «Літературну Україну» та «Друга читача» й певну кількість галузевих часописів поліграфічної індустрії, які то з’являються, то зникають, але процес цей перманентний, бо справа ця логічна й корисна.

Скептики в цьому місці зазвичай посміхаються посмішками добре поінформованих оптимістів і запитують: «Ну і хто ті видання читає?» Відповіддю на це має бути залізний аргумент про те, що, попри все, наклад цих видань все одно перевищує наклад пересічної української книжечки. В ДЧ, наприклад, - 3000. І кудись цей наклад все ж розходиться. Наприклад, старі номери ДЧ (на шару, сер!) є на розкладках в книгарнях.

• Паперові ЗМІ загального спрямування

Багато українських друкованих видань мають розділи рецензій та анонсів книжок. Навіть специфічні чоловічі журнали в нас мають сторінки, присвячені книжкам для справжніх мачо та плейбоїв, а колумністами в них іноді підробляють Ульяненки з Жаданами. Літературні сторінки мають навіть жовті щоденні газети.

Про громадсько-політичні тижневики, часописи-афіші, глянцеві часописи іншого спрямування – так їм сам Бог велів регулярно оглядати книжкові новинки. І вони це, уявіть собі, роблять. Не друкуватиму список, бо це буде прото перелік газет та журналів, які читаю я, без претензій на повноту.

Звичайно, вони не зосереджуються виключно на сучасній українській літературі. Але якби таке навіть, на радість наших видавців, сталося б, побоююся, що книжок в Україні друкують замало для того, щоб, наприклад, щотижня заповнювати таку колонку в жіночому журналі.

Наклади тут вже значно більші, поінформована посмішка «оптимістів» вже, начебто, й недоречна. Єдине обмеження – рецензована книга має бути цікавою аудиторії саме цього видання. Обмежень за мовою теж немає. Російськомовна преса залюбки рецензує українські книжки і навпаки.

• Критичні видання

З цим, мабуть, справи найгірші. Все ж таки критика – вторинна щодо власне красного письменства. Крім часопису «Критика» і пригадати, власне, нічого. Втім, я не фахівець. Можливо існують глибоко законспіровані видання відповідних наукових інститутів та кафедр, але ми - про більш попсові їх аналоги. Справа в тому, що такі видання стають економічно доцільними на пізніших етапах розвитку книжкового ринку. Питання, мабуть, може бути сформульоване так: скільки літераторів потрібно, щоб прогодувати одного критика? А для цілого часопису критики? Схоже, такого насичення ринку ми ще не скоро досягнемо. Але критики – не менш винахідливі, ніж літератори, і вихід таки знайшли.

Наприклад, друкувати свої рецензії та розвідки на спеціалізованому сайті, а раз на рік видавати критичний альманах з кращими статтями. Так, я про «Літакцент», чия поява рік тому мене безмежно тішить. Особливо надихає те, що фахові літературознавці залучають до праці студентів-філологів. Так, гляди, ще й критична школа якась утвориться через декілька років, і наші письменники позбудуться приємного обов’язку строчити рецензії одне на одного, бо більше нікому.

І ще один парадокс. Якщо критичної періодики все ж таки бракує, виданих в цьому році книжок критиків, теоретиків та істориків літератури – якраз навпаки. Тут і глобальні спроби щось осмислити і узагальнити, і просто збірки критичних статей одного автора, які до того друкувалися в різних виданнях тощо.

• Літературні часописи та альманахи

Ситуація з літературними часописами та альманахами приблизно така само, як з галузевими виданнями поліграфістів. Вони весь час виникають, зникають, заморожуються, відроджуються. При чому в цей захопливий процес втягнуті як старі «радянські» видання, так і молоді щойно утворені проекти. Тобто періодичність цих видань якась неперіодична. Але нам важливіше те, що і в такому «коливальному» стані ці видання охоче друкують вже не тільки коротенькі рецензії, але й великі критичні статті та розвідки, й уривки з творів, й інтерв’ю з літераторами, й репортажі з мистецьких заходів тощо. До недоліків цих видань можна було б віднести їх певну герметичність, що збереглася як дань традиціям радянських часів, коли це було справою гонорарів. Ось і гонорарів вже здебільшого не платять, а традиція збереглася.

Відмічу ще, що поділ на русофонних/україномовних теж не дотримується. І вірогідність знайти рецензію на Куркова в українському часописі дорівнює ймовірності рецензії на Забужко в російському.

Альманахи, на відміну від звичних нам часописів, не потребують постійного штату й фінансування, досить віднайти потрібні кошти один раз. Тому останнім часом їх з’являється все більше, і я вже просто не встигаю усі їх відслідковувати. Як правило це «рупор» якогось літугруповання, але якщо серед цього угруповання у вас знаходяться таємні чи явні симпатики, вважайте, що статтю про вашу книжку вже надруковано, навіть якщо це буде фантастична ода, яка має мало спільного з реальністю. Втім, сказане, мабуть, справедливе і якщо серед угруповання знайдеться ваш недоброзичливець, але перевіряти таке особисто не хотілось би.  

• Електронні ЗМІ: радіо, ТБ, Інтернет

Я так хвацько звалив усе до купи, й грішне й праведне, що Інтернет, мабуть, винесу в окрему статтю взагалі, настільки це велика й цікава тема.

Щодо телебачення відмічу, що є принаймні три популярні програми на різних каналах, повністю присвячені навкололітературним  розмовам та реаліям

Книга.UA на Першому національному,

BookCiti на телеканалі СІТІ

Документ плюс, відповідно на Плюсах

При цьому перші дві навіть виходять в прийнятний для пересічного глядача час, зате третя – з самою Ларисою Денисенко в якості Діда Панаса. Не спати! Дивитися!

Крім того, виявляється, в нас є Культура (принаймні – телеканал), який теж час від часу присвячує передачі літературі.

Щодо усіляких програм більш широкого спрямування, то тут теж не все так безнадійно, і ніхто не забороняє слемерам почитати свої вірші хоч і в Савіка Шустера. А для потрапляння в новинні передачі досить вагомого інформаційного приводу, на кшталт Скрипчиної «Країни Мрій» чи Львівського форуму.

Щодо радіо, то, теж – о, диво! – ще існують літературні редакції, виявляється, які регулярно випускають в ефір літературні передачі. В цьому помічені більш традиційні короткохвильові радіостанції та провідний «брехунець», а не новомодні ФМ-станції. Хіба що хтось з авторів здогадається начитати свій новий роман в ритмі репу чи шансону, щоб стати форматним. Але аудиторія в традиційних станцій теж є, і значно більша за розміри літературної тусовки. Хіба що постає питання, чи буде цікавою «сучукрліт» цій – більш літній – аудиторії. Але це вже за межами цієї розвідки, соц-демо характеристик аудиторії «брехунця» я не знаю. Зате знаю, що Карпу та аудиторія традиційно лає. Хоча й не читала.

Насмілюся на футурологічний прогноз. З розвитком аудіо книжок, можливо, з’являться й літературні формати ФМ-станцій.

• HoReCa, або збіговиська

Цим малозрозумілим терміном рекламісти позначають Готелі, Ресторани, Кафе. Втім, задовго до рекламістів цим користалися футуристи, хоча й не знали, як це називається. «Садок судій», наприклад, вони розповсюджували в ресторанах і вірші свої читали, видершись на столик.

Варто подивитись на колонку «Події» на Сумно.Комі, щоб переконатись що цей канал промоції сучасні літератори задіюють на повну котушку. І що цікаво, ресторатори зовсім не проти, а навіть обома руками за.

Звичайно, поети тут мають преференції, бо нема більш сумного видовища, ніж прозаїк, який мимрить щось з папірця посеред ресторану, але з урахуванням того, що поділ на поетів та прозаїків в укрліт досить умовний, і всі поети, схоже, вирішили написати принаймні по роману, цей сектор теж видається перспективним. Втім, мені відомі і зворотні приклади, коли прозаїк вирішив написати пародійну збірку віршів «Сім років без взаємності» спеціально для таких виступів.

А якщо пригадати, що крім рестораторів існують ще бібліотекарі…

Сподіваюся, що на питання, де саме зараз можна пропагувати свою книжку, я стисло відповів. Мушу дописати ритуальні застереження щодо того, що я не займався вивченням питання спеціально, щось могло не потрапити в поле мого зору, багато чого змінюється і про це потрібно писати вже в минулому, як ось про літературну сторінку «Газети по-українськи». А тут ще криза на порозі. Ну то можна сприймати мій допис як фіксацію стану речей на її початок, коли ми за звичкою жалілися, як в нас все погано, і як нам нема де просувати свої книги, щоб порівняти з майбутніми змінами.

Втім, досвід 90-х показав, що книжки є однією з базових потреб людини, принаймні нашої. А літературних рецензій потребують навіть базарні книжники з Петрівки. Бо перечитати все неможливо, а радити щось покупцеві потрібно. Бо піде до іншого. То ж щось з усього цього розмаїття, щодо якого ми бідкалися, та залишиться, сподіваюся.