Злети і трагедії Івана Труша
Цьогоріч минуло 140 років від дня народження видатного українського художника, організатора й активного учасника культурно-громадського життя на теренах Західної України, визначного мистецького критика, редактора й видавця Івана Труша. Митець був сучасником Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Грушевського, Василя Стефаника і багатьох інших видатних постатей кінця ХІХ — початку ХХ ст., чиї портрети малював. Він дуже любив мандрувати. Із мандрівок привозив нові етюди, замальовки, які потім втілювалися у картини. 1912 року Іван Труш подорожував Єгиптом. А в 2007 році його каїрськими стежками пройшовся львівський митець, трушознавець Юрій Ямаш. Художник презентував нову книжку із серії «Труш малює...». Про життя знаменитого пейзажиста, його сім’ю, творчість, буденне життя я розпитувала Юрія Ямаша.
«Єврейські цвинтарі були його дитячим спогадом»
- Процес пізнання Івана Труша не лише як митця, але й як людини триватиме ще багато років, - розпочав розповідь Юрій Ямаш. - Труш – багатогранна особистість: він і людина-художник, і людина-громадський діяч, людина сім’ї. Він писав критичні статті про літературні твори Франка, Стефаника, фотографував, пробував себе у скульптурі... Фах художника допомагає мені пізнавати мотивацію деяких його вчинків і розуміти твори. Коли я був у Каїрі, мене цікавило місто, особливо мусульманський район. Його ж цікавили піраміди, старий цвинтар (в листах він описує його як Гроби Каліфів, а на картах він позначений як Місто Мертвих). Труша взагалі цікавила цвинтарна тематика. У нього навіть був цикл «Єврейські цвинтарі». Я зацікавився, чому українського художника, вихідця з селянської родини цікавлять єврейські могили. Переглянувши родовід, не знайшов ніяких зачіпок. Згодом виявилося, що це були його дитячі спогади. Я потрапив у бродівську гімназію, де він вчився, і вчителі мені розповіли, що на місці стадіону, на який виходять вікна школи, колись було єврейське кладовище...
«Дружину Аріадну... обвів олівчиком»
Все почалося зі світлини, на якій була зображена Леся Українка та її двоюрідна сестра Аріадна Драгоманова (донька Михайла Драгоманова). В оповідях є такі спогади, що Труш, розглядаючи фотографію, обвів олівцем Аріадну. А вже через якийсь час за завданням товариства ім. Шевченка їздив до Києва малювати Лесю. Так познайомився з її родиною, відповідно - і з майбутньою дружиною Аріадною. В архіві зберігаються романтичні і цікаві листи Труша до Аріадни, яка свого часу вчилася у Парижі. Була обізнана у музиці. Будучи у шлюбі з Трушем, давала приватні уроки французької мови.
«Бідний Труш!»
Іван Труш був людиною для сім’ї. Разом з дружиною виховав чотирьох дітей, і вони ніколи на нього не нарікали. Попри те, що він був художником і більше нічим не займався, – це було важке життя. Я розмовляв з сусідкою, яка знала цю родину. Вона не дуже пам’ятала Труша, бо була тоді дитиною. Натомість пам’ятала дружину і дітей, з якими бавилася. Розповідала мені про них і постійно казала: «Бідний Труш!». Я не стримався запитати, чому він бідний, адже знав, що у нього була покоївка, а у стабільний фінансово час і садівника мали. Тоді сусідка мені пояснила, що у залізничника, який мешкав поруч, було три покоївки. Труш для скромного комфортного життя повинен був багато працювати. Якщо до Першої світової війни він міг намалювати одну картину, яка давала можливість довгий час добре почуватися у фінансовому плані, то після визвольних змагань йому доводилося працювати немислимими темпами. За життя він намалював понад шість тисяч картин. У важкий же період писав по 300 робіт на рік.
«Свинством займаюся – штампуванням образків!»
У листах чи спогадах Іван Труш ніколи не згадував про творчу кризу. Художникам не потрібне натхнення, муза притягується за вуха. Кризи не було, була, радше, скрута. Трушеві треба було годувати велику родину. Роман Іванович, син Труша, згадує, коли йшов до школи, мати робила канапку: скибка чорного хліба, скибка білого, і зверху - ще скибка чорного, щоб здавалося, що всередині шматок сиру... За послуги перукаря, наприклад, він розраховувався роботами. Це було свого роду штампування. У споминах колега питав про плани, і чим він займається. На що Труш відповів: «Свинством займаюся – штампуванням образків!». Це була трагедія його життя.
«Труш малює Каменяра»
Найбільше Івана Труша заворожували квіти. У спогадах наприкінці життя Труш пише про те, що в рідному селі його найбільше вражали квіти. Тому згодом він так старанно упорядковував свій сад, радився, які квіти садити, якісь види привозив з Карпат. Він називав їх своїми модельками. Труш майже ніколи не малював натюрморти - не любив різати квіти, зображав їх живими... Окрім того, що Іван Труш був неперевершеним пейзажистом, не гірше йому вдавалися й портрети. Свідчення тому - портрети Франка, дружини Аріадни, Лесі Українки... Про цикл портретів Івана Франка, який не раз чаював на веранді будиночка Труша, йдеться у книзі «Труш малює Каменяра» Юрія Ямаша. Над книжкою художник працював близько півтора року. Видання, як і інші книги із серії «Труш малює...», є двомовним – українською та польською мовами. «Родзинкою» видання є вперше опублікована історія правдивого знайомства Івана Франка з Іваном Трушем. Міф з часів Радянського Союзу розповідав, наче Труш прийшов в редакцію «Кур’єра львівського» і приніс Франкові 20 гульденів на його передвиборчу кампанію у 1897 році. Натомість Ямаш сверджує, що знайомство відбулося у 1893 році. Гроші ці Труш привіз, аби передати адвокату, а у редакції шукав його адресу.
