з життя культурненької столички

побачити головного хулігана своїх підліткових мрій в помпезних позолочених рамах - чи це не пиздець?

чи це не пиздець, хочеться спитати таваріща вакуленко, коли понад три десятки різнопланових і різногабаритних картин оптом поначеплені в кімнатці, трохи більшій за мою однокімнатну квартирку? у поганому освітленні, майже одна на одній, висять вони на мрачних пофарбованих радянською емалевою фарбою стінах і від епатажу їм дісталися хіба що ці рами - часом вони більші від самих картин (доречі, в цій же кімнаті висить плазмовий телевізор - теж в позолоченій рамі)...

чи це не пиздець, перетворити паровий двигун футуризму на справжнісенький лубок зразка андріївського узвозу (а його - цей двигун - ще 8 років тому пробували наректи українським брендом)? такий от він, ляпас суспільному смаку зі столітньою витримкою - київські людішкі ковтають його разом з рукою, яка замахнулася зробити цей ляпас.

про що це я? ах, да - про Давида Бурлюка. звалище його картин від «Символізму» до «Дівчини з конем» можна було спостерігати ще вчора в музеї російського мистецтва. хочеться забути про це, як про страшний сон: "кто не забудет своей первой любви, не узнает последней..."

з.і.

я завжди називаю речі іменами, якими вони мені називаються. тому не треба з приводу цього бігти до яневського - він уже в курсі і прімєт мєри