категорії: блоґ-запис

Де гуцули? І де я?..

Про один улюблений текст

теґи: Василь Герасим’юк, про один улюблений текст, сучасна українська поезія

 

Василь ГерасимВасиль Герасим’юк

 ДЕ ГУЦУЛИ?

 

У музеї гуцульськім у Коломиї

питаєте: де гуцули? -

махнуть рукою за річку Прут,

де на обрії -

перші пасма українських Карпат:

он там.

І наразі все зрозуміло крім одного:

чому Коломия - столиця Гуцульщини?

 

Коли піднімаєтеся в Уторопи -село

поета Тараса Мельничука, на питання:

тут гуцули ? кажуть: гуцули - далі, і

показують на Пістинь - село художника

Олекси Бахметюка - це ж на мапі його

кахлів позначені кожен гуцул, його кінь і

його кріс, але в Пістині

 

кажуть: гуцули - далі і показують на Шешори -

незабутній курорт імперії "Сєрєбрістиє водопади",

бо гуцули подібні до своїх водоспадів,

але в Шешорах річка зветься Пістинька і там

кажуть: гуцули - далі і показують на Черемош,

ніби аж там водоспади золоті,

бо й справді: де гуцули, як не на Черемоші? -

але й на тих берегах

кажуть: далі, далі...

 

І ви вже нічого не розумієте,

бо гуцулів нема,

ніби забрав потоп чи сніговий обвал,

а їхні столиці є і їх все більше:

Косів, Верховина, Яремче, Криворівня, Рахів, Космач,

а останні навіть із особливим означенням:

Криворівня - українські Атени,

Рахів - гуцульський Париж,

Космач - бандерівська столиця,

а гуцули - далі.

 

І нарешті на горі Ґрегіт,

на самім верху -

тільки суворі камені з предковічним мохом,

які стоять затято, як вірні побратими, що

поклялися на крові з мізинних пальців, бо

ближчає небо і смерть, і вічне життя, а гуцули

- далі.

 

І нарешті все зрозуміло:

це тільки привал.

Витирайте піт з лиця,

сідайте на вічні, надійні камені,

дихайте до запаморочення - аж доки

не забудете,

де, як і хто скурвився -

 

доки не забудете того,

хто сидить тепер на цім камінні,

у цьому розрідженому повітрі,

без усієї мразі, в якій бовтався внизу, -

тільки із мерзенною своєю правдою про себе,

яка не визволяє, а добиває, -

 

завмер поза шумом крові, гулом крові -

тільки в оглушливо пронизливому дзвоні простору

застиг без серця та очей,

що їх забрали птахи,

які вночі на Ґреготі

ревкають лячніше від лютих звірів,

а ви

 

вже самі рвете себе на шмаття, ніби хочете

птахам цим ненаситним помогти підняти себе

в повітря -тільки в небо - гадаєте ви -

хай потрішки, по шматочку - хай так - як стерво -

нехай хоч так - небо - небо - небо -

пригадуєте ви - забудьте про все.

 

Це тільки привал.

Ще не фінал. Далі

- гуцули.

  

Що Василь Герасим’юк загубив свою Гуцулію – це вже добре помітно було у «Папороті». Одна з найбільш виразних тем останнього циклу, «Сухої різби», – от саме ця – «Де ж гуцули?» Чим є той край, який завжди був для нього міфологічною (хоч і реальною теж) Батьківщиною. Чому вже не тримає він у собі всього? Цей біль, ця непевність – у «Прощанні із гуцульською кахлею»:

«Куди подіти твоїх шандариків і рекрутів,

Твоїх баранів і всіх твоїх?

І, зрештою, чи комусь вони нині треба?

Навіть мені?

Хоч хто я такий без них?»

Тут же пан Василь із властивою йому жорсткою прозорістю викладає, де гуцулів нема. Цей мотив – незвична така публіцистичність – теж з»являється у «Сухій різьбі». І теж, як завжди у пана Василя, звучить чесно і чисто. Ця прозорість дає полегшення, на кшталт того, яке буває після зізнання: всі все знали, але сказано – і стало легше. Мене і правда шкрябало оте спопсіння Карпат, щораз треба забиратись далі, щоб не «насолоджуватись» стилізацією – отими «гуцульськими столицями», яких «все більше». Але ж це не Карпати, і не треба тільки лінуватись, а треба іти і йти, вгору і вглиб себе, не зупинятись,

доки не забудете того,

хто сидить тепер на цім камінні,

у цьому розрідженому повітрі,

без усієї мразі, в якій бовтався внизу, -

тільки із мерзенною своєю правдою про себе,

яка не визволяє, а добиває, -

 

завмер поза шумом крові, гулом крові -

тільки в оглушливо пронизливому дзвоні простору

застиг без серця та очей.

 Такі вірші-одкровення – як мітки на шляху. Як кому, а мені «поети у цей безплідний час» життєво необхідні, щоб сказати те, навколо чого так довго й тяжко роздумуєш, до розпачу, із короткими анестезійними моментами просто-життя.

Іти і йти, поки не забудеш себе, без серця і очей, поки не перестанеш задавати дурне питання «хто я?» У пошуках гуцулів, Граалю, кохання чи однорога – не має жодного значення. Зрештою, що мені гуцули? У цим вірші  - не вони. У нім - біль за втрачено (остаточно, вже не переконаєш себе) певністю, точкою кріплення. І різниця тільки в тому - чи ти не мав її ніколи, чи, як Василь Герасим’юк на шостому десятку, таки безповоротно відірвався від неї.

А значить - мусиш жити, аби йти світ за очі.