Бетонні джунглі
Як Парк миру перетворюють на музей війни...
Бетонні джунглі
або
Як Парк миру перетворюють на музей війни...
Гості Кременчука завжди дивуються красі нашого зеленого міста. От тільки місцевій владі ця зелень, очевидно, страшенно заважає. Інакше навіщо віддавати під забудови землі міських парків? Будувати торгівельні і розважальні центри замість знесених дерев?
Хоча ні! Це продиктовано виключно турботою про кременчужан! Навіщо нам, розумним цивілізованим людям двадцять першого сторіччя, ці парки взагалі здалися?! Знести всі дерева і залити бетоном! І ми, поглянувши на цю сіру масу, зітхнемо з полегшення... Однаково в зелених насадженнях міста поводимо себе, як свині: розкидаємо сміття, ламаємо гілки, витоптуємо рідкісні рослини. А потім страшенно дивуємося: «І чого тут стільки бруду? Як же так можна! Тут же діти гуляють!»
Так, гуляють. Але не в усіх парках. Бо й справді, яка більш-менш нормальна мати пустить власне чадо поповзати у Придніпровському чи Ювілейному парку? Єдине місце, де дитині можна дозволити гратися в траві, не ризикуючи аж надто її здоров’ям, це Парк миру.
Не повірире, але там і досі чисто. Там і досі є ігровий майданчик. Там і досі ніхто не поламав лавок і не розбив ліхтарів. Більше того, там і досі є урни для сміття. Ви певно здивуєтеся, але відвідувачі цього парку навіть вміють використовувати їх за призначенням!
Отже, все чудово. Чисто. Красиво. Співають пташки. Вітер плутається то в гілках беріз, то між хвоєю ялин. Малеча повзає по траві... Чому повзає? Ну а як ще навчитися ходити, якщо і повзати не почав? Задоволені власними чадами мами і тати обговорюють на лавках останні новини. Пенсіонери ніжаться на сонечку... Вслухаючись у шум дерев, забуваєш, що знаходишся посеред міста. Одне слово – ПРИРОДА! Себто була природа. Бо ж за геніальною задумкою когось дуже геніального цей осередок зелені цілеспрямовано заливають бетоном.
Спочатку, не пожалівши ні гірки, де взимку каталися на санчатах та лижах діти, ні молодих дерев, посаджених минулого року, було влаштовано міні-музей метлобрухту. Та й справді? Навіщо нам дерева? Ми проїдемося по ним трактором (не пересаждувати ж!) і поставимо на їх місці танк! Дивитися на танки через забор – це ж значно більше задоволення, ніж цвітіння каштанів!..
Літаки, танки, зенітки нехай. Але і це ще не все... Тепер, посеред травня, розорювання парку продовжується. Ой що я таке пишу?! Яке розорювання?! БЛАГОУСТІЙ! Тепер бульдозери здирають траву в іншій частині парку. І ясно що дерева їм знову заважають... Страшенно кортить познайомитися з тією людиною, котра вигадала посеред цвітіння пересаджувати дерева, відрубавши значну частину їх коріння (це ж не пирій: де кинув, там і приросло!)...
Перефразовуючи слова відомої пісні «Бетон нам строить и жить помогает!». Я навіть здогадуюся, в якому місці парку, він допоможе нам наступного разу. Там, де сьогодні, радісно повискуючи, бігають маленькі кременчужани, насолоджуючись простором, кульбабами і запахом свіжої трави, не здогадуючись, що трава, дерева і природа взагалі нам абсолютно не потрібні...