чому я не...?

Чому я не поет? Якби я була поеткою, я б, певно, написала великий-великий, а може і серію (довгу-довгу) коротеньких віршиків. Про небо, про зірки, про сонце, про дощ – так, скоріше, про природу, певно. Бо природа – невичерпна, загалом, тема. Говорячи про природу, ти можеш висловити і свої прямі спостереження – мовляв, злива, відлига, пташки співають чи місячне затемнення, і передати, особливо не напружуючись, свій внутрішній стан, а якщо виникали б питання у близьких чи не дуже – відповідь завжди напоготові: «А що я? Я ж тільки пишу про те, що бачу». Думаю, що так у них, у поетів, частіш за все і відбувається. «Пишу те, що бачу». Втім, навряд чи в цьому є щось погане. Хоча, насправді, я до поетів завжди ставилася дещо поблажливо. Маю на увазі поетів як вид. Не хочу нічого сказати про котрогось з кількох моїх знайомих поезієписців, адже вони, якраз, скоріше не підпорядковуються відслідкованій мною ж (мною?) закономірності.

Якби я була поеткою, я б писала дуже тонко і вишукано. Кожний рядок моїх віршів переливався б, як мінімум, шістнадцятьма мільйонами відтінків, як хороший 24-бітний монітор.  Їх обов’язково поклали б на музику і увічнили в піснях. Їх нізащо б не заборонила Комісія з питань моралі й ніколи б не вивчали в школах. Можливо, їх цитували б у своїх жж (якщо тоді цей сервіс ще буде популярний), можливо – на богемних вечірках, а можливо – на зелених парканах недобудованих станцій метро… Так, якби я була поеткою, то була б класною поеткою.

Чому я не вмію знімати кіно? Одна моя хороша подруга запропонувала зняти мені кліп і попросила обрати для цього пісню. Натомість я, звісно, думала про все, що завгодно, крім пісні. Як от про сюжет і картинку. І бачилось мені: я співаю а капелла, одягнена неодмінно в біле, неодмінно валяюсь у високій траві і знімають мене неодмінно догори дриґом. І так мені ця картинка подобалася, що я аж вирішила, вся така натхненна, описати її своїй потенційній режисерці. Режисерка – дівчинка пряма, тому сказала одразу: «Иии… Ну але ж це таааак банааааально…». Я подумала: «Ну так шо?», потім свою думку їй озвучила. Вона, було, почала виправдовуватись (у своєму стилі, щоправда): «Ну правда, ну банально ж!», а закінчилося все двома божественними хот-догами з ятки на Політехнічному провулку.

А якби я вміла знімати кіно, я б, імовірно, не втрималася від наслідування стилю Софії Копполи (бачили фільм «Марія-Антуанетта»?) – ну це на початку, а згодом, безсумнівно, напрацювала б свій неповторний «почерк», і далі – за текстом: визнання, слава, наслідування і прочєє, і прочєє.

Чому я не художник? Якби я була художницею, то малювала б, думаю, переважно аквареллю. Мої картини були б легкі й прозорі, як подих. Я малювала б море і небо, небо і скелі, море і скелі, скелі і сонце, сонце і небо, море і сонце… Я бавилася б з безмежністю, намагаючись намалювати її межі. Час від часу я змальовувала б картини з улюблених пісень… Певно, мою творчість би так і не зрозуміли. Але я була б від цього не менш щасливою.

І, на останок: чому я не впевнена в тому, що все це – саме те, чого я хочу насправді? = )