Шлях із Сігету (гоп-автостоп-тур)

Отже, після Sziget`у в нас була подорож до відня, де ми за півтора дні намагались впихнути в себе все недовпихуване мистецтво в Будапешті. Альбертіна, Леопольд (зачинений), Хундертвассер, КунстХаусМ’юзіум, сміттєспалюючий завод і хундертвасерівський туалет… А ще спроба зекономити гроші на їжі і витратити на книжки, спроба зекономити гроші на транспорті, і в результаті…

О 22-ій годині ночі ми вдвох (Андрій Скалюк нас покинув і поїхав додому на потязі) були на станції Enkplatz, звідки 76 аутобусом їхали до Haidequrstrasse. Виявляється, австріяки не дуже винахідливі люди і в них цілих ТРИ однакових назви зупинок протягом ОДНОГО маршруту. Але, якщо їхатимете, знайте, це найкращий варіант, виходити треба на ДРУГОМУ Haidequrstrasse, всі зупинки пишуться на спеціальному таблі в автобусі. А поруч з цією зупинкою є заправка. Там нас взяла тітка, яка розмовляла англійською ще гірше, ніж я і везла маленьку грудну дитину та крихітну собачку, ми сіли вдвох на одне сидіння, поклали собі на руки два кульки і три наплічника і поїхали до Братислави. Коли тітонька, слухаючи щось на кшталт Брітні Спірс, витискала 200, ми заспокоювали себе думкою про те, що вона везе крихітну дитинку і точно не хоче помирати.

Тітка порадила нам вийти на «Моторвей», не заїжджаючи в саму Братиславу, ми погодились, оскільки не мали ані найменшого уявлення, де в Братиславі шо. В нас не було жодної карти – ані Європи, ані жодної країни, через яку ми їхали. Та ми й не думали, що їх стільки набереться. На «Моторвеї» було кілька бажаючих нас підвезти, оскільки ловили ми вдвох машину на одну приманку – Ольгу Тихонову з розпущеним волоссям і великими очиськами, в яких благально було написано «хочу додому!» (табличка з’явилась вже пізніше). Але кілька бажаючих, дізнавшись про довєсок у вигляді Логвиненка, одразу розчинялись у просторі. Але для компанії Словаків це проблемою не Було. Вони увімкнули словацький powerі весело підспівували на незрозумілій мові. Хлопець тримав кермо ногами, але їхати було геть не страшно, за двадцять хвилин ми вирубились, іноді, прокидаючись, складалось враження, що спали ми з відкритими очима – стрьомно все-таки, невідомі люди, підібрали, приспали, заберуть наші тонни макулатури, а нас на органи продадуть словацьким сиротам. Сон був сильніший за страх перед словаками-співунами, так що відрубали ся ми моментально після випадкових нетривалих прокидань.

Довезли нас словаки до містечка Жиліна, там лишилось зовсім мало до кордону з Польщею. Зі словаками в нас була найрізноманітніша мова. Одна дівчина розмовляла лише словацькою, одна – ще трішки німецькою, а хлопець трішки говоріл по русскі. Але це не завадило нам весело потриндіти. Від Жиліни нас підібрала якась пара і підкинула до місця, де машин ну геть нема. Вони не зупиняються і їдуть невідомо, куди. Чи то в Чехію, чи то в Польщу. Ближче до ранку, після світання і кількохгодинного стояння на нас були вже практично всі речі, взяті з собою. Просвітліло і ми побачили знак, що всього в чотирьох кілометрах є заправка! А ми вже полюбили ці місця. Але й на тій заправці нас не дуже хотіли брати. Зрештою якась ще одна дивна чеська пара взяла. Вони не розуміли, куди нам треба, ми не розуміли, куди вони їдуть, але нам вже так набридло стирчати й мерзнути, що, зрештою, ми сіли і поїхали.

А найдраматичніший момент тут – ми знову заснули, і чехи нас будили і казали – всьо, народ, виходьте, кінцева. Ми вийшли і побачили щось дивне – ми в центрі якогось міста, тут висить величезна карта, на якій зображені чеські й польські прапори. Вздовж вулиці те саме. Ми точно їхали Чехією, я бачив знак, вітаємо в Чехії, але зараз ДЕ МИ? Це питання мучило, ми заклалися навіть, а продавчиня фруктів дуже здивувалася нашому питанню і впевнено відповіла «Тутай Польща!»

Ми вирішили летіти домів літачком єдиного лоу-косту, що літає в Україну. Це було дешево і сердито, ми страшно потомилися за ніч, і майже не спали, наші засинання в різних автівках були, все ж, дуже нетривалими. Нам треба було в Катовіце, бо там летовище! Хоча за планом ще був Краків перед тим. Від містечка, в якому Чехія і Польща геральдично дуже перетинались, туди начебто недовго. В місті є навіть вулиця Катовицька, на якій нам і порадили ловити автівку. Ми й ловили. Кілька годин, безрезультатно, проїхали зупинкою далі, не заплатили за проїзд (євро в нас не взяли, злоті давайте, таваріщі!!!), обмінника в цьому місті ми не знайшли перед цим. Ми пішли до автобану, і на з’їзді, де не можна зупинятись взагалі, не маючи сил йти далі, підняли руку і зловили першу ж автівку!

Вже їдучи ми зрозуміли, що нам трішки не туди, але в автівці було зручно і комфортно, тож ми їхали на Бєліно якесь чи Бєлічі чи фіг там зна шо. Нерви були на межі, тому там і закінчувався наш автостоп-тур, який перейшов у автобус-тур, спочатку до Кракова, потім до Катовіце, в якому ми дізналися, що Катовицький аеропорт насправді знаходиться не в Катовіце, а в якомусь селі, до якого ще годину колесіть.

На кордоні був ще один страх. Це був чистої води авантюризм – виїжджати не з тої країни, в яку в’їхав, не тому, що ми не знали, чи можна так. Я був майже упевнений – можна! Але оце майже… Три людини перед нашим гоп-автостоп-туром казали – ні, ні в якому разі. Але ми не послухали. І от, проходячи паспортний контроль, дядечко-митник всім привітно посміхається і пропускає за кілька секунд, просто поставивши печатку, а тут ми, та ж усмішка, а от з паспортом що? Починає перевіряти по базі, пішла перша хвилина. Очі червоніють, пульс пришвидшується, вуха і щоки горять, ще хвилина, трішки темніє в очах – починаєш миритись з думкою про те, що зараз розвернуть назад – до Будапешту. Раптом митник бере печатку – перша думка – що він зараз поставить??? Хапаєш паспорт – дивишся і на всі груди видихаєш.

Ну що, затарюватись шоколадом в д’ютіфрі?