Цілуй її...

Для С.

Цей вечір ми запланували давно. Сіли, як любимо, у кутку. Відвідувачів було мало, тільки ближче до естради доволі велика компанія. Зачепився за них поглядом. І вечір повалився.

Такі моменти виокремлюють у кіні, спрямовуючи молочно-білий софіт на одну людину, вихоплюючи її променем, ніби знаком згори. Вона сиділа до мене майже спиною, я бачив тонкий, трохи пташиний профіль, коли, всміхаючись, вона швидко говорила щось до свого сусіда, каштанове коротке волосся, вигин шиї, порух руки — все те раптом стало важливіше, ніж обачність і розум, наче блискучий маятник перед очима гіпнотизованого.

Я звик ховатися в куток. У дворових компаніях грав другий план. Не знайомлюся на вулиці, не вибираю сам, не роблю перший крок, не атакую, не йду напролом. Зараз уперше в житті я наважуюся зробити те, що не робив ніколи, збираюся стати героєм власних мрій, за мною спостерігають всі мої попередні «я», від сором’язливого підлітка до битого життям мізантропа, і твердять: «Ну! Ну!». Підводжуся, забувши про свою подругу, про все, окрім тої, на яку дивлюся. Не встигаю навіть здивуватися самому собі, наближаюся до столу, де сидять ще якісь люди. Зупиняюся за її стільцем.

Вона закидає лице назад. Я нахиляюся. Вона подається до мене. Наші губи зустрічаються.

З першим доторком ми вже все знаємо одне про одного, ми, здається, втрачаємо дихання, і все одно не спиняємося, наші життя переливаються одне в одне, нитки наших доль тремтять і рвуться у цій солодкій вирві, і це триває, триває століттями.

Коли, нарешті, світ підступає до нас, заливає своїми звуками і барвами, коли наш промінь розпорошується по закляклій залі, я випростуюся, і вона затуляє лице руками — не від сорому, а тому, що їй ще ніколи так не було, вона так би й сказала, якби не забракло слів: «Мені ще ніколи так не було», — над столом уже вивищується її чоловік. Він чомусь у формі. Міліціонер. Кумедно. Поспішав до неї, прямо з чергування? Я його розумію.

— Вийдемо? — каже він.

Я мовчки прямую до виходу.

Вуличні ліхтарі пожовкли від тривалої спеки й безсоння. Жодних свідків.

— Битимеш? — вимовляю зі спокоєм, дивним мені ще більше, ніж усе перед тим.

Він без балачок прикладає мене правим хуком. Щось хрустить у шелепі. Я похитуюсь, але стою. Не боляче анітрохи.

— Не сміши... — хриплю, спльовуючи зайвий зуб. — Що там далі?

З моїми ногами якась дивина. Вони закам’яніли, вросли у землю. Мав би давно впасти, а стою. Хитаюся після кожного удару, але стою. Не страшно і не боляче. Навіть весело.

Не знати від якого удару він розуміє, що то все цілковита дурня. Махає рукою. Кидає вбік якоюсь лайкою. Обертається і йде геть. Трохи не зачепивши мою голову, пролітає з переможним гудінням якийсь генерал комашиного війська.

Завершення можна обрати яке завгодно.

Вона ляснула дверима ресторану, взяла мене за руку, зірвався довгоочікуваний дощ, і ми розтанули десь у сріблясто-цитриновому присмерку.

Ми продовжили вечір із моєю супутницею, котра вдавала, мовби нічого не сталося.

Мені більше подобається третій варіант.

Ти сам, чимчикуєш не знати куди, і на губах мішаються її подих і кров із твого щасливого роз’юшеного обличчя.