«3 боротьби я книжку свою зробив...»

(Ця біографія Вітмена, з усіма суперечностями його доробку, мала вийти у "Всесвіті" кілька десятиріч тому, але на заваді стала тодішня цензура. Гадаю, що й сьогодні вона може придатися учням і студентам, як допоміжний матеріал, бо українською докладної біографії американського генія досі не видано)

Доробок Волта Вітмена у поезії США 19 сторіччя – надзвичайно яскраве й унікальне явище: він уторував шляхи до нового поетичного світобачення, новітні відкриття поетів-першовідкривачів і сьогодні великою мірою звіряються за космічною картою його творчості. Саме в Волта Вітмена зміст поетичного твору почав убирати в себе реалії соціально-політичних та економічних перетворень у країні. Вірші й поеми насичувались конкретними болями і сподіваннями і тих людей, котрих поет знав особисто, і «типові», «репрезентативної людини», «громадянина космосу», котрий став ліричним героєм книжки, що писалася понад сорок років. Новаторський ідейний задум покликав до життя нову форму віршування, ні на що у тогочасній поезії не схожу: своєрідна метроритмічна структура, нове розуміння поліфонії у творі, оригінальний зв’язок між ритмічною побудовою та образом.

Не дивно тому, що тодішня назадницька літературна критика відразу назвала цю нову поезію «варварською», а мільйони людей сьогодні в усьому світі ще зі шкільної лави завчають термін «вітменівський вірш». «Щодо форми моєї поезії,– пояснював Вітмен,— то я відкинув римований і білий вірш. Білий вірш особливо мені гидкий, але ритм я визнаю; не зовнішній, реґулярний і розмірений: короткий склад, довгий склад – короткий склад, довгий склад, – як хода кульгавого; така поезія мені чужа, морські хвилі не викочуються на берег через вивірені проміжки хвилин, як і пориви вітру не гучать між соснами, а проте і в рокоті хвилі, і в шелесті вітру в деревах є чудовий ритм. А який же був би він монотонний, як стомлювалося б вухо від нього, якби він був правильний! Ото ж бо «підмелодію» і ритм я намагався вловити…»[1]

Однак не формальне новаторство являло основну цінність незвичайної книжки, а насамперед її зміст, оцінка дійсності з нових соціальних позицій. Уперше на повний голос заявив про себе новий клас – промисловий робітник. Це був голос пригнічених, переслідуваних, паріїв, які ще плекали ілюзію побачити себе хазяями країни, що представлятиме новий, ще небачений у світі тип справжньої демократії. Розчарування прийшло болісно і набагато згодом. Уперше Вітмен почав визнавати суперечність між дійсним станом речей і своїми демократичними ідеалами у сімдесяті роки. Чутніший цей біль – в останніх поезіях і висловлюваннях, але з усією яскравістю відбивається доперва в його наступників і послідовників, як от Карл Сендберґ – «співець братів шлаку».

Проте в добу Вітмена не було іншої книжки, що, як «Стебла трави», дихала б таким незглибимим моральним і естетичним здоров’ям, такою вірою в творчий, революційний геній простої людини. Цим вона завоювала собі світ, тому Карл Маркс цінував її автора як одного з найбільших поетичних геніїв.

Волт Вітмен народився 31 травня 1819 р. у Вест Гілз біля Гантінгтона, на Лонґ Айленді, де минули перші чотири роки його життя. 27 травня І823р. родина Вітменів переїздить до Брукліна, який був тоді містечком з населенням 7000 душ. Про найраніші роки Волтера існує величезна література, і сам він – як це не дивно – надавав своєму походженню більшої ваги, ніж це годилося б поетові його діапазону. Влсну генеалогію і найраніші враження Вітмен подає в «Стеблах трави» і дещо ідеалізованими замальовками у «Пам’ятних днях»: «Генеалогія – Ван Вельсори та Вітмени», «Гомстед матері» тощо. Згодом, у шкіцах з вітчизняної історії, що широко друкувалися по різних газетах, Вітмен доводив, що район Манхеттена-Брукліна з 1614 і Лонґ Айленда (Поманок або – Пáвманóк) з І67Ір. був місцем перших офіційних колоніальних поселень датчан, представників Амстердамської торгової спілки (відгалуження Датч Вест Індіа Компані). і попри те, що англійці на чолі з губернатором сером Едмундом Андросом невдовзі перебрали контроль над цими землями, датський характер життя і звичаї зберігались на них дуже довго.

Нащо все-таки були Вітменові – завзятому противникові аристократичної культури – ці генеалогічні розвідки? Річ у тім, що мешканці Нової Англії, де містилися тоді найважливіші культурні й промислові центри Америки, вважали себе прямими нащадками перших поселенців, чий культ і досі живий у США. Тому новоанглійці «за правом старшинства» вважали себе законодавцями у галузі наук і мистецтва. А Вітмен хотів довести, що населення поблизу й на терені самого Нью-Йорка мав не менш давню і славну історію, і тому ньюйоркці з рівним правом можуть претендувати на авторитетний голос у царині мистецтва й науки, 3 цих же міркувань Вітмен, чиї предки мали довгу й цікаву історію, вивчав свою генеалогію. Зрештою, це не перший і не останній випадок, коли геній і дивацтво ступали поруч.

Бід 1825 до 1830 р. хлопець відвідує бруклінську безкоштовну середню школу. Нетривалий час у І830 р. працює розсильним у лікаря, а згодом – у юриста. Протягом наступних чотирьох років (1830-34) юнак навчається друкарської справи, любов до якої зберіг на все життя, і в 1835 p. працює в Нью-Йорк Сіті друкарем-складальником аж до великої пожежі, що вибухла 12 серпня. 3 цими роками окремі вигадливі біографі й тлумачі поета пов’язують назву книжки «Leaves of Grass», вважаючи, що leaves – то аркуші, a grass – професійною говіркою друкарів означало учень складальника.

Саме в 20-ті й найбільше в 30-ті роки у США зростає робітничий рух, що супроводжувалося численними страйками, заворушеннями й появою профспілок. Особливо це знаменно ще й тому, що понад 2/3 фабричних робітників буди жінки, діти та підлітки. Газети, звичайно, ще не стояли в центрі цих рухів, але відомості, що бурхливо припливали до редакції, бентежили уяву вразливого юнака, будила в ньому думку, збуджували співчуття до пригноблених і упосліджених.

Улітку 1836 р. Вітмен почав викладати в Східному Норвічі на Лонґ Айленді, а протягом зими 1837-38 р. – ще й в Гемпстеді, Вавілоні, Лонґ Свомпі та Сміттауні. Уже в ці роки він мав гострий, спостережливий зір і був чутливий до всілякої несправедливості. Не можна сказати, що викладацька робота привабила чи захопила Вітмена, але тривалі й різноманітні педагогічні спостереження призвели, наприклад, до того, що він одним із перших у США засудив тілесні покарання в школі та створив низку прозових творів, перейнятих прихильністю до дітей та юнаків, спробою проникнути в їхню психологію. Серед оповідань на цю тему є одне, яке поет особливо вирізняв – «Смерть у класі». Уперше воно було опубліковане у серпні 1841 р. в «Юнайтід Стейтс Мегезін енд Демокретік Рів’ю» і потім ще кілька разів передруковувалось.

У липні 1839 р. Парк Еенджамен (талановитий журналіст і відомий редактор-ліберал) разом з Руфусом Вілмотом Ґрізволдом заснували газету «Бразер Джонатан». Тут друкувалися, зокрема, твори Діккенса, Булвера-Літтона, Поля де Кока. У поетичному відділі ми подибуємо вірші нікому ще не відомого Волтера Вітмена. У 1838-39 р. поет пробує й собі стати видавцем-редактором і друкує в Гантінгтоні щотижневик «Лонґ Айлендер».

А проте він увесь час прагнув ширшого контакту з людьми, безпосередньо відчувати вплив свого слова й своїх ідей, і тому, активно включившись 1840 р. до політичної боротьби, бере дійову участь в передвиборчій кампанії прагматика і реформатора Ван Берена. Проте політичні надії Вітмена, пов’язані з цими виборами, не справдилися, і він знову повертається до викладацької роботи. Та цього разу в школі він затримався недовго, бо в травні наступного року їде до Нью-Йорк Сіті й наймається друкарем до редакції «Нью Ворлд» і майже одночасно починає дописувати до «Демокретік Рів’ю». У суботу 20 листопада 1841 р. в нью-йоркській газеті «Нью Ворлд», яку видавав П. Бенджамен, з’явився вірш Вітмена «У кожного своя журба» і перше з циклу «оригінальних оповідань» – «Оборонець дитини». «Нью Ворлд» вважалася тоді авторитетним виданням: до газети допасували Вітьєр, Лонґфелло і Ловелл. Ловелл назвав «оригінальні оповідання» зробленими «а ля Готорн», що натоді було надзвичайно високою оцінкою.

Навесні 1842 р. Вітмен видає у Нью-Йорк Сіті щоденну газету «Аврора» і нетривалий час – «Івнінґ Тетлер». У серпні 1845р. він повертається до Брукліна, де від вересня до березня дописує до газети «Лонґ Айленд Стар». У Нью-Йорку тоді гастролювала італійська оперна трупа і французька оперна компанія Кальве, що прибула сюди з Нового Орлеану. Після них відразу, у жовтні 1845 р. виступав популярний вокальний квартет Чіні (троє хлопців і дівчина, діти ньюгемпшірського ченця С. Чіні). Усі ці вистави відвідував молодий поет, який був і лишився до останку прихильником музики, особливо оперного співу. Але Вітмен уже тоді ставився до театру не як аматор, а як глибокий знавець його проблем і потреб. Свою рецензію, в якій підкреслювалася потреба розвитку оригінального американського мистецтва, Вітмен зважився надіслати до «Бродвей Джорнал», що видавався тоді Едґаром По. Видатний поет, що саме тоді перебував у зеніті слави (у лютому вийшла друком поема «Крук», якій судилося реформувати засади світової поезії), відразу опублікував рецензію зі своєю схвальною невеличкою передмовою. Ця публікація стала доброю нагодою для особистого знайомства: уперше та востаннє Вітмен і По зустрілися в редакції «Бродвей Джорнал» наприкінці листопада 1845 р. Відомий поет поставився до початківця з винятковим теплом і увагою, ще раз висловивши високу оцінку репензії «Спів мистецький і спів щирий». У ній, зокрема, Вітмен писав: «Далеко не все, що прибуває до нас у музиці й піснях Старого Світу, є обов’язково гарне й прийнятне для нас». Свої вимоги до мистецтва Старого Світу Вітмен остаточно формулює набагато згодом у памфлеті «Демократичні перспективі».

У той же період – до січня 1846р. – Вітмен видає у Брукліні газету «Дейлі Іґл». Цього року зміцнюються позиції Вітмена як противника рабства, – доти погляди його на це питання були суперечливі й не послідовні. Йому потрібний був довгий час після кампанії Ван Берена, щоб збагнути, нарешті, всю вагу і невідкладність цього питання, яке остаточне своє розв’язання здобуде допіру в ХХІ ст., коли на президента США буде обрано харизматичного Обаму.

Характерною щодо нової постави поета є його стаття «Раби й работоргівля», що з’явилася в «Дейлі Іґл» 18 березня 1846 р. У ній, зокрема, Вітмен уперше вимагав суворого покарання всіх, хто бере участь у брудній справі работоргівлі…

Під час роботи в «Дейлі Іґл» виниває задум «Стебел трави», що добре тепер документується збереженими нотатками. Не 1855, як вважає багато дослідників, не 1853, як припускав сам поет, а 1846-47 р. стали переламними в творчій біографії Вітмена. У цей період він починає напруженіше працювати над собою. Саме 1846 р. в цій газеті з’являються дві рецензії на «Герої та культ героїв» і «Sartor Resartus», що свідчить про ґрунтовну обізнаність із доробком Карлайла, якого він не раз ще у своєму житті хвалитиме і з яким завзято сперечатиметься. Особливо насиченими самоосвітою були пізніші роки: 1850-55. Вітмен відвідував майстерні художників, напрочуд багато читав, учащав до опери й відвідував камерні концерти, серйозно захоплювався астрономією, вивчав єгипетську старовину під керівництвом доктора Генрі Аббота.

Слід нагадати, що у ті роки в Америці до найбільших рушіїв поступової думки належало... відкриття Шампольйона. Прочитання єгипетських ієрогліфів викликало цілу сенсацію в цивілізованому світі. Разом з поширенням теорії Дарвіна це був разючий удар по марновірствах та різних видах містицизму, виникала потреба піддати перегляду з нових наукових позицій текстів Біблії та біблійної хронології[2], а також традиційних схем організації мистецького життя.

Вітмен вивчав єгипетські старожитності з властивою йому скрупульозністю, слухав Аббота, Гліддона, читав статті, розвідки. Одним із результатів цих студій стала стаття у «Лайф іластрейтид» від 8 грудня 1855р. «Єгипетський музей»[3]. Але набагато важливіше те, що у цей час, внаслідок величезного впливу відкриття Шампольйона на філософію, естетику тощо, у Вітмена формується нова естетична концепція «пісні» як жанру, що здатний подолати існуючий розрив між «я» і «світом», між мовленим словом і фізичним об’єктом тощо, торуючи таким чином шлях від безпосереднього чуттєвого досвіду до «космічної свідомості»[4].

Вітмен був на ті часи найбільш обізнаним у Нью-Йорку журналістом у справах поточної літератури; він заровадив у «Дейлі Іґл» рубрику «Літературні розмаїтості». Протягом неповних двох ровів він оглянув на шпальтах газети понад сто книжок… Але ні самоосвіта, ні жодні клопоти за всі ці роки не відвертали увагу газетяра й поета від нагальних політичних проблем: скасування рабства і об’єднання фактично розділених штатів. Тому, коли в лютому 1848 р. трапилася нагода поїхати до Нового Орлеану й працювати там для «Дейлі Крісчент» (на півдні існували величезні можливості для розвитку преси, насамперед фінансові, проте бракувало фахових видавців і майстрів друкарської справи), Вітмен відразу рушає в дорогу.

Подорож додала нових вражень, а екзотичне південне торгове місто, де набродом було людей з усього світу, просто полонило поета. Та його вільнолюбство й незалежність не припали до смаку працедавцям, стосунки дедалі ускладнювались, і при першому ж конфлікті угоду було розірвано: 27 травня Вітмен покинув Новий Орлеан і повернувся додому через Міссісіпі та Великі Озера.

У Брукліні він поринув з головою у політичну боротьбу довкола виборів 1848 р. Вітмен був гласним делегатом на конференції фрісойлерської партії, коли кандидатами на президента й віце-президента було обрано Мартіна Ван Берена й Чарлза Френсіса Адамса. Тут від 9 вересня 1848 р. до 11 вересня 1849 р. Вітмен видає газету «Фрімен», яка виступала проти поширення рабства на вільні штати й нові землі. З перемогою на президентських виборах південця Захарі Тейлора газета втратила політичне значення, що й стало причиною її закриття.

Видавання газети трохи поліпшило фінансове становище поета, і він знову багато читав, конспектував, власне – робив витинки чи «виривки» (улюблений його спосіб) з потрібної літератури. Найбільше у цей період він захоплюється Босвелом, Брайантом, Карлайлем, Ґете, Біблією (ілюстроване видання Гарпера), Санд (одна з найбільших прихильностей його життя), Гюґо, Колріджем, Емерсоном і Фуллер.

Водночас 1849 р. ознаменувався для Америки страшною трагедією: з самої весни лютувала найбільша в історії країни пошесть холери, що забрала багато десятків тисяч життів, костели, бібліотеки й театри стояли закриті, а нещастям користувалися численні зграї бандитів. Цей рік полишив глибокий слід у душі поета. Не менш тяжким виявився для нього й наступний рік: «компроміс 1850 року» за президентства Клея між рабовласниками півдня й північними аболіціоністами завдав остаточного удару політичним надіям Вітмена. Своє обурення з приводу скандального компромісу поет висловив у вірші «Пісня м’якотілих», що з’явився 2 березня 1850 р. в нью-йоркській газеті «Івнінґ Пост». Цього ж таки року з’явилися друком три вірші, що за стилем близькі до «Стебел трави» і були в цій книжці використані: 22 березня вірш «Криваві гроші» з’явився в нью-йорксьому виданні «Трібюн Саплмент», «Будинок друзів» – у «Дейлі Трібюн» І4 червня, там же 21 червня – «Resurgemus». «Криваві гроші» сам Вітмен датував, навіть, квітнем І843 р., але це анахронізм, бо вірш викликаний виступом Вебстера у Конґресі 7.03.1850 р. Вірш «Resurgemus» повністю увійшов до «Стебел трави» і у першому виданні це був восьмий з дванадцятьох поезій без назви. Згодом Вітмен переглянув «Resurgemus», поправив, скоротив, і від третього видання цей вірш відомий під назвою «Європа, сімдесят другий і сімдесят третій рік цих Штатів». Вірш посвячений європейській революції І848 р.; його ідея – ствердження невмирущості справи революціонерів, полеглих під час весни народів. Особливою пристрастю перейняті рядки:

Навіть дух безтілесний не наважиться випустить зброя тиранів,

Та він по планеті незримо бродить... шепоче, втішає, остерігає.

Згадані три вірші спростовують погляд тих літературознавців, які з певною мірою скепсису дивляться на творчість Вітмена до 1855 р. Промовистим фактом є також і те, що до 1855 р. сформувалися майже всі основні естетичні і світоглядні ідеї Вітмена, наприклад, ідеї еґалітаризму, віра у творчий геній людини, всесвітнє братерство, еволюціонізм тощо. Крім «Бхаґвад Ґіти», де Вітмен знайшов цілу низку співзвучних собі ідей, він читає і конспектує Піндара, Плутарха, Платона, Монтеня, Руссо, Діккенса, Жорж Санд, Мішле, Карлайла та Емерсона.

Окремо стоїть неодноразово експлуатоване в історії літератури питання про зв’язок Вітмена з популярними й популістськими ідеями соціалістів. Як ми знаємо, на ці й пізніші роки припадає поширення у США марксизму, і тому важливо зрозуміти зв’язок геніального поета з цим соціальним, політичним і філософським рухом. Звичайно більшість дослідників підходить до цієї проблеми руба: якщо нема прямих свідчень того, що Вітмен читав Маркса, отже – він його не знав. Так, Б. О. ҐІленсон в брошурі «Соціалістична традиція в літературі США» (»Наука», 1975) твердить: «Згодом, у 50-70-ті роки, Вітмен фактично пройшов повз поширюваний у США марксизм» (с.28-29). Але ж Вітмен, як ми бачили, в 1850 р. надрукував у нью-йоркській «Дейлі Трібюн» вірш відверто революційного спрямування. Платформа цієї газети і політичні погляди її співробітників теж загально відомі. Тут не місце перераховувати всіх, але треба наголосити, що у 1851-62 р. співробітничав з цим виданням і опублікував 487 статей Маркс[5]. Цілком природно припустити, що Маркс ретельно знайомився з позицією газети, з її публікаціями за довший період, перш ніж погодитися на співробітництво. Отже, цілком можливо, що вже тоді Маркс читав Вітмена, й водночас достеменно відомо, що він згодом цікавився доробком поета і дещо знав напам’ять. Ми знаємо також, що перші німецькі переклади з Вітмена народжуються в колі Маркса. Вітмен з дивовижною глибиною оспівав трагедію Паризької Комуни і був пов’язаний з оточенням видатного соціаліста Вільяма Мoppica, знаменитим діячем американського соціалістичного руху і згодом автором докладних спогадів Горесом Тробелем. Вітмен знайомився з виданнями, у яких виступали марксисти, але схоже, що далі за цікавість справа не пішла, бо наріжні естетичні погляди поета відрізнялися від класового трактування завдань літератури та від ідей підрядної ролі мистецтва, яку пропагували соціалісти...

Протягом І850-54 р. Вітмен змінює цілу низку професій: керує типографією, утримує крамничку канцприладь, від часу до часу працює газетярем, споруджує будинки і торгує ними. У цій швидкій і часом несподіваній зміні фаху ми в жодному разі не повинні вбачати якусь легковажність. По-перше, його завжди переслідувала матеріальна скрута. По-друге, поет жив у романтичну добу промислової революції, яка викликала до життя нові спільноти, змінила стосунки між людьми, провела «переоцінку цінностей», перемінила обличчя країни. А поета завжди вабило до постійної зміни, до відсвіження почуттів, до нового досвіду. Бо перед ним стояла вже мета набагато величніша: створити книжку, яка позначить нову еру в поезії, висуне нові критерії поетичного.

У 1853 р. в Нью-Йорку відкрився Всесвітній ярмарок, що був улаштованій на зразок Першої міжнародної виставки 185І р. в Лондоні. Тут виставлялася продукція гірничодобувної, машинобудівної, легкої промисловості, музичні інструменти, твори мистецтва, зокрема скульптура Торвальдсена, тощо. Така визначна подія в житті країни настільки збентежила уяву Вітмена, що він день у день, як зачарований, блукав ярмарком. Цією незвичною поведінкою поет привернув до себе увагу поліції, яка протягом кількох днів, навіть, стежила за ним, доки не переконалась, що він людина безпечна. Але цікавість поета до ярмарку не випадкова. Бо світогляд Вітмена почав формуватися ще в 30-ті роки, коли спостерігався особливо потужний розвиток індустрії США (переважно за рахунок ризикованих банківських афер і спекуляцій, як це відбувається і в нас сьогодні), де уже в 1850 році уперше продукція промисловості перевищила за вартістю продукцію сільського господарства. і як журналістові йому часто доводилося згодом перебувати в центрі бурхливих подій. Ось кілька частково чи цілком американських винаходів того часу, що підштовхнули промислову революцію у США: косарка (1831), телеграф (1832), жниварка (1836), вулканізація каучуку (1844), револьверний верстат (1845), пневматична шина (1845), взуттєва машина (1846), ротаційна машина (1846)/, бесемерівський процес (1847), турбіна (1849), електровоз (1851) тощо. До того ж 1828 р. була споруджена перша у США залізниця Балтімор-Огайо, через що зросла міґрація населення, іміґрація. Американська економіка виламується за державні межі, зростає зовнішня і внутрішня торгівля… У цьому ж бо середовищі державного буму формувалась особистість Вітмена.

Цей подих несамовитого часу відбився на новій, скандальній, зовні несподіваній книжці «Стебла трави», що її на початку липня 1855 р. випустило в Брукліні видавництво Роум Бразерс. Безпосередній зв'язок Вітмена і його книжки з промисловою революцією в країні помітив ще Марк Твен у листі до поета (1889), де він також подав цілий каталог промислових винаходів. Тим часом Вітменові каталоги як поетичний прийом, що не припав чомусь до душі Емерсонові, мають, на мою думку, не стільки сучасні поетові аналоги в індустріальній чи природничій дійсності, скільки відповідності в старожитній поезії та священних текстах. Вже в нашому, 21 столітті досконалі взірці «каталогів» дає видатний американський поет Пінський.

До першого видання увійшло дванадцять віршів і поем без назви: відсутність назв у творах покликана підкреслити цілісність і наскрізність поетичного задуму. Не меншу вагу, ніж самі поезії, має авторська передмова, де Вітмен фокусує свої політичні, філософські, естетичні й теоретико-літературні погляди й смаки, підсумовує увесь попередній період «закипання» (вислів самого поета), що відкриває нові обрії американської літератури й естетики.

Тепер колесо подій починає обертатися набагато швидше: чергуються горе і радість, розпач і обнадія. 11 липня помер батько, 21 липня Емерсон – найбільший тогочасний мислитель у США і один в найбільш помітних громадських авторитетів – написав Вітменові листа, яким заохотив зрілого вже поета і зумовив бурхливе поширення популярності книжки серед читацьких кіл як на батьківщині, так і за її межами.

Наступного року Вітмен дописує до «Лайф Іластрейтид», улітку публікує друге видання «Стебел трави» й створює памфлет «Вісімнадцяте президентство!». Майже три чверті сторіччя цей сповнений нестримної сили, відвертий у своїх виразах, але жорстоко справедливий памфлет припадав порохом на полицях. Проте це не применшує значення його для нас, а тільки допомагає глибше зрозуміти революційну природу мислення поета.

У другому виданні книжки з’явилося двадцять нових віршів і поем. Було серед них і кілька видатних творів програмного характеру: «Salut au Monde!», «Пісня теслярської сокири», «На Бруклінському поромі», «Пісня відкритого шляху», «Переможеному європейському революціонерові».

Від весни 1857 й майже до літа 1859р. Вітмен видає бруклінську газету «Дейлі Таймз». У ці роки він учащає до опери, де особливо захопляться вже відомим йому дивовижним контральто Маріетти Альбоні в «Нормі». Ця нова пристрасть перевершила давню любов до тенора Беттіні. У поезіях Вітмена частішав музична термінологія. Крім цього, Вітмен часто бував, особливо вночі, на переправі та привчився асистувати нью-йоркським хірургам у міському шпиталі. Цей досвід знагодиться йому невдовзі під час громадянської війни. Протягом зими 1859-60 р. Вітмен працював вільнонайманим літератором. Відвідував екзотичну пивницю швайцарця німецького роду Чарлза Пфафа, де збиралось богемне товариство. Душею товариства була дотепник, редактор газети «Сетердей Прес» Генрі Клепп і Вітмен. Заклад Чарлі розташовувався під землею, частково заходячи під хідник, так що чутно було стукіт підборів у горі, «у той час як хідником над головою проходять міріади ніг Бродвею». Сюди заникали зовсім різні люди поїсти, випита й побалакати, подавитися на модну новину – богему Клеппа і Вітмена. З особливим запалом і відвертістю обговорювалися в ній проблеми, що стояли перед США напередодні громадянської війни,

У березні І860 р. поет їде до Бостона, традиційної столиці новоанглійських інтелектуалів, щоб наглядати за третім виданням «Стебел трави». Тут він ближче знайомиться з проблематикою конфлікту, що назрівав. Зокрема, коди в міському суді слухалася справа конкордського вчителя Френка Сенборна, який проходив по справі войовничого аболіціоніста Джона Брауна, Вітмен приєднався до змовників, котрі мали намір визволити Сенборна, якщо вирок буде несправедливий і не на його користь.

Багато вітменознавців вважав видання 1660р. найбільш цілісним композиційно і одностайним за настроєм. Своїм обсягом нова книжна у кілька разів більша за попередні дві: тут опубліковано 122 нових твори. Тут же таки з'являється два нових поетичних цикли, що належать в доробку Вітмена до провідних і водночас найбільш контроверсійних: «Діти Адама» і «Лепеха».

«Діти Адама» (або, як стоїть у виданні 1860 р., – «Enfants d’Adam») одразу викликали бурхливу неґативну реакцію критики, яку від самого початку дратували послідовний демократизм і розкутість поетової естетики і етики. Але ще більшу реакцію (хоч і набагато згодом, коли галас довкола «Дітей Адама» вщух) викликав цикл «Лепеха», що запекла суперечка про нього точиться ще й досі у зв’язку зі складними сексуальними алюзіями.

Приблизно у цей період популярність Вітмена шириться у Європі. А сталось це несподівано. Третьорядний прерафаелітський поет і художник Вільям Белл Скотт надибав томик другого видання «Стебел трави» у ятці лондонського букініста Томаса Діксона. Захопившись самобутнім талантом Вітмена, Скотт переслав свій примірник Вільяму Майклу Розетті, а той поділився своїм скарбом із братом – Данте Ґабріелем Розетті, а той, у свою чергу,­ – із Свінберном. Невдовзі Вітмен став своєрідним взірцем для усіх прерафаелітів, що були тоді «законодавцями» моди в Європі.

12 квітня 1861р. починається громадянська війна, й брат поета, Джордж, записується добровольцем. Як відомо, громадянська війна у США була по суті буржуазно-демократичною революцією, що розподіляється на два періоди: 1861-62-63 та 1863-65, ­– причому другий період є основним. Ця революція стала переламним пунктом і в творчості Вітмена: від цього періоду поглиблюються соціальні й філософські мотиви в його доробку.

Побічним наслідком громадянської війни був занепад Бостона як «законодавчого» інтелектуального центру, бо нові демократичні ідеї потребували не атмосфери новоанглійського трансценденталізму, а пориву прагматичної науки, «голосу життя» середини віку.

У грудні 1862р. поет їде до Фредеріксберґа, Вірджинія, де в недавній історичній битві поранено Джорджа, й протягом двох тижнів залишається у військовому таборі, а потім понад рік – живе у Baшінґтоні, працюючи у державній військовій скарбниці, відвідує солдатів у шпиталях. Захворівши, Вітмен 22 червня 1864р. повертається до Брукліна.

Цікаво, що в 50-60-ті роки, відвідуючи Нью-Йорк або Бруклін, поет полюбляв бесідувати з візниками, поштарями, газетниками, але особливо – з човнярами й поромниками, які давали йому змогу «з комфортом» кататись на бруклінському поромі, котрий він потім неодноразово оспівав у своїх творах, а у «Пам’ятних днях» є й спеціальній запис «Моя пристрасть до переправ», де Вітмен вихоплює з цих років найдорожче для себе – імена друзів-поромників: Белзіри, Джоні Коул, Айра Сміт, Вільям Вайт «і мій юній друг з переправи, Том Джір – як гарно я всіх їх пригадую». Отже, це була не просто прихильність, а справжня пристрасть. Образ переправи, створений Вітменом, надихне згодом десятки поетів світу: це і поетичний символ життя, і філософський символ переходу від протилежності до протилежності ...

24 січня 1865р. Вітмен повертаються до Вашінґтона, діставши місце клерка в міністерстві внутрішніх справ, у відділі, що займався питанням індіянців. Праця у цьому відділі дала поетові унікальну нагоду впритул познайомитися з проблемою американських індіянців, з культурою і потребами зникаючих етносів. Вітмен і раніше використовував у своїй творчості індіянські топоніми, називав (як от у «Пісні про себе») окремі реалії побуту, оздоби тощо, – відтепер його увага до індіянців стає глибша, насиченіша соціальним змістом.

У січні поет уперше зустрічається з Пітером Дойлем, з котрим він, попри величезну різницю віку, щиро заприятелював на багато років. Згодом Дойл, якого Вітмен, часто сам живучи в нестатках, рятував і від самогубства, і від злиднів, стає одним з основних кореспондентів поета. Вітмен ставився до юнака з дивовижною ніжністю і в деяких листах, навіть, називав сином. Цей же самий Дойл був у театрі Форда під час нападу Бута на Лінкольна. Жвава розповідь цього помилуваного донедавнього конфедерата надихнула згодом Вітмена на створення відомої його лекції про Авраама Лінкольна. Убивство скоїлося 14 квітня, а поет ще так жваво пригадував вашінґтонські урочистості з приводу другої інавґурації президента! Вітмен сприймає розповідь Дойла й газетні звіти передусім як особисту трагедію, як підступний і злочинний удар по виплеканій ним в уяві американській демократії.

Він пише цикл творів, присвячених Лінкольнові. Деякі з них увійшли до скарбниці світової поезії. У травні цього ж таки року виходить друком сповнена громадянського пафосу збірка «Бий, барабане!». Читачі відгукнулись на неї відразу і якось особливо палко. У цьому циклі переважає публіцистичне начало, що по війні якраз найліпше відповідало читацьким настроям».

30 червня міністрові Джеймсові Гарлану судилось увійти в історію тим, що він звільнив з роботи за писання «аморальних віршів» одного в найбільших поетів XIХ ст. Але вже наступного дня, завдяки клопотанню друзів, Вітмен дістав місце у міністерстві фінансів. Тут, у просторому кабінеті, поет уперше мав справжній спокій і затишок для роботи, напохваті була непогана бібліотека, а пізніми вечорами кімнату осявала астральна лампа. Поет за цим столом розпочав роботу над увічненням свого кумира – Лінкольна, проте не тільки: він пригадував роки війни, картини героїзму, болю і смерті, бурі, що пронеслася по державі, змінивши її обличчя. Про це мусили розповісти нові твори.

«Справа Гарлана» багато років була в центрі уваги поступової громадськості. Згодом Гарлан неодноразово прагнув у своїх спогадах вийти зі скрутного становища, але так і не позбувся тавра запеклого реакціонера… Урядовці взагалі мало дбають про те, як відлунити муть в історії їхні рішенці.

У серпні виходить збірка «Бий, барабане! та нові твори», що серед них є і справжній шедевр «Коли востаннє цвів у дворі бузок», що має власну цікаву історію трансформацій в американській поезії двадцятого сторіччя, включно з видатною збіркою Рея Бредбері «Коли востаннє слони цвіли в моєму дворі».

Протягом наступних двох років з’являється низка праць про поета, які написані не без особистої його участі і які, на жаль, дуже наївні й поверхові, У січні 1866 р. вийшла друком полемічна княжна Вільяма Д. О’Коннора «Добрий сивий поет», – перша розвідка про поета. На початку І867 р. виходить праця Джона Берафса, яку зневажив К. Чуковський, сказавши «багатослівна, пухла, водяниста книжка». 6 липня В. М. Розетті публікує розвідку про поезію Вітмена в лондонському часописі «Кронікл».

Ще цього ж 1867 р. виходить четверте видання «Стебел трави» з 75 новими творами. Вони всі сповнені відлунням недавніх подій, й тому не дивно, що домінують у доповненні два цикли: «Звуки барабану» і «Спогади про президента Лінкольна». До останнього циклу долучено і «Коли востаннє цвів бузок у дворі». Тим часом у грудні часопис «Гелексі» друкує памфлет «Демократія», що згодом увійшов до «Демократичних перспектив», де вичерпно викладено критику Вітменом старого світу й наївні його ілюзії та глибоко особисті побажання щодо майбутнього вітчизни.

1868р. в Англії Розетті видав збірку «Вірші Волта Вітмена», старанно повибиравши поезії та відредаґувавши чи поопускавши «непристойні місця». І це при тому, що лицемірна вікторіанська «цензура благопристойності» не давала спокою й самим прерафаелітам!

Протягом кількох років В. М. Розетті залишався палким вітменістом, але від 1870 р. його цікавість до американського поета стає стриманіша. У листі до Ґілкріст (І4.07.1870) він пояснює, що основною причиною стали «надмірні» демократизм, республіканізм і вільнодумство Вітмена, тобто «політико-гуманітарні аспекти» книжки «Стебла трави».

У травневому випуску «Гелексі» вийшов памфлет «Персоналізм», що став згодом другим складником «Демократичних перспектив». «Демократичні перспективи», при всій своїй суперечливості, є видатним твором, що основний пафос його полягає в антифеодальній настроєності, у вірі в творчий і невмирущий геній людини, а також у багатьох політичних аспектах, як от у боротьбі за емансипацію жінок. «Демократичні перспективи» є також відсіччю памфлетові Карлайла «Стріляюча Ніагара», що відгонить антидемократизмом і тупим антиамериканізмом. Твір Вітмена дає подекуди зразки гострої і непримиренної критики капіталізму в США. «Можуть заперечити пише поет, – що загальне й звичайне економічне проквітання, добробут населення і забезпечення його матеріальним комфортом, – це найголовніше, і цього досить. Можуть вказати, що наша республіка, перетворюючи дику місцевість на родючі ферми, прокладаючи залізниці, будуючи кораблі й машини, уже тим самим вивершує найвеличніші твори мистецтва, поеми тощо, і можуть спитати: хіба насправді це на корисніше для Америки, ніж висловлювання найбільших рапсодів, художників або літераторів?

Я теж з гордістю і радістю вітаю ці досягнення, і все-таки відповідаю, що душа людини ніколи цим – і взагалі нічим подібним – не вдовольниться…» І трохи нижче поет із болем зауважує про свою країну: «Повною або майже повною мірою володіючи цими багатствами…, суспільство у цих Штатах розкладене, неотесане, марновірне і гниле». Дуже цікаво також звернути увагу на той факт, що окремим виданням «Демократичні перспективи» опубліковано напередодні 1871 р., в період найбільшого піднесення європейських революцій.

Ще 1868 р. виходить другий заряд четвертого видання «Стебел трави», де в додатку заміщено цикл «Бий, барабане! та нові твори». І869 р. Енн Ґілкріст – удова Олександра Ґілкріста, біографа Вільяма Блейка – знайомиться зі згаданим виданням Розетті й заочно закохується у Вітмена. Подальша історія дружби Вітмена й Ґілкріст, її самозабутньої відданості й самопосвяти є однією з найбільш романтичних і чистих сторінок в історії світового письменства.

У липневих віршах 1870р. звучать сильні ноти розчарування, що джерело його досі не відоме. У другій половині року Вітмен друкує п’яте видання «Стебел трави», «Демократичні перспективи» й «Перехід до Індії», – автор усе позначив 1871 роком. З «Переходом до Індії» пов’язується, зокрема, виклад еволюціоністських ідей, що постійно перебували у колі уваги поета. Він згодом говорив, що в цій поемі «більше мене, найбільш суттєвого в мені, ніж у будь-якій іншій поемі… Найвагоміше в ній – еволюція, ...розкриття космічної мети».

На відкритті виставки Американського інституту в Нью-Йорку 7 вересня І871 р. Вітмен успішно виступає з читанням поеми «Пісня про виставку». Твір цей суперечливий, і важко сказати, наскільки він самостійний в ідейному розумінні, бо повторює думки, висловлені майже за чверть століття до нього новоанглійцями. Але приваблює в цій поемі оспівування технічного поступу, творчої праці людини, яка ще не замислюється над тим, як близько робота її ставить до бога. Таким же успіхом користувалось авторське читання віршів 26 червня І872 р. в Дартмуському коледжі, де багато років до нього виступав Емерсон. Того ж таки року вийшло п’яте видання «Стебел трави», до якого увійшло тридцять три нових твори, що з одного боку присвячені відгомонам війни, а з другого – різноманітним філософським роздумам... Та вже наступний рік позначився для Вітмена цілою низкою нещасть: 23 січня він зазнав апоплексичного удару, 23 травня померла мати. Тимчасово втративши можливість працювати, Вітмен оселяється з братом Джорджем у Кемдені, штат Нью Джерсі. Фізичні та моральні страждання поглиблювалися тим, що дійсність завдала відчутного удару його ілюзіям про щасливий і безхмарний розквіт вільного підприємництва: 1873 р. вибухла жорстока промислова криза, яка тривала 5 років і затьмарила столітній ювілей державної незалежності США… За рік поет створюй «Пісню мамонтового дерева» і «Молитву Колумба», що в останній речі з особливою художньою силою відбилися душевні боріння Вітмена. Невимовною гіркотою і тягарем багатьох розчарувань перейнята ця поезія, – лише в останніх рядках її пробивається кілька промінців надії. Для «войовничого і несхитного оптиміста» Вітмена така побудова твору дещо несподівана і відбиває, безперечно, внутрішній неспокій поета.

Наступного» І875 р. готується видання «Стебел трави», присвячене сторіччю незалежності США, і «Два струмки». Нове видання включало 29 нових творів і складалося з двох томів, – деякою мірою це суперечило авторській ідеї єдиної цілісної книжки.

Серед доданих творів ми зустрічаємо справжні перлини революційної лірики: «О, Зірко Франції», «Іспанія», «Таємничий сурмач». Є тут ще низка нових творів, що в оцінці їх критика досі не може дійти згоди. Це, зокрема, «Пісня про виставку» і згадана «Молитва Колумба».  Це видання було першим, яке швидко розходилось, особливо в Англії. Після нього в британській та американській пресі починають лунати стурбовані голоси щодо цілковитого занедбання творчості поета у його вітчизні…

Лекцію про Томаса Пейна Вітмен читав у Філадельфії 28 січня 1877 р., а в березні їде до Нью-Йорка, де його малює Джордж В. Вотерз. Улітку в Тимбер Крік під впливом сонячних купелей він починає помалу одужувати. Одужуючи, поет знову активно цікавиться театром (зокрема, відвідує у грудні разом зі своїм товариством п’єсу Джоакіна Міллера «Даніти») і політичним життям країни. Не дуже обізнаний з новітніми досягненнями політичної економії в Європі, він, одначе, мав надзвичайно гостру інтуїцію. Ця інтуїція викликала у нього скептичне ставлення до модної тоді праці Генрі Джорджа «Поступ і злидні», що була видана у США 1878 р. Окремі вітменознавці, як от Роже Асселіно, підкреслюють, що Джордж – представник послідовно соціалістичної політичної економії, а, отже, очевидна знехіть Вітмена до соціялізму.

Тим часом стан здоров’я поета залишає бажати кращого, періоди хвороби стають все більш затяжними і йому все важче подорожувати. Але роботу він не припиняє: багато читає, нотує, виступає кілька разів з лекцією про Лінкольна, зокрема ІЗ квітня 1881 р. в Бостоні. Півроку раніше Вітмен відвідав це місто, щоб прочитати коректу «Стебел трави», що їх заходився видавати Джеймс Р. Осґуд. У цьому виданні було дванадцять нових творів, – споглядання, миттєві роздумі, замальовки. Проте композиційно «Стебла трави» зазнали значної перебудови, точніше – перегрупування. У серпні поет занотував: «Кладу останні мазки на коректу нового тому «Стебел трави» – нарешті це завершена книжка».

Розпродаж «Стебел трави» посувався – як на тодішні виміри – вельми добре, і за кілька місяців розійшлося 2000 прим. Але 1 березня 1882 р. окружний аторней Бостона Олівер Стівенз пригрозив Осґудові судовим позовом за видання соромітної книжки. Після тривалого зволікання і листування між Осґудом і Вітменом, Осґудом і аторнеем видавець капітулював. Проте тут-таки філадельфійське видавництво «Ріс Велш і спілка» наважилось піти проти Стівенза й надрукувало «Стебла трави». Тритисячний випуск першого заряду було розпродано за день! Це був безперечний рекорд для тогочасної Америки. Ріс Велш видав ще окремою книжкою «Пам’ятні дні! та зібране». Обидві книжки забрав для продажу філадельфіець Дейвід Маккей. Він сплатив поетові гонорар 42 долари 77 центів…

Доктор Бак наступного року публікує критичну розвідку «Волт Вітмен», текст якої поет сам ретельно переглянув і виправив. Ще за рік Вітмен купує будинок на великій вулиці в Кемдені, штат Нью Джерсі. А в 1886 р. здоров’я поета погіршується, і він змушеній обмежити улюблені подорожі та прогулянки. Аби хоч якось направити цей стан, друзі купують на складку виїзд Вітменові коня й фаетон…

29 листопада померла Ґілкріст. Ця суха звістка, яку передав її син, відомий художник Герберт, справила на Вітмена гнітюче враження. Моріс Мендельсон у розвідці про Вітмена наводить слова зворушливої відповіді поета: «Любий Герберте! Вашого листа я одібрав. Нічого тепер не лишилось, крім спогадів про милу і багату душею людину… Я не в змозі писати сьогодні, я повинен залишитись на самоті й думати».

Тим часом матеріальне становище поета дедалі погіршувалось. Друзі Вітмена в Америці і за океаном багато радились між собою, як, у якій формі надати допомогу. Нарешті, 13 червня 1855 р. В. М. Розетті вирішив написати до президента США Клівленда: «Сер, дуже мало відомий англієць наважується звернутись до найбільш високопоставленої людини в Америці у суто американській справі. Він свідомий того, що цей вчинок може здатися самовпевненим, але гадає, що таку самовпевненість можна вибачити.

Сер, існує видатний американець на ім’я Волт Вітмен, автор «Стебел трави» та інших книжок. В Європі багато найкращих умів вважає його одним з найвеличніших і кращих людей наших днів: я, не вагаючись, можу сказати, що – в кожному разі після смерті Віктора Гюґо – кілька вищезгаданих осіб схильні вважати Вітмена сьогодні поетом найширшого розмаху, найбільш потужним, з найкращими перспективами на майбутнє. Серед американців також є люди, які поділяють цю думку, але в Європі чудово розуміють, що таких американців мало, бо співвітчизники переважно ганьблять і висміюють Вітмена,

Великій американець написав томи поезії та прози, сповнені запального і душезахоплюючого патріотизму; як щирий американець кілька років життя він присвятив доглядові за хворими і пораненими з обох армій під час Громадянської війни; через це у нього була тяжка шпитальна ґанґрена; згодом його спаралізувало і йому довелося відмовитися від скромної посади. Такий параліж невиліковний. Вітмен, якому вже 66 років, бідна людяна. Насправді він має душу, багатшу за золоті копальні Каліфорнії, але в матеріальному розумінні він бідний, майже злидар.

Тисячі й десятки тисяч людей у майбутні роки скажуть, що дати старому, паралізованому й бідному Вітменові вмирати – це незмивна пляма на американському прапорі. Це говоритимуть усі в Новому і Старому Світі. Чи зможе президент Клівленд запобігти цій національній ганьбі? Якщо так, то цей вчинок буде на користь президента, від якого в Європі і в Сполучених Штатах сподіваються на багато». Президент Клівленд наказав тоді перевірити листа, і перевірка «встановила», що стан здоров’я і матеріальне забезпечення Вітмена задовільні. Без відповіді лишився і лист Роберта Б’юкенена до Клівленда з проханням надати Вітменові пенсію. Це питання знову було порушео за рік. Лондонська газета «Дейлі Ньюз» (16.12.1886) у редакційній статті «Поет у злиднях» посилалась на офіційний лист консула у Ґлазґо. У листі писалося, що «поетові дуже потрібні гроші». Того ж дня нью-йоркська газета «Івнінґ Пост» відрядила до Кемдена свого кореспондента і в каблограмі до «Дейлі Ньюз» (7.І2) повідомила, ніби Вітмен почував себе добре і з його справами усе гаразд. Так завершувалися всі офіційні спроби виклопотати для поета якусь підтримку, і це сьогодні вважають ганьбою не тисячі й десятки тисяч, а мільйони шанувальників американського класика в усьому світі…

Протягом 1886 р. Вітмен чотири рази виступає з лекцією про Лінкольна в Елктоні, Меріленді, Кемдені, Філадельфії та Гедонфілді, штат Нью Джерсі. І887 р. Вітмен читає лекцію про Лінкольна в Нью-Йорку. Тут видатний американський художник і друг поета Томас Ікинс створює найкращий з відомих портретів «сивого барда».

1888 р. Горес Тробел організовує складанку, щоб зібрати гроші на лікарів і необхідний поетові догляд. У листопаді публікується новий цикл «Гілки у листопаді», a з Англії під цю пору надходять гроші за продані тут екземпляри британських видань Вітмена. Крім збірки «Гілки у листопаді», поет видав також цикл «Піски у сімдесят», що становить перший додаток в останньою варіанті «Стебел трави». Цикл складається з коротеньких віршів-роздумів і замальовок, які відтворюють усе поетове життя, починаючи від згадки про місця, де він народився: «Манахатта», «Поманок», «З Монтоцької кручі» тощо. Всі поезії циклу коротенькі: в останній період творчості Вітмен дедалі більше схилявся до думки По, висловленої у «Філософії композиції», яро неможливість і непотрібність довгих поем.

Існує погляд, що «Піски у сімдесят» є «здаванням позицій», переспівом давніших знахідок. Проте це не так. Справді, поезії І856 і 1888 р. багато чим відрізняються одні від одних, – з часом поглибилася думка, змінилася структура образу (можна певніше говорити про європейські, зокрема французькі впливи), складнішим став ритм і звукопис. Але жодного критерію нової поезії, висловленого в передмові до першого відання, він не зрадив: мінялася погляди, настрої поета, але сутність його поезії лишилася тією ж самою, і така ж лишилася у ньому сала.

Наступного року врочисто відзначається 70-річчя поета, а місцева газета «Кемденз Компліментс» публікує докладний звіт про урочистості… 19 серпня 1890 р. У цей же час Вітмен пише обуреного, навіть панічного листа до Дж. А. Сімондза, в якому заперечує довільну інтерпретацію статевих символів у згаданому вище циклі «Лепеха». У цьому ж листі, до речі, він твердить, ніби мав шестеро позашлюбних дітей, що з них двоє натоді наче померло. Багато дослідників одразу охоче підхопило цю легенду, хоч документальних підстав для неї досі не виявлено, А проте «проблема» обговорюється в статтях і монографіях за кордоном і у нас.

1891 р. виходить зібраний у липні попереднього року цикл «Прощавай, Уяво!». У передмові до нього (в авторизованому виданні це другий додаток) Вітмен писав, що ці вірші – «останні крапельки спонтанного дощу».

Цього року поет ще встигає прочитати коректу й поправити останнє видання «Стебел трави»; робота посувалася важко: сльозилися очі, які дедалі гірше бачили, слабла і відмовляла пам’ять. Однак поет зepшив і цю титанічну працю, бо в руках він тримав свою доля, плід свого життя, свій «пам’ятник нерукотворний».

26 березня !892 р. Вітмен помер. Його поховано на кемденському цвинтарі Гарлі, скромно і тихо, як заповідав сам поет. У дробівці, яку Вітмен збудував заздалегідь за власним проектом на роками заощаджені гроші.

Спадщина Вітмена, як ми бачимо, величезна і дуже різноманітна за своїм складом: поезія, політична публіцистика, матеріали з літературної критики та естетики, рецензії та лекції, історичні розвідки, статті з мовознавства (він вважається піонером у галузі теорії сленґу та одним з засновників американського варіанту англійської мови), художня проза, листи тощо. Значення нього доробку і в світовій, і в нашіій культурі не просто величезне, а й продовжує невпинно зростати, як це, скажімо, відбувається з Гомером і Данте, Гомером і Ґете. Йому не вдалося налагодити путящий діалог з власним народом у своєму сторіччі, бо той мав на повсякдень інші пріоритети політичного та економічного розвою.

З формального погляду, доробок Вітмена – перехідна ланка в американській поезії від трансцендентального романтизму до реалізму з переважанням останнього наприкінці поетового життя. Чи не найважливіше його досягнення в англомовній поезії 19 ст. – наближення поетичного дискурсу до структури й логіки мовлення свого середовища і своєї доби. Проте має право на існування ще й інший погляд: геній, що, безперечно, належить своєму часові корінням й так чи інакше бере участь у літературно-естетичних боріннях, – спроможний витворити свій осібний стиль для вираження власної великої ідеї, як от Блейк, Шекспір, Джотто, Пікассо, Стравинський. Якось промайнуло, навіть, з аналогічного приводу осібне визначення – «стиль як полістилевість». Але це гра у слова. Є, наприклад, таке поняття, як «англійська школа в американській літературі», як «українська школа в польській літературі», можна проектувати ідейно-естетичний комплекс барочного або класичного мислення на різноманітні епохи, проте є й інша «школа» або «спосіб мислення», котра належить не окремому стилю чи їхній суміші, не окремому народу чи континенту, а всьому людству. Це в усіх галузях найістотніший привілей геніїв, А саме до них і належить Волт Вітмен, творець «Стебел трави».

Лесь Герасимчук

[1] Roger Asselineau. The Evolution of Walt Whitman. The Creation of a Book. Cambridge, Mass., 1962, p. 245.

[2] John T. Irwin. American Hieroglyphics. New Haven & London, Yale University Press, 1980, p. 3.

[3] O. c., p. 211-214.

[4] O. c., p. 38-39.

[5] Ф. Енґельс «Карл Маркс» у вид. – К. Маркс, Ф. Энгельс. Избранные произведения в двух томах. Т. ІІ, М. ­– 1969, с. 149-150, а також повідомлення Еберґарда Алсена про Маркса і Дефореста в час. American Literature за травень 1976 р.