Павло Загребельний та його “Брухт”

теґи: Брухт, Павло Загребельний, Фоліо

Новий роман Павла Загребельного, не відкриває читачеві нових авторських підходів. Загребельний не зрадив своєму стилю та манері оповіді. Він пише, як і писав: широко, подекуди, аж надто у своїй описовості чи роздумі, який головний герой розтягує ледь не на пів`життя; наганяючи час від часу нудьгу, через бідність на зовнішні події; переобтяжуючи інтелектуалізмом і без того великі епічні форми.

«Брухт» – роман, 9/10 сцен якого, відбувається у чотирьох стінах. Тобто у восьми, бо казково багата коханка Совинського – головного героя, мабуть, у відповідь на американський пентагон, збудувала свій окта. Вирватися з нього чоловікові вдається лише подумки у спогадах. Але й те не надто часто. Тому то конфлікт... (важко сказати розгоряється) ...починає підгнивати саме у цьому будинку-октагоні. Конфлікт, звісно, внутрішній. Зовнішній практично відсутній. Зовнішні події взагалі можна описати у 5 реченнях. Ну я уже згадував про бідність на них у Загребельного. Отже, випадково потрапивши у середовище корумпованих акул бізнесу, які наживають шалений капітал на фінансових махінаціях з продажу ексклюзивного металобрухту за кордон, Совинський у контрасті, з особливою чуттєвістю змушений подивитись на минувшину, а особливо на сучасність своєї країни та свого народу. Спостерігаючи переоцінку вічних цінностей, продажність, сірість, егоїстичну жорстокість, він веде постійну боротьбу за своє власне «я». Але розкішне багате життя усе ж поступово перетворює Совинського на такий самий брухт, яким торгує його багата господиня.

Можливо, щоб показати особливу гостроту ситуації, що склалася, автор деякі моменти гіперболізує настільки, що з`являється присмак маразму. Перебільшення достатньо поширене в сучасній українській літературі, але не скрізь воно потрібне. Мені це не подобається. Або описуємо реальність, або маримо нереальністю. А певні моменти «Брухту» дивляться аж надто неправдиво. Не цікаво читати вигадку, у яку ти анітрохи не віриш.

«Брухт» – особливо сильно наповнений термінологією, афоризмами, історичними, соціологічними, літературними та іншими фактами. Історик за фахом Совинський виявляється надзвичайно обізнаним не лише в ній. Та й коханка його на диво не дурна. Багато цікавої інформації, але й набридливе почуття інтелектуального комплексу неповноцінності. Може це і не так, але виникає враження, що письменник завідома ставить себе вище за читача.

І ще один цікавий момент: еротизм у романі. Наш Совинський виявився справжнім дон жуаном. Ну та добре з ним. Він холостяком, якому трохи за 40. А от у пана Загребельного уже правнуки. Уявляю собі дідуся, що з таким запалом і подробицями розповідає про походеньки свого героя, і не можу не всміхатися. Не солідно якось. Досить модно останнім часом, але не солідно. Хай би молодші писали. Ну це особисто моя думка. Душа може завжди лишатись молодою.

Загалом же роман для тих, кому проза Загребельного подобалась і раніше. Кому це здавалось нудно і важко для сприйняття, залишиться так і тепер. Тому, читайте ті, хто читав. Тим у кого не вдавалось, не раджу.