категорії: стаття

Музейне лицемірство

теґи: Коцюбинський, Нація і держава, Ятрань

 Слушна і перейнята державницькими устремліннями політика Віктора Ющенка, що передбачала досі нереалізовану мрію примирення українських і радянських ветеранів Другої світової війни, далебі не передбачає історичне виправдання дій всіх ворогів української державності на тій лише підставі, що ці поплічники більшовицьких людожерів були українського роду. Насправді тим гірше, що ці друзі ненавидників України були українцями з Чернігівщини...

А згадав я про це тому, що Ігор Коцюбинський, директор музею Михайла Коцюбинського, в якому, за повідомленням ЧОО КУН, "пройшли збори прихильників українського націоналізму" ["Нація і держава", 27.10.2009, с. 2], опублікував у часописі Сергія Ткаченка "Ятрань" статтю "Доля синів Михайла Коцюбинського та Віталія Примакова" [2009, ч. 9, с. 34-38]. Автор розповідає про звичну для більшовиків внутрішньопартійну боротьбу і винищення одними відданими партійцями інших не менш відданих партійців, котрих єднала спільна зненависть до самостійної України. І те, що більшовиком і нищителем України на догоду московським верховодам був син Михайла Коцюбинського, сутності справи не міняє.

Дивіться , що лишень пише Ігор Коцюбинський (с. 38): "Тож на прикладі братів Юрія та Романа Коцюбинських, а також Віталія Примакова ми бачимо, яка страшна доля спіткала державних та військових діячів у лихі 30-ті роки та яка бездушна каральна машина існувала за часів Сталіна під прапором більшовизму. І як же блюзнірськи виглядають закиди сучасних апологетів комуністичної ідеології щодо «колаборантів» з УПА або ОУН, які боролися за незалежну Україну". Невже радянських офіцерів так погано навчали у Талліннському військово-політичному училищі, яке закінчив Ігор Коцюбинський, що автор не здатний зрозуміти відмінність  між проблематикою братовбивчої ворохобні у більшовицькій партії та проблематикою систематичного винищення більшовиками вояків, котрі накладали життям за Україну, вільну від комуністів і фашистів? Адже «сучасні апологети комуністичної ідеології» – це нащадки тих талановитих негідників, які продавали ворогам України свій непересічний хист у роки визвольних змагань. Ні сам Ленін, ні сам Сталін нічого не могли б зробити, якби не видатні пропагандисти, агітатори, поети, композитори, полководці… в ім’я віри в більшовицьку казку або просто за привілеї сприяли винищенню до ноги цілих українських реґіонів і вітчизняної матеріальної культури. Документів про подібні подвиги Юрія (або Юрка, як його називали сучасники, – я таке ще юнаком чув від Ірини Стешенко, видатної української перекладачки й доньки Івана Стешенка та онуки Михайла Старицького, свідка знищення архіву Грушевських і Кричевських на Микільсько-Ботанічній у Києві панцерником Коцюбинського, за віщо його вітав «Киевлянин» та подавав зображення палаючого будинку українських націоналістів) Коцюбинського та Віталія Примакова подостатком. Саме вони належали до найбільш завзятих творців тієї бездушної каральної машини, яка в належний час перемолола і їх, котрі своєю чергою вітали знищення своїх попередників…

Я б може й не чіпав наразі цю болючу тему, яку випинає більшовицька публікація в «Ятрані», якби сьогодні багато авторів і видань в Україні не прагнули пустити в обіг приоздоблені образи більшовицьких мучнів, які насправді були погромниками власного народу. Та ще й наміряються якось причепити на доважку ОУН та УПА. Цей кунштюк не пройде, шановні панове музейники!

Лесь Герасимчук