Метро, я тебе люблю

До 50-ї річниці Київського метрополітену оголошено конкурс. Кожен може написати твір на тему «Я люблю метро» і протягом грудня надіслати до головного офісу, що на проспекті Перемоги. Переможців заохотять ювілейним проїзним квитком (цікаво, на який термін?) та іншими цінними подарунками.

Любов, як відомо, почуття амбівалентне. Тому найперше варто визначитися з тим, що я не люблю.

Отже.

Я не люблю метро за його цілковитий і безсоромний монополізм, який дозволяє йому робити з нами, пасажирами, все що завгодно.

Не люблю метро за аферу з проїзними, котра розпочалася ще торік. Тоді, нагадаю, від 1 грудня ціни за проїзд різко підвищили, але запровадили річні проїзні, які починали діяти з моменту першого проходу через турнікет. Власне, ті, хто їздить підземкою щодня (а таких у столиці чимало), стали користуватися новими проїзними з того ж таки 1 грудня. Цього року з’ясувалося: ціна на річні не тільки зросла майже у три рази (з 365 до 910 гривень), але й введено тепер фіксовані дати застосування проїзних — жорстко з 1 січня по 31 грудня наступного року. А що робити цілий нинішній місяць, адже вчора, 1 грудня, старий проїзний скінчився? А нічого. Купувати окремий місячний на грудень. За 95 гривень.

Звісно, можна б знову зробити єдиний річний — від першого проходу через турнікет. Але то було б занадто зручно для пасажирів, а це, здається, ініціаторами перемін аж ніяк не планувалося. Таким чином, замість 12-місячного за 910 гривень довелося купувати фактично 13-місячний за 1005. Навряд чи це було зроблено через недогляд — просто комусь дуже захотілося здерти з киян більше грошей. Отому комусь хочеться подивитися в очі. А потім — зацідити в пику.

Бо скільки грошей їм не віддавай (а вони ж іще як державна структура фінансуються з наших податків!) — ані обслуговування, ані комфортність поїздок ліпші не стають. Не кажучи вже про підвищення зарплати працівникам, побудову нових станцій і збільшення числа потягів.

Не люблю метро за те, що матеріал, з якого зроблено нові проїзні, твердий і ламкий, і тепер в офісі на Перемоги завжди стоїть невеличка черга тих, чиї картки луснули від необережного руху, — чого зі старими гнучкими проїзними не траплялося.

Не люблю за цілковиту відокремленість від решти громадського транспорту. В усіх розвинених країнах метро і приміські електрички з’єднано в одну систему, так що можна сісти в центрі й навіть без пересадок дістатися до аеропорту чи до містечок-супутників. І жодних «швидкісних трамваїв»: метро пронизує усе місто і не треба пересідати по кілька разів.

А оті безглузді секундоміри поряд з електронними годинниками на кожній станції? Ясна річ, годинники показують астрономічний час, а що показують додаткові хронометри? Час, що минув після відходу потяга? Але ж то геть некорисна інформація: вони мали б показувати час до приходу наступного потяга, як це робиться у всіх нормальних підземках.

Не люблю за те, що колись метро закривалось о першій, а тепер — трохи за північ, і вже з одинадцятої, десь на концерті або на вечірці, нервово зиркаєш на годинник.

Не люблю за нахабну навалу несмачної й нецікавої реклами, не наліпленої хіба що на підлогу.

Не люблю метро за його все ще глибоко радянський характер. Вагони досі нагадують за своїм устроєм військові вантажівки для перевезення «особового складу» чи то автозаки для зеків: усі мають сидіти обличчям до обличчя, ніби контролювати одне одного, — таке є тільки у (пост)радянських вагонах. Так само радянські тюремні турнікети — на щастя, де-не-де їх поміняли, однак на багатьох станціях стоять жахливі хапалки, що так і норовлять уперіщити тебе по боках.

Не люблю метро за те, що воно надто нагадує країну, в якій побудовано.

Я люблю метро. Позаяк без нього життя в Києві перетворилося б на пекло.