СЛИМАКИ СЛЕМУ: Про аудіовізуальний формат сучасної літератури

Slam! Теория и практика поэтической революции...Дисонанс у вербалізації цієї аудіовізуальної затії шкребе око вже з обкладинки її графічного втілення. Утім, як у випадку з кожним стилістичним божевіллям, він творить несподівану жанрову гармонію. Ось погляньте, як через дизайнерський недогляд термін «slam» на обкладинці книжки-маніфесту Анатолія Ульянова «Slam! Теория и практика поэтической революции» нагадує слово «slave».

Поглянули? А тепер зауважте, як логічно це слово (що перекладається як «рабство») поєднується з висловом «поэтическая революция» у назві самого видання. Зауважили? Тож правильно тлумачити назву так: оскільки маємо рабство, то конче необхідна революція. Як бачте, жодного слова «слем», якому присвячена «революційна» брошура Ульянова, тут немає. Можливо, це невипадково, себто символічно?

Даруйте за складну попередню метафору, але вона теж потребує тлумачення. Адже не скажеш ось так одразу, що «слем – это наше все», як хотілося б авторові посібника, «инициатору протестного абсурдизма и задорного порно-революционного проекта украинской культуры» А.Ульянову. Справді, не скажеш, не похвалиш і не зрадієш раптовій панацеї від занепаду літературного дискурсу. Бо що тоді довелося б констатувати? Що знову «наше зверху»? Але ж «зверху» – не завжди перевага, якщо, наприклад, це «верх» у позі «69»: не знати, де саме краще. Може, краще було у «рабстві», як гадаєте?

Також варто приглянутись, теорія і практика чиєї «поетичної революції» пропонується у цьому досліджені. З’ясувати, хто саме збирається захопити «поетичну владу», і чому тим «революціонерам» не сидиться на їхньому законному місці? Бо не з неба ж вони, даруйте, впали, і одразу отак-о у вищезгадану позу? «– Но это же святое место! Вы понимаете, это святое... Кто его сюда пустил? – тлумачив був подібну ситуацію П.Басинський в своєму «Face-контроле». – Козлы, – ответил я невозмутимо. – Но его же надо прогнать? – изумленно и неуверенно спросила старушенция. – Думаю, да, – сказал я. – Вызовите милицию. Надо выдворить этого хулигана».

Втім, розглянемось поки що без міліції. Насамперед варто зазначити таке. Звичайно ж, «Slam! Теория и практика поэтической революции» А.Ульянова – чудовий посібник для початкуючих графоманів. У ньому роз’яснюються як теоретичне філософування щодо природи слему, так і правила проведення слем-турнирів, Тепер будь-якому зайді-графоману не треба списувати купи паперу в надії достукатись до читацьких сердець, себто опублікуватися в журналах-газетах і видатися окремою книжкою. Йому запропоновано інший шлях самореалізації, конкурсно-естрадний, коли за кривлянням на сцені, що виглядає на поетичний перформанс, словесна убогість не так помітна. До того ж, і помічати особливо нема кому: журі обирають непрофесійне, з випадкових слухачів. Словом, «подколки, оскорбления и унижения участников слэма приветствуются». Але наразі варто уважніше приглянутись до страви, яку нам пропонують.

Отже, слем, товариші, прийшов до нас з Америки. Звідти ж свого часу прибули, як знати, джинси й жувальна гумка. Від початку вони були явищем буденним: штани з цупкого полотна подобалися ковбоям, а жуйка заміняла жування тютюну. Потрапивши до Радянського Союзу, ці суто побутові, утилітарні речі стали модними аксесуарами. Те саме з відбувається сьогодні із слемом, чи пак турніром поетів, занесеним в Україну з далеких джазових країв. Втім, адаптацію він пройшов у Росії, де швидко перетворився на тривіяльну поетичну спартакіяду, де «поетичний» успіх виборюється командами гравців перед малоуважним «народним» журі.

Тож, хоч як смішно, але в історичному контексті усе це «авангардне» дійство в Україні скидається на споконвічну «руку Москви», яку щоразу заперечує Ульянов у своїй брошурі. Але на злодії шапка горить, Бог шельму мітить, і на це нема критичної ради. Втім, народна мудрість так само не потрібна слему, як і критика. «Хотелось бы, чтобы эта критика была далека от деревенской неграмотности», – просить дозволити свій пролеткульт Ульянов. Але чого ж? Якраз нутряна пересторога, оті кондово-расові запобіжники завжди рятували нас від циганщини на культурному ринку. Тому дозвольте не дозволити й артикулювати се явище у відповідному, історичному, ба більше – антиґлобалістському форматі.

При цьому варто, наприклад, згадати, як «революція», будучи явищем далеко не українським, з початком ХХ-го століття теж в’їхала в Україну на плечах футуристів. Точніше, спершу її накинули військовою силою суто політично, а соціокультурну місію у рахманному суспільстві гречкосіїв вже довершив чужорідний футуризм. Коли ж і він, екзотичний і авангардний, виконавши «революційне» завдання, себто посіявши смуту і зворохобивши публіку, зібрався було трансформуватися у щось офіційне і утилітарне, влада його заборонила. Адже футуризм був потрібен їй лише на першому етапі усесвітнього ярмарку революції, далі балаганне мистецтво слова було замінене на жорстку мову декретів. Ту саму участь несамохіть пророкує слемові його ідеолог Ульянов, вважаючи, що зокрема для самих слемерів «речь идет не об идеях и смыслах, но о состояниях, эмоциях и быстротечном драйве». По тому, як усе «поетичне» минеться, можна буде суто по-ленінськи всміхнутися: «Слэм – девочка продажная. Слэм любит, когда пахнет деньгами».

Справді, цікаво уявити також те, що ж буде, коли перевести тему екзотичного слэму в утилітарний регістр. Адже знати, що найкраще високі ідеї приживаються на периферії, а виконавці священних заповітів бувають святішими за самого Папу. «Слэм в России осознанно начал отход от культурного анархизма в дебри литературности и болтовни о текстуальном качестве, что, в целом, было своего рода предательством слэма как такового», – заявляє опортуніст Ульянов, кусаючи материнські груди. З іншого боку, відцуравшись від російських першоджерел, ідеолог слему хотів, аби на його діяльність не звертали увагу «рафинированные патриотические поросята и разночинные националистичесие бегемотики». Однак, «для того ли разночинцы рассохлые топтали сапоги, чтоб я тепер их предал?» – як підказує класик русліту, і тому звернути увагу доведеться. До того ж, критикувати сучасну культуру сьогодні майже усі остерігаються. Щойно виникає формат т.зв. свободи – а така «свобода», як правило, перебуває у проміжку між двома типами несвободи (пор. slam – slave) – критика перестає бути критикою. Вона ідеологізується, тікає в академічне філософування і ховає очі перед новопосталим, але ще нерозпізнаним об’єктом критики.

Slam! Теория и практика поэтической революцииАж ось перед нами зразок сучасного радикалізму, і цілком симптоматичним є «тот факт, что поэтический слэм родился не в т.н. патриотично-националистической тусовке западноукраинского образца, а в среде русскоязычных космополитов», на чому наголошує Ульянов, і який «полагается многими украинскими литераторами как нечто неприемлемое и вызывающее брезгливость». Очевидно, тим «брезгливым» українським літераторам знати, звідки в Україну приїздять революції, чи не так? І навіть не з Росії вони прибувають, як, наприклад, вищезгадана Жовтнева революція 1917-го року, оскільки її ворохобні правонаступники, себто нинішні російські поети, можливо, й авангардні, але ж не настільки. «Слэм – это когда пьяные или накуренные люди сидят в кабаке и читают друг другу стихи, оценивая все по-простецки», – роз’яснює природу поетичної «революції» лідер російського слему Андрій Родіонов. Але це не потрібно справжнім замовникам карнавалу. Їм взагалі не потрібна будь-яка критика як експертний механізм, оскільки вона заважає, спонукаючи до розмислу і т.ін. Менеджери і адміністратори слему потрібні, а критики – ні. Звичайно, тих змовників тішить, що слідом за п’яненьким старшим братом слем в Україні «помочился на мораль, нравственность, цензуру, национальные, языковые и политические контексты». Вони навіть можуть визнати, що «большинство слэмеров – графоманы», але задля вкладання грошей будь-якому «революційному» проектові потрібне насамперед гарматне м’ясо: конформісти з неформалами, антисеміти з українофобами, МАУП з АУПом і всяка така інша поезія. Більше того, цинічно-поетичним замовникам не те що критики, навіть поети не потрібні! «Слэму не нужны поэты. Слэму нужны слэмеры, – підтверджуює Ульянов. – Они приходят за драйвом, экшеном, атмосферой, процессом, эмоциональным накалом, спортивным и панковским духом, чувством свободы и отвлеченности от снобских литературных тусовок с их скучными провинциальными овощами в роли литераторов».

Як бачимо, провокатори з модераторами слему теж потрібні, але їх завжди можна рекрутувати з «русскоязных космополитов» та решти гламурних невдах. Втім, без пролетарського майдану наразі не обійтись. «Именно в этих массах слэм призван был обнаружить человеческий материал, из которого можно лепить украинский культурный радикализм», – формулює Ульянов.

Таким чином, себто тихою сапою слимаки слему виповзають на галявину нинішньої утилітарної культури. «Постмодерну нема? – роззираються вони сторожко. – Про затюканих націоналістів-юдофобів ми знаємо, їх уже відмінили, але з оцим, ще дозволеним клоуном ІБТ – як справи? Сміятися з нас не буде? Бо нам отам-о усерйоз велено продати скількись-то революційного продукту. Джинси всякі, жуйки, техногенні мантри і психотропні бренди, пляжний волейбол і кишеньковий більярд». Словом, як завжди, пропонується заморський, але адаптований до аборигенних вимог циганський ширпотреб: «турбо», «дональд», помада. Отже, слем це ніби як вторинний продукт і гуманітарний секонд-генд, але сяку-таку екзотику гарантує. Наприклад, на слемі, наче на нещодавній майданній нон-стоп дискотеці, можна «нетрадиційно» познайомитися, збути смачні наркотики, розреклямувати партійного спонсора, пропіарити той чи інший клюб, де відбувається дійство. «Люди приходять на слэм не за литературой», – нагадує Ульянов. Коли ж уявити, що слем – це своєрідна модель «революційного» Майдану, на якому таким самим, «буденним» чином молодь використовували заради тієї самої, «утилітарної» мети, то, виходить, маємо цілком невинне заняття. Ну, просто тобі оксамитова революція, яка не зазіхає на капітал. Мовляв, високу (українську) політичну мету досягнуто, політехнологи (російські) повернулися додому з мільйонами в кишенях, тож романтичні об’їдки із стратегічного столу не шкода кинути народові.

Хоча ні, трохи не так. Доля потенційного електорату – навіть «літературного» – ніколи не пускалася з ока відповідних служб. «Слэм не интересует украинская литература в том виде, в каком мы ее знали. – значить Ульянов. – Слэм голоден на человечину». Тож попри те, що потреби у виборчому м’ясиві плебсу поки не існує, до наступних виборів ще далеко, електорат все одно слід тримати напоготові. Пестити, леліяти, зомбувати цей «чудесный народ слэма – молодое хулиганье, котрого не сдерживает враг в лице порабощающего государства». Для такого завдання згодяться менші за рангом керівники, які смикають за «стратегічні» шворки. Наразі це, як довідуємось з брошури Ульянова, літературні «авангардисти», або – у контексті поетичного слему – т.зв. слем-майстри. Як стати таким вожаком? Як пропагувати серед молоді «расширение сознания и интеллектуальные наркотики» та іншу ідеологічну жуйку з джинсами? Виявляється, дуже просто, наче у посібнику початкуючого диверсанта. «Общайтесь с людьми, посещайте слэмы, наблюдайте за ними, изучайте их, заводите знайомства, находите зарубежных колег, – надиктовує Ульянов голосом резидента ЦРУ, – иными словами, пребывайте в движении и сохраняйте голод по своїм ідеалам и целям, дабы быстрее реализовать их».

Скажете, паранойя? Ментальні комплекси? ідеологічна маячня? пропагандистські забобони? Що сказати з цього приводу? Голодомор донедавна теж вважався вигадкою національних істориків, які хотіли розсварити «братські» народи, але ж курчат восени все одно порахували, вказавши на шеф-кухаря геноциду. Дасть Бог, і слимаків слему подадуть до столу експертного журі.


Анатолий Ульянов. SLAM! Теория и практика поэтической революции. – К.: Издательский Дом «Чили», 2007. – 88 с.