Різдво у глухому західно-українському селі

Цього року, як, власне, і в попередні роки ми святкували Різдво у глухому західно-українському селі — у батьків. Поїхали через нечищені, засніжені і вкриті льодом після недовготривалої відлиги (небезпечні) дороги, бо свято Різдва, перш за все для батьків, за традицією,  коли в році є лиш два найбільших (сімейних!) свята — Різдво і Пасха, свято Різдва немислиме, якщо вся родина не збереться у батьківському домі.

Я не хочу зараз розповідати банальні речі — наше родинне свято вдалося, із передріздвяним постом (хоч я, грішна, до нього і не долучилась; постилися, звісно, батьки), святковою сімейною молитвою, дванадцятьма пісними стравами тощо. Бо цікавими якраз були традиційні народні обряди — колядування, якщо на сьогоднішній день це слово ще доцільно вживати для означення цього явища.

За ранок сьомого числа до хати завітало аж п'ять груп колядників. Це все були школярі. І, перераховуючи яскраві ознаки почутого і побаченого мною колядування, я зараз не уникну переліку загальновідомих і, мабуть, характерних і для інших регіонів України, речей:

– колядки із підручника.  Саме так, твори були озвучені  не  тому, що вони зрощувались на даній землі (мабуть, більшість належить іншим регіонам) чи передавались із покоління в покоління та з вуст у вуста, а тому, що вони прийшли сюди з книжками, мережевим радіо і... посібниками для педагогів.

– відсутність будь-якої театральності дійства. Прийшли, постояли-поспівали в коридорі та грошей попросили — це мало сказано. Відсутність театральності — починаючи з невиразного співу, відсутності музикального слуху, непоставлених голосів (такими часто співають російську попсу) до відсутності святкового убрання — жодних національних атрибутів, вже не згадуючи про власне різдвяні (пуховики і шапки з речового ринку не додають святковості), хіба що деякі дівчата вдягнули поверх щоденних яскравих курток мамині чи бабусині квітасті з бахромою хустки.

– корисливість колядування. Один хлопчина так прямо і сказав: «На засіванні можна більше «підняти», ніж на колядках» – показово. Хоч це й діти, але цукерки можуть їх зацікавити хіба що в додачу до грошей. Крім того, що діти завжди хочуть мати свої власні кошти, бо це додає самостійності, а колядування і засівання — один з небагатьох способів чесного заробітку, слід не забувати, що в нашому випадку мова йде про глухе село, де чимало молодих родин позбавлені доходів, крім сезонних як-то продаж картоплі, моркви чи збирання лісових ягід (велика радість, якщо в родині є пенсіонер). То ж і ходить дітвора по родинах пенсіонерів, вчителів, працівників сільради, а цього року ще додалась категорія — працівників штабів кандидатів у президенти.

– контроль шкільних учителів.

Остання ознака може викликати подив, але в деяких випадах (як от в нашому) вона має місце. Виявляється, бореться за збереження національних традицій не родина, а — школа. Родина відсторонилась.

Якось я натрапила на вірш Віктора Терена «Берестечко», який в принципі не має відношення до теми Різдва, але він мене вразив тим, що показав, як родина відсторонюється від національного виховання дітей, з причини на перший погляд соціальної. У вірші хлопчик запитує маму, що означає слово «Берестечко» (Берестецька битва), а у відповідь:

«...Це буде серед дня, на панськім полі,

Чи вдома вже як ніч перестріва.

Вона тоді розігнеться поволі

І скаже, щоб лише не приставав:

– Спитай дідів... Це щось вони балакали.

Чогось там бились... – І здвигне плечем.

Мені ж про нього слухати нема коли,

Мене свій клопіт цілий день пече».

Отже, я пішла в сільську школу, де школярі зробили, звісно за настановою вчителів, святкову різдвяну виставу. Вистава проходила за сценарієм, надрукованим у спеціалізованому виданні для педагогів, якщо не помиляюсь, «Дивослово». Тут була та сама біда з голосами і театральністю, а ще яскраво бачилась відсутність будь-якого натхнення,  проникненості святом і проникливості гри, щирого бажання брати участь у святі. Було видно, що дітей «загнали» в школу, роздали тексти і примусили їх вивчити і переповісти, хоча я абсолютно точно знаю, що вчителі хотіли як краще для дітей, щоб ті знали, уміли, відчували тощо (та й це робиться на особистому ентузіазмі)...

Вистава ця була костюмованою, але у фотографіях немає сенсу, саме тому публікація ілюстрована тільки сільськими зимовими краєвидами. Костюми належать школі, або виготовлені руками вчителів, узори, крій не обов'язково є характерними для цього регіону,  бо бралися з журналів чи ще звідкись, а деякі вишиванки взагалі були фізично завезені із сусідньої Львівщини.

Словом, свято Різдва вийшло якимсь несправжнім, нещирим. Можна, звісно, говорити, що школа не може замінити родину, що в усьому винні погана соціальна і національно-виховна політика держави і, як хтось дуже влучно назвав цей засіб комунікації – «зомбоящик». Але, напевне, проблема лежить взагалі в іншій площині: чи не час визнати, що минуле пора відпустити в минуле і не триматись за нього, як за щось рятівне?

Кожний атрибут свята щось собою символізував і тим був дорогим і актуальним. Чи може дідух, який мама щороку ставить на святковий стіл, як символ врожаю, бути сьогодні актуальним, коли хліб купують в магазині, і люди вже не знають і не вболівають за процес вирощування, обробки і випічки?

Чи можна щиро вірити в Бога, коли інформаційний простір наводнили інші, альтернативні релігії, «розумні думки», співставляючи які, приходиш до висновку, що, швидше, є сукупність якихось енергетичних потоків, процесів, недостатньо нами вивчених, щоб розуміти їх природу, але які забезпечують круговорот добра і зла в світі, коли кожен має те, що заслужив своїми вчинками. Або й навіть цього немає, а ми самі керуємо світом і своїм життям...

Цінності прабатьків перестають бути реальними цінностями сьогодення. І якщо наші батьки попри радянські реалії зберегли глибоку віру в Бога, то здебільшого ця віра, в тому числі і нами з чоловіком, втрачена. Здається, символи Різдва вже неможливо актуалізувати. Як і неможливо змусити дітей щиро колядувати. Це учорашній день. Це треба знати, вивчати, задля саморозуміння, самоусвідомлення з точки зору національної, історичної приналежності, але не втягувати штучно в наше сьогодення.

Уже виробились в суспільстві інші — сучасні, актуальні свята, зі своїми символами, інша справа, що вони не живлять нашу духовність і чуттєвість, меншою мірою об'єднують родину тощо, і це також проблема, але вже з іншої теми...

P.S. Це запис із блогу, тому він дуже суб’єктивний, і взагалі цілком може бути, що про це вже говорили багато разів до мене, але отакі в мене склалися думки про сучасне Різдво.