«Собор на крові»: слідами «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко

На презентації свого нового роману «Музей покинутих секретів» Оксана Забужко справедливо нарікала, що український інформ-простір страждає на – на жаль, навіть не на дефіцит притомних матеріалів з «перетравлювання» української історії 20-го століття, зокрема дражливого питання ОУН – УПА, – страждає на хронічну відсутність таких. Серед явищ, що таку хронічність усе ж порушують, пані Оксана назвала документальний серіал Ігоря Кобрина «Собор на крові», який вона свого часу бачила по телевізії, а от запитавши в магазині згодом, на DVD не знайшла.
Яке ж було моє здивування, коли 31 грудня, вибираючи подарунки в житомирській книгарні «Книгоманія», серед дисків на полиці побачила зелену коробку з трьома дисками і написом жовтими літерами «Собор на крові». Доки не прочитала анотацію: «Cеріал вперше всебічно і неупереджено розповість глядачеві трагічну історію українського національно-визвольного руху у боротьбі за соборність і самостійність своєї Батьківщини», – не повірила, що це ось воно, те саме.
Документальна робота режисера Ігоря Кобрина за його ж сценарієм у співавторстві з Євгеном Шафранським вражає. П’ять годин фільму, десять серій – дуже динамічні, захоплюють одразу. Найперше тим, що така болюча тема української історії відкоментована без звично допасовуваного до таких явищ пафосу. Без надривного плачу, без скімлень «пожалійте нас, бо ми такі бідні» – спокійно, досить об’єктивно, наскільки можна говорити про об’єктивність подій більш ніж шістдесятирічної давності, – і тим і проймаюче: «Упродовж 30 років соборності у битвах громадянської і світової воєн, внаслідок масового терору, еміграцій і депортацій, українська нація втратила біля 30 мільйонів людей різних політичних переконань».
Мова про період з 1919 до 1949 роки в історії української державності: Євген Коновалець, УВО, ОУН, Августин Волошин, Карпатська Україна, Андрій Мельник, Степан Бандера, Тарас Бульба-Боровець, УПА–УНР та УПА–ОУН, Андрей Шептицький, Роман Шухевич. Україна, за словами авторів фільму, була предметом великого блефу нацистської Німеччини. Ідея створення незалежної української держави (як вододілу між Європою та більшовицькою Росією) за підтримки Німеччини дозволила Гітлеру спочатку загравати із Заходом і користуватися його нейтралітетом, щоб мати час розвинути потужну армію. А згодом українська тема стала фігурантом у гітлерівсько-сталінських домовленостях. Зрештою великий блеф щодо незалежної України скінчився, коли на Нюрнберзькому процесі питання про УПА–ОУН навіть не постало як питання про колабораціоністів або як про національно-визвольний рух (як, скажімо, польський): їх було цілком зігноровано й віддано до сфери внутрішньодержавних питань маріонеткової УРСР, що одразу ж стала однією зі співзасновниць ООН – така ціна.
Фільм динамічний за рахунок коротеньких довідок про діячів, великої кількості цитат та виписок із документів, а також вражаючої кінохроніки. Відеоряд просто унікальний: автори збирали документальні кадри в Москві та в приватних архівах української діаспори в Канаді. А один епізод взагалі приголомшує – любительські зйомки з Карпатської України 1939 р. американця українського походження Петра Лисюка, який записався добровольцем у регіональному осередку ОУН в Америці і був відправлений з іншими під виглядом туристів чи представників торгових фірм до Чехословаччини. Не лише побачити історію, але й почути проголошення самостійності Карпатської України, виголошене А. Волошиним, та виконання гімну «Ще не вмерла Україна…» нашими співвітчизниками 1939 року – шкіру бере морозцем.
Красномовно через увесь фільм проступає тема внутрішніх конфліктів українського визвольного руху. На жаль, не лише гучний розкол ОУН на бандерівців та мельниківців у зв’язку з різними поглядами на здобуття державності (самостійно чи в союзі з нацистською Німеччиною), а постійні ідеологічні протистояння призводили до кривавих розправ одних над одними українців, що мали бути по один бік барикад. Ідеологічна опозиція між УНР та ОУН(б) щодо таких державницьких питань, як демократія/тоталітаризм, лібералізм/радикалізм, політична толерантність/ортодоксальний націоналізм не дозволила консолідувати усі гілки національно-визвольного руху. 1943 року Українську повстанську армію, створену 1940 року за наказом президента УНР в екзилі А. Лівицького та очолювану демократично налаштованим Тарасом Бульбою-Боровцем, в ультимативному порядку оголосили підпорядкованою ОУН(б), внаслідок чого почалися чистки ідеологічних опонентів. Вічне українське питання, висловлене Боровцем: «За кого ви боретеся – за народ чи за партію?»
Щодо історичної справедливості висвітлених у «Соборі на крові» фактів знайшлося в Інтернеті кілька статей на цю тему:

Мирослав Попович «Взяти з минулого краще і вічне»

Сергій Грабовський «Собор на крові»: політична вага недолугих анонсів

Я не історик за фахом, тому критикувати або відстоювати точку зору авторів документалки – а точок зору на події того часу, мабуть, стільки ж, скільки істориків, які про них пишуть – не стану. Ігор Кобрин та Євген Шафранський, на мою думку, свою справу зробили – і зробили гідно: показали, що воювати за ідею – ідею своєї держави – воювати з вірою в Україну contra spem spero – це великий подвиг людей, наших співвітчизників – не лише на Львівщині, а й на Донеччині. І це варте не сьогоднішніх ідеологічних бійок, а як мінімум тихої поваги.