Шпенглер би плакав

Люблю своє село, його соснові ліси, луги зі шовково-смарагдовою травою, кольорові латки полів, тишу вдень, шурхотіння їжачків та спів солов’я вночі… Люблю цікавих сусідів, їхні розпитування, улюблене їхнє питання «Шо там нового у Львові?» і відразу ж філософствування про політику… Чомусь в мене моє село асоціюється зі святом, хоча багато чого тут було далеко від свята, мабуть, тому, що тут пройшло моє дитинство. Босоніж.

Великдень в селі. Недоспана ранкова служба. Приморозок. Святковий сніданок. Дві години поспати – і знову до церкви на вечірню. Після жінки намагаються організувати дітей і дорослих, щоб поспівати гаївки. Діти соромляться, тікають. Дорослі спішать до гостей чи просто додому, до телевізора. Молодь (гопи в спортивних куртках «Абібас» та нафарбовані фіфочки на каблучках) презирливо кривить губи та відмахується, як чорт від кадила. Залишаються кілька жінок та кілька дітей. Співають кілька гаївок. Серед них дві веснянки, які є тільки в нашому селі. Я підспівую і думаю, чи збережуться вони так років через 20-30?  Культура – це тепер не про українське село. Радянська влада б зраділа, що її старання не пройшли намарне, доживши до цього часу, хоча тепер є причина зловтішатися в продовжувачів тієї влади. Місто, як не дивно, зберігає далі наші традиції. У Львові постійно відбуваються гуляння на Великдень у Шевченківському гаю – хороводи, гаївки, купа молоді у вишиванках. Бути українцем тепер модно. До села ця мода ще не дійшла. І коли дійде? Здається, що в Україні все йде по колу – епоха боротьби, епоха культурництва. Франко пробував якось розворушити народ в свій час, але маса спокійно застигла, як желе на тортові. А хто зараз буде тим антисонним зіллям?   

Освальд Шпенглер, який доводив, що село – це колиска кожної культури в кожній нації, а місто – цивілізації, вмер би ще раз. Тепер ця теорія не діє. Хто придумає нову?..