Салон красоти
Салон красоти
(Hora de ajustar cuentas*)
Ірхе Плехос присвячується
Горобці чогось так сварилися, що дзвеніло в голові від їхнього лементу. От знати б: про що вони так розриваються. Усім сонце сьогодні, усім. Фарбують дитячий майданчик. Фарба одразу припадає піщаною крупкою-пудрою, яка щедро розноситься вітром. А треба охайно водити пензликом по залізним трубкам, що символізують здоров’я, молодість, успіх. Наприклад, ось це – драбинка, що зігнулася ідеальною аркою, висловлюючись фізкультурно-спортивним сленгом: мостиком, – за день за два, висохнувши, має порадувати малечу. Густі кольори червоного, зеленого, синього – найяскравіші плями серед рудо-сіро-вензелястого громаддя елітних будинків. Чорні окуляри видивляються в блакитне, безхмарне небо. Червоноголове «каре» щось нявкає в блискучу пластинку мобільного телефона. Бульвар гуде. Вчора біля споруди бетонно-бездарного-мертвого-монстра українського телебачення з гордим тавром ПЕРШИЙ Леся побачила жовто-лимонного метелика.
А шо? Нє? Гарчить жінка до мужика в кросівках навіть не з секонд хенду. Він іде собі, розсуваючи матюкливим бурчанням повітря, наче Іріна Алєгрова тучі ногами (тобто рукамі). На парочку, зневажливо харкаючи на перші ніжні паростки трави, дивиться опецьок сільського типу в полосатому светрі, пожадливо затягуючись дамською цигаркою (що має наголошувати на присутність вишуканого смаку в опецька). От він стрепенувся і «пару» знесло, як торішнє листя, от підбіг до чорної «паджери», от відкрив дверцята… Ящірка, така собі lacerta agilis з навчального посібника, із «струящейся» шевелюрою, на височенних гвіздках, що якимось чином прибиті до її лапок в панчохах, елегантно зникає за дверцятами лаковки, які полосатий в стриманому екстазі зачиняє напрочуд тихо, майже ласкаво. Навшпиньках, з легкістю балерини, оббігає машину і стрибає на місце водія. Горобці гаряче обговорюють стосунки між ящіркою-шевелюрою та її смугастим котярою-шофером.
Настає непоясниме збудження. Клекоче нутрощами, булькає, звідкілясь з’являються пучки чиїхось пальців, що чіпляються за важкі басові струни. В роті вчувається присмак металу і пінисті хвилі розбігаються по всьому тілі. Кожна клітинка споквола пригадує щось своє, особисте. Скиглить м’язами пам’ять, для якої обридлі принизливі пояснення вже не потрібні зовсім, а з дрібних хуртовинних деталей іще неможливо нічого зліпити, – дрімаючі досі звуки, нарешті закопирсалися, як маленькі діти, розгортаючи обгортки цукерок від карамельок та шоколадок. (Дрімаюча музика. В грудях – ніж. Ніхто не хотів танцювати танго. Кіломбо, кан’я, мілонга – кутіж. Світає. Кривавиться манго.) Шелест набухає, як каша в казані, булькає, шипить і вже лізе, лізе до самих країв мовчазного терпіння. Ось-ось почнеться… Раптом хтось заплакав. Тихо. Дрібний перестук каблуків по мармуровій підлозі накрив плач з головою, заглушивши. Додалися голоси. Незрозуміла мова, рвучкий, наглий сміх. Лікар, кажуть не приїзджав, а давав консультації телефоном. Плач урвався раптово, змінившись на утробні звуки, гарчання, виверження блювотиння. Тридцять вісім і шість. Секунди одна за другою ляпаються на мармурову підлогу і висихають моментально, щоб ні сліду, ні спомину.
Ота зайшла сюди впевнено, не як клієнт, а як хазяйки завєдєнія. В чорній футболці з ідіотськими золотими написами на грудях, джинсах в «облипку» з великим ЗОЛОТИМ (!) прямокутником (не іначе – скарб інків) на сраці. Виплакавши свої сльози ще в ранній юності – жовтогаряче блискуче клеймо на приспущеному прапорі далеких перемог свідчило про те, що її треба поважати, а краще боятися. Бо хоч вона і не володіла ніякими заправськими майстерностями, як ото кинджалом Франціско Реале, пістолетом місіс Смітт і тому подібною фігнею, – у неї був погляд – пустий, як прірва, як глуха, холодна криниця на дні якої кублилися тисячолітні змії, що вже не були ні живими, ані мертвими. В них спала ВІЧНІСТЬ жіночої образи, що після полудня переросла в ненавись дзвінку, аж до гулу в скронях, тремтіння в колінах. Білі соломки її фарбованого волосся навколо блідого прозорого лиця. І губи рожево-мармурового застиглого пластиліну, що розтяглися в усмішці лише на мить, оголили міць її зброї – невеличкі білі пеньочки зубів. Навіть не ножів чи бодай ножичків, голочок, іколок, різачків, кусачок. А пеньочків: кривеньких та чорняво ріденьких. Мнє нада с вамі пагаваріть. І вже від страху мокнуть долоні – самі собою – аж мерзнуть, як від дотику до тугої широкої спини отого самого тисячолітнього темрятного божества Піфона, багатошаровими кільцями викладеного за кістлявим риштованням її грудної клітини.
У вас шкідлива робота, слушно зауважила Леся в гримерці українського ПЕРШОГО. Стійкий запах лаку для волосся, ацетону, закріплювачів, фарби. Про метелика-лимонку вже всі забули, поки він сам не поліз на очі, притиснувшись тільцем до вікна з тамтого боку, розглядаючи убоге приміщення. Так він залип альпіністом на півтора десятка миттєвостей, а потім здригнувся і, розтріпуючи цедру на всі боки, полетів.
Все змінилося поки дзенькали секунди. І навіть мармур дав тріщини, не витримавши свого фальшивого походження. Дрібний стукіт різнокаліберних підковок, закаблуків, каблучищ розтрощив його поверхню вщент. Та – що в чорній футболці, з’їла пластилінову помаду разом з круасаном і перетворилася на ягуара, замкненого з чиєюсь незнайомою душею в кам’яному мішку. Душа була напівмертвою і молилася Богу, а звір чекав на свій кусень м’яса. Бог нечутно вичитував думки невільничої душі, загортаючи її в теплий вітер. Тим часом Час не тратив часу стоячи без діла на місці: пальма в горщику росла, Нефертіті на картині вигоряла, воложилася, мрякла, антикварніла, закипала вода в чайнику, випадало пасмами волосся. А на мості Патона утворювалася пробка, унеможливлюючи рух автомобілям МВС, МНС, БОРИСА. Тільки круглолиця за барною стійкою нічого не помічала і не знала печалі. Вона хотіла жити і тому шкірилася лукаво кожному, кого бачила. Потрясаючий костюм, краватка, легка засмага, портфель, правільная рєчь, красівий Нестір. Ах, так ось кому належить цей грубий і важкий сміх! Булькає чайник. Починається спека. «Ми на даче пропахалі, а бил вєтєр. Ми на даче пропахалі трі ряда! Да-да, да-да!»
Чай з лимоном. Метелик – лимонка.
Гламурик–Нестір п’є гарячий напій з освіжаючою кислинкою, аж носик йому червониться. Йому добре. Його знають. SPA для рук, ніг, ладошек, нігтиків, п’яточок… Він не бачить ні пітона, ні невільника, ні ягуара, ні ножа. Чого не скажеш про НИХ по відношенню до НЬОГО.
Двоє, що зайшли в чорних масках – невисокі та коренасті – підійшли до гламура впритул, наче щось хотіли сказати йому, але замість того глухо пукнули кількома чергами і одразу направилися до виходу. Чашка так і залишилася йому в руці, коли чай з лимоном та кров’ю розливався солодко-солоним-червоно-чорним озером навколо його черевиків, шкіряного портфеля, обіцяючи стати МОРЕМ.
14-15 квітня 2010 р.
*Час розплати (ісп.).