Альбіна Позднякова: Я ніколи не враховувала традиційних жіночих ролей

теґи: «120 сторінок Содому», Альбіна Позднякова, інтерв'ю

 Альбіна  – сучасна поетка, перекладач, організатор літературно-мистецького фестивалю «наЛІТ», співупорядниця антології  "120 сторінок Содому" (сучасна світова лесбі/ґей/бі література).  А окрім цього – львів’янка, програмістка і, у першу чергу, жінка. Цього разу ми поговорили про хвороби сучасного суспільства, поезію та кулінарію

Чи залежить твій творчий процес від побуту, від роботи? Чи це різні розмежовані світи?

Дуже залежить. Світи то різні, але вони начеб дзеркально відображаються. Це як сни, коли багато працюєш і бачиш у сні щось пов’язане зі своєю роботою. У мене побут дуже часто пролазить у тексти, іноді фоном, іноді часто вживаними словами, часом сюжетами.

Можеш навести приклад?

Наприклад, зараз я працюю над збіркою кулінарних віршів.То буде книжка про стосунки на тлі приготування їжі. З одного боку, перевірені рецепти  корисні для будь-якої людини, яка любить куховарити, з іншого – вірші із асоціаціями із відповідними стравами, думки про них, емоції людини, яка готує. Для мене ця тема виринула досить неочікувано, бо готувати я ніколи не любила, аж от чогось минулого року це на мене насунулось. Я почала експериментувати – і тут емпіричний досвід в прямому сенсі почав проникати в мою літературу. Мені здається, що ця книжка може прочитуватися різними жінками, я ніколи не врахувала традиційних жіночих ролей, не думала, як почувається домогосподарка, з якими думками вона чекає з роботи чоловіка. Тут буде багато таких речей.

Хто твій перший слухач і критик?

Катя Оніщук – поетка, перекладач (її переважно знають за українськими перекладами Толкіна), чудовий редактор і моя добра подруга. Вона – головний редактор видавництва "Астролябія". Переважно все новонаписане я несу до неї і на кухні читаю в проміжках ми іграми із її малим і плачем її молодшої доньки. У нас є якийсь такий правильний контакт, відповідні налаштування для читання віршів.

Вважається, що писати вірші щасливій людині майже неможливо. Чи погоджуєшся ти з цим твердженням?

Я не вірю, що може існувати цілковито щаслива людина. Їй завжди чогось бракує, про щось шкодується або мріється, тому писати завжди є про що.

Я от недавно писала про війну, хоча чула себе на той час цілком щасливою. В особистому житті було все гаразд, і ця тема, на перший погляд, мені була дуже далека. Але трапляються речі, які чомусь відчуваєш тут і зараз, щось тріпоче у резонанс – і пишеться. Навіть коли це ніби й зовсім не твоє, ніби й не актуальне на даний момент.

Що для тебе поезія? Спосіб винести переживання з себе, своєрідна психотерапія? Чи, в першу чергу, акт творчості?

Акт творчості, безперечно, але і елемент психотерапії і, може, іноді, щось таке як зарядка, вправи, щоб тренувати якісь невидимі м’язи. Тексти виявляють проблеми, коли ще не виходить їх назвати своїми іменами. Стає зрозумілим, що тебе турбує. Тому, іноді, стає лячно, бо вони виглядають занадто прозорими.

А як відбувається з прозою? У книгах відображаєш знайомі тобі ситуації та переживання? Чи вигадуєш незалежних героїв з власними проблемами?

По-різному. Пишеться найчастіше на основі чогось пережитого або побаченого, в когось поцупленого. Тобто це якісь емоційні досвіди. Вони не конче реальні, їх можна проектувати, вигадувати ситуації, але вони мають бути натуральними, такими, щоб я могла в них повірити, відчути себе тим персонажем або зробити його схожим на когось живого, чи просто довго писати і звикнути до нього, як до близької людини. Але часом я списую абсолютно реальні ситуації: іноді щось зі мною робиться і розумію, що я це все напишу. Стає навіть трошки соромно перед людьми, які там присутні.

Чи плануєш ти якісь інші проекти? На зразок ЛГБТ-антології? (від. англ. LGBT: Lesbian, Gay, Bisexual, Transgender –  лесбійки, геї, бісексуали і трансгендерні люди загальноприянята абревіатура)  Чи не відштовхнув тебе цей досвід від якоїсь суспільної діяльності?

Планую видати антологію сучасної української поезії двома мовами, (українською та англійською) з ілюстраціями до кожної поезії. Щось подібне до артбука.

Окрім цього, планую антологію сучасної світової драматургії, подумуємо з Ірою Шуваловою про наступну квір-антологію, скоріш за все світової класики, але у нас усе впирається в гроші.

І знову повернемось до ЛГБТ-антології. Видання збірки прозових творів, написаних геями та лесбійками – це дуже провокаційний хід. Чи було це свідоме бажання сколихнути суспільство, чи все ж більше художній задум?

Це було щось соціальне чи навіть політичне, якщо можна так сказати...Тут скоріше свідоме бажання зробити квір-книгу, яка би репрезентувала певну позицію щодо ЛГБТ-спільноти. Вона не мала би конче бути скандальною, просто вона мала бути. Те, що точилося навколо неї – то вже діагноз нашого соціуму. Ми не думали, що книга буде аж так бурхливо сприйматися. Хотіли розголосу, але тільки щоб зав’язати дискусію, звернути увагу на цю тему, а потім, після погроз і підпалу галереї вже страшно ставало ходити самим по вулицях.

А мені здається, що це взагалі не є глобальною проблемою для нашої країни чи міста. В нас геї і лесбійки не сформовані в організації,  вони не кричать, що їм потрібні якісь особливі права. А розголос вийшов такий, наче в нас тут Амстердам.

Он досі ж ходять демонстрації християн, які хочуть повернути кримінальну відповідальність за гомосексуалізм, чи кажуть, що геїв треба лікувати.  Почалась активна пропаганда наче б нормальної сім’ї, наліпки на будинках про дітей в одностатевих сім’ях. Тобто проблема є.

От чому ті ж християнські організації не переживають за те, наприклад, що в нас половина нації алкоголіки? Чи що вмирає село? Це ж реальніші проблеми!

ЛГБТ легко ненавидіти, бо це меншина.  Антиалкогольних акцій майже не роблять, бо ж п’ють всі або майже всі.

Тобто думаєш, що суть просто в тому щоб когось ненавидіти замість того, щоб займатись реальними проблемами?

Думаю, так.

-Над чим працюєш зараз? Що тобі цікаво? 

Хотілося би зробити якусь свою книжку врешті. Працюю зараз над романом про історію мультинаціональної сім’ї і над збіркою кулінарних віршів. Дуже би хотілося уже ці книжки видати. Думаю, я би не хотіла їх знищити або переписати, як усі попередні. Бо все здавалося, що потім писатиметься краще, що ще не час на книгу. А в ці поки вірю, але спершу треба їх дописати. А тоді, може, теж перестану вірити... Всі на тебе косо дивляться, поки не маєш книжки. Але видавництва в Україні працюють так, що все більше хочеться не мати з ними жодних справ і заснувати своє.

 Інна Анісімова