Скажи мені, якою мовою ти спілкуєшся, і я скажу, хто ти

В День української писемності та мови, 9 листопада, доцільно поговорити про мову. І поки політики й всілякі громадські діячі ведуть війну за державний статус української чи російської мов в Україні, важливіше перейнятися тим, який статус має та чи інша мова в твоїй свідомості і твоїй душі. Бо мова – то не просто комунікативний засіб. Мова – то відображення світогляду, спосіб мислення, спосіб світовідчуття. Це – скелет культури народу, всіх його тисячолітніх здобутків.

Я не з тих людей, хто за мовою визначає моральні якості людини, або ж хто вимагає всіх «москалів» змусити розмовляти українською на териториторії України. Проте належу до тих людей, хто вимагає поваги до моєї рідної мови, а особливо – в себе вдома, в рідній країні. Взагалі-то, я й сама маю частку російської крові – бабуся була чистокровною росіянкою. Проживши півжиття на Львівщині, вона так і продовжувала в побуті розмовляти російською. Принципова була, свого не зраджувала, не забувала. Але діти її розмовляли українською. І ми, її онуки, теж завжди розмовляли й продовжуємо розмовляти українською. І все. Ніякого нав’язування російськості з її боку, перепитувань, виправлянь і т.д. З таким ставленням до мови моєї країни можна миритися. Бо нічого тут дивного, на чужині я теж розмовляю з рідними своєю мовою.

Є чимало громадян України-неукраїнців із саме таким ставленням до української мови. Вони знають її і використовуюють за потребою, і, що найважливіше, поважають її.

Є багато таких, які народилися і виросли в Україні, але вони вважають себе українцями (бо батько чи мати неукраїнці), вважають українську мову анахронізмом, а носіїв цієї мови – селюками. Вони з найменшої нагоди показово наголошують на своїй російськомовності й дивляться згори на україномовних.

Є такі, хто виріс в російськомовному оточенні, але відчувають себе українцями. Вони вивчають українську мову й намагаються якомога частіше спілкуватися нею. 

Є такі, за яких мені соромно найбільше, бо з такими я вчилася в школі, таких щодня зустрічаю на вулиці. Це ті, що хворіють на комплекс української меншовартості. Їм незручно й образливо, що вони українці, тож намагаються компенсувати це власною дотичністю до іноземного, зазвичай – до найбільш пропагованої мови – до російської. Нерідко доводиться зустріти давніх знайомих Ганку з Мариною, які тепер називаються Аннушкою і Машкою.

А ще є такі, яким просто нема різниці, якою мовою спілкуватися. Вони не хочуть ніяких конфліктів на мовному ґрунті, тож спілкуються тією, якою зручно в конкретній ситуації. Такі люди не можуть самовизначитися, їм важливіше не втратити зиску, аніж відстояти статус рідної мови в своєму житті.

Є україномовні ксенофоби, що на підставі чиєїсь іншомовності можуть дозволити собі зазіхати на чужу честь, а то й на чуже здоров’я. Вони прикриваються перекривленими уявленнями, власними чи нав’язаними, про націоналізм, хоч насправді з націоналізмом не мають нічого спільного.

І є українці, які поважають свою українську мову. Вони спілкуються нею всюди, до того ж, намагаються, аби їхня мова була якомога чистішою, правильнішою й красивішою. Вони не нав’язують своєї мови іншим, але вимагають поваги до неї. Таких людей менше, аніж хотілося б, але такі є – і це тішить. Бо якщо людина не поважає своєї мови, свого коріння – вона не поважає себе. І я над усе хочу, аби українці стали народом, який поважає себе. Тільки тоді нас почнуть поважати інші народи й нації. До цього ще далеко, але, оминаючи перед самим собою питання статусу української мови в своєму повсякденному житті, ми тільки ще більше відсунемо в часі епоху поваги світу до нас.