Про білоруський підпільний телеканал «Белсат»

ПАРТИЗАНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Олексій ДЗІКАВИЦЬКИЙ: «Белсат» — це канал, який роблять білоруси для білорусів

В середині травня в Києві в приміщенні фундації «Центр сучасного мистецтва» за програмою фестивалю «Білоруська весна» відбулася презентація «Белсат TV» — першого й єдиного незалежного телеканалу в Білорусі. Редактор інформаційного відділу «Белсату» Олексій Дзікавицький зустрівся з київською пресою та відповів на мої запитання як кореспондента «Дня».

— Як з’явився ваш канал? <lj–cut>

— Ситуація з вільними ЗМІ в Республіці Білорусь погіршувалася всі 15 років від того моменту, коли до влади прийшов Олександр Лукашенко, людина, яка під час своєї виборчої кампанії обіцяла всім журналістам, що вони працюватимуть вільно. На практиці — закривалися газети, було вбито нашого колегу, оператора Дмитра Завадського, який працював на російське ТБ, а ще раніше був особистим оператором Лукашенка: просто вивезено й убито — ніхто не знає, де. У 2000-х роках у десятимільйонній Білорусі залишилися лише дві загальнонаціональні незалежні газети, які до того ж друкувалася в Росії, та 13 незалежних видань у регіонах. Вони мають маленькі наклади й не можуть продаватися в кіосках «Белсоюзпечати», а якщо тебе немає в кіоску — тебе немає взагалі. Ми створили радіо «Свобода» в Білорусі. Проте радіо з усією пошаною до нього — я сам 10 років працював на радіо — це вчорашній день. Телебачення, інтернет — найвпливовіші ЗМІ в наш час.

2006 року мою колегу, кореспондента польського телебачення Агнєшку Рамашевську-Гузу, депортували з Білорусі за її матеріали про те, що коїться в країні. Ось ця жінка власними силами й за допомогою своїх знайомих вирішила створити незалежне телебачення для Білорусі в Польщі. У цей проект із самого початку ніхто не вірив. Бо ТБ — це не радіо й не газета. Це вельми дорога річ, що вимагає також уміння, досвіду, команди. Але за рік канал було створено. Лише в Польщі. У самій Білорусі ми це організувати не змогли б.

— Хто вас фінансує?

— Це офіційна, відкрита інформація. Нас фінансує Міністерство закордонних справ Польщі. Ми нічого не приховуємо.

— Коли відбулася перша передача?

— 10 грудня 2007 року, в Міжнародний день прав людини. Програма спочатку була тригодинною. Уже через три місяці влада, зрозумівши, що канал набирає силу, вдарила по нас.

— Що послужило приводом?

— 25 березня в Білорусі — День свободи, патріотичне свято, заборонене режимом. Цього дня в Мінську пройшла велика демонстрація протесту, яку жорстоко розігнав ОМОН. Наш телеканал був єдиним у світі, який показав це того самого дня. Інші канали вимушені працювати за офіційною акредитацією й пересилати кадри до своїх редакцій через державне телебачення. Звичайно, переслати зйомки нікому не дозволили. А ми маємо спеціально відпрацьовану систему передачі. У нас кадри побиття з’явилися вже за годину, їх показали всі європейські телеканали. І через два дні, 27 березня, о 8 годині ранку до квартир усіх наших людей увійшла міліція й КДБ. Були масові затримання, людей залякували, забрали майже всю апаратуру. Це був дуже сильний удар. Вони думали, що ми далі не працюватимемо.

— Як удалося відновитися?

— Ми не лише не піддалися, а з наступного дня продовжили нашу інформаційну програму. Звісно, нам захистити своїх людей дуже тяжко. Коли влада захоче когось посадити, вона це зробить — не за те, що прийшли з камерою, а за непокору міліції або «бешкет». Що ж до апаратури, то ми, звісно, не настільки наївні. Ми не даремно називаємося партизанським телебаченням: як партизани під час війни рили свої криївки, де ховали зброю, так і в нас є місця, де сховано потрібну техніку. Коли забирають апаратуру, наша людина їде в це місце, бере техніку й наступного дня оператор або журналіст має можливість працювати. Крім того, є люди, які страхують оператора в небезпечній ситуації — наприклад, він знімає 15 хвилин, вони забирають касету й виїжджають, а він уставляє нову. І тому, навіть якщо його затримають, зйомка в каналу все одно буде.

— Зі столицею все ясно, а як із провінцією?

— Ми пишаємося тим, що нам удалося допомогти з багатьма справами в маленьких містечках. Бо зазвичай, коли чиновники бачать, що їде телебачення — не має значення, яке, — вони бояться запитати. А раптом державне?! Адже воно в нас є частиною влади. Бояться самих камер. Був випадок, коли ми вели зйомки біля дитячого будинку, навпроти якого було величезне сміттєве звалище, 10 років його не могли прибрати. Щойно ми прибули й почали розмовляти з людьми, приїхали бульдозери й стали прибирати це сміття.

— Безглуздя...

— Інколи бувають просто комічні ситуації. Наприклад, один наш оператор знімав масову акцію протесту. Прийшов без «кубика» (емблема каналу), з камерою, знімає. А КДБ також зазвичай знімає всі акції. І ось підходить до нього людина в штатському й запитує: «Що ти тут робиш?» А наш із кам’яним обличчям відказує: «А ти що тут робиш?» Той каже: «Я на роботі». Наш: «І я на роботі». Гебешник: «Зрозумів». І пішов. Адже КДБ робить зйомки опозиції для себе, прокуратура — для себе, міліція — для себе, і вони вже часом не знають, хто для кого знімає. Звичайно, так бувало лише на самому початку, зараз уже це неможливо.

— Що ще у вас є, крім політики?

— Ми знімаємо документальне кіно, яке в Білорусі в занепаді, підтримуємо режисерів своїми замовленнями. Також робимо культурні програми, ток-шоу, економічні й міжнародні програми. До Дня свободи ми зробили цілу добірку фільмів і програм, щоб розповісти білорусам про цей день. Ніхто, крім нас, цього не зробив.

— А яка об’єднувальна концепція?

— Наш девіз із самого початку: «Білсат — це канал, який роблять білоруси для білорусів». У нас білоруський погляд на все, що відбувається, і, по-друге, білоруська мова. Мовлення тільки білоруською. Тепер на державному телебаченні російська займає понад 90% ефіру. Для нас питання мови пріоритетне.

— Яка ваша структура мовлення на сьогодні?

— Сьогодні наше мовлення триває шість годин на добу, ми також ведемо ранкові й вечірні блоки. Нам удається щодня випускати 22-хвилинну інформаційну програму. Там є новини політики, культури, спорту, прогноз погоди. Причому 80-90% зйомок зроблено сьогодні, в Білорусі. Наші колеги в Білорусі знімають з ранку й до обіду, потім компресують відео, пересилають його, ми вмонтовуємо й робимо новини. Оперативність була нашим надзавданням. Ми охоче беремо зйомки з інтернет-ресурсу Youtube, коли вони краще ілюструють якусь ситуацію, ніж наші. Взагалі, якби 15 років тому хтось хотів зробити таке телебачення, то це було б неможливо. А сьогодні є інтернет, маленькі камери, що вміщаються в руці, камери в мобільних телефонах. Отже, зараз складно затримати це. Також у неділю робимо півгодинну публіцистичну програму «Тиждень в об’єктиві», куди запрошуємо відомих експертів, які коментують найважливіші події. У сьогоднішній Білорусі важлива не стільки інформація, скільки публіцистика. Інформацію можна прочитати скрізь, у тому ж інтернеті. Але важливо роз’яснити, чому так діє влада, чому так діє опозиція.

— Чи вдається проводити прямі ефіри, крім випусків новин у студії?

— Ми робимо їх, коли відбуваються якісь великі події, наприклад найбільший білоруський рок-фестиваль «Пасовище». Він за іронією долі проходить у Польщі в декількох кілометрах від кордону з Білоруссю. Це оаза національної музики, мови, і ми ведемо звідти прямі ефіри. Ще нам удалося виробити технологію, за якою ми й у новинах робимо прямі включення. Звісно, не така якість, як хотілося б, але вдається.

— Хто ваші експерти?

— Ситуація з експертами, особливо останнім часом, дуже складна. Влада намагається їх переслідувати. Якщо бачать, що хтось коментує для нас, наступного ж дня до цієї людини приходить міліціонер, бере пояснення: «Чому ви висловлювалися для незареєстрованого каналу?». У людей, які працюють у державних структурах, виникають проблеми. На щастя, в Білорусі є досить велике коло незалежних експертів, які працюють у недержавних фондах або дослідних центрах, переважно ці люди складають коло наших експертів, плюс наші колеги — незалежні журналісти.

— З приводу колег: хто у вас працює?

— Це переважно молоді, соціально активні люди з демократичного середовища, середній вік — 25 років, вони вчаться або вже закінчили навчання, часто є членами недержавних організацій, роблять найрізноманітніші справи — від охорони природи до боротьби за присутність білоруської мови в країні. Ми не беремо тих, хто раніше працював на державному телебаченні. Нам треба було набрати людей молодих, творчих і навчити їх, що таке ТБ. У моєму відділі інформації працює близько 60 чоловік. Частина з них працює у Варшаві, частина — в Білорусі, частина — в інших країнах. Їх усіх треба було навчити робити телебачення.

— Є якийсь добір?

— У нас не працюють ті, хто не має рекомендацій. Кандидат повинен мати рекомендації щонайменше двох людей, які могли б за нього поручитися і які досить відомі, принаймні нам. Інакше не можна.

— Але ж режим, мабуть, намагається вам заслати своїх «кротів»...

— Гадаю, влада працює над тим, щоб нашкодити нам за допомогою підставних людей. Їм добре відома переважна більшість наших процедур, наш порядок роботи тощо. Нічого не вдієш. Коли працюють 120 чоловік, то напевно хтось є. Головне — не впасти в параною, бо це, зрештою, те, чого хочуть досягти спецслужби.

— Чи складно було створити мережу кореспондентів?

— Робота досі триває. Прагнемо охопити не лише столицю й обласні центри, а й невеликі містечка. Деякі корпункти підсилюємо, хтось іде з роботи — треба шукати інших людей. Увесь час прагнемо розширюватися.

— Розумію, що ставлю ризиковане запитання, але хоча б у загальних рисах: як ви передаєте інформацію?

Маємо принаймні три канали, за допомогою яких передаємо відео в редакцію у Варшаві. Складно про це говорити, самі розумієте. Не виключаю, що частина цього відома службам, але не все.

— Вочевидь, проблем у вас не бракує, але які з них найгостріші?

— Статус. Доступність матеріалів, пов’язаних з владою, якихось брифінгів і таке інше Також — обмежені фінансові можливості. Але на першому місці — переслідування наших людей, залякування їхніх сімей, затримання, допити. Нещодавно наш колега, Іван Шульга, відсидів десять днів у в’язниці за те, що не впустив КДБ до нашого підпільного офісу в Мінську. Він вийшов покурити, вони стояли біля під’їзду, чекали слушної нагоди, аби увійти, і сказали Івану, коли він вийшов: «Натискай кнопку на домофоні, скажи, щоб впустили». Він сказав: «Добре», і коли його підвели до домофону, вигукнув: «Не пускайте, це менти!» Його забрали, звинуватили в тому, що він побив міліціонера і зламав йому ногу. Наступного дня до суду цей міліціонер прийшов сам, без гіпсу, і приніс довідку з госпіталю, що в нього зламана нога. Тобто настільки цинічно діяли... Іван міг потрапити до в’язниці за напад на співробітника міліції при виконанні службових обов’язків. Але ми здійняли такий галас, що про це стало скрізь відомо, аж до Європарламенту, виступила баронеса Ештон, суд оголосив чотиригодинну перерву, не знали, що робити. В результаті дали тільки 10 діб.

— Усе, певна річ, пізнається в порівнянні. Нещодавно мені довелося подивитися фільм про підпільне телебачення в Бірмі...

— Ми робили матеріал про них. Наш кореспондент був у них в офісі в Данії. Так, у Бірмі не церемоняться. За роботу без акредитації — до 60 років в’язниці. Тобто якщо зловлять молоду людину, коли вона знімає щось без дозволу — саджають до кінця життя. Це понад усякі порівняння...

— Тим більше, адже вас дивляться в Білорусі.

— Приймати нас можна через супутники «Сиріус» та «Айстра» на супутникову антену в більшості країн Європи. Звичайно, соціологічні дослідження досить умовні, але за тими даними, які ми маємо, нас дивляться 10-12% білорусів. Це близько мільйона людей. Дуже серйозна аудиторія.

— Чому ж режим стоїть досі?

— Аби це зрозуміти, треба знати специфічні риси вдачі білоруського народу. Народ партизанський. Під час війни в Поліссі, де жив мій дід, був український партизанський рух, а також польський, білоруський і радянський. На віку мого діда влада змінювалася в тому краї вісім разів. Що таке зміна влади, та ще й шляхом війни? Втрата всього, напрацьованого досі. У тебе є якісь гроші, але вони від сьогоднішнього дня недійсні. У тебе є якась позиція, кар’єра, але вона також не має значення, бо прийшла нова влада і все треба робити спочатку. Якщо на початку 19х у Білорусі був певний підйом, то за останні 15 років усе це обрубали. І підприємницький клас, і багато хто з колишніх опозиціонерів зрозумів, що це всерйоз та надовго і треба до цього пристосуватися. Пристосувалися настільки, що тепер я часто чую від своїх земляків: «Біс із ним, нехай хоч так буде, тільки не треба жодних змін знову».

— А опозиція?

— Немає яскравого харизматичного лідера. Опозиційні політики вже програли все, що можна було програти — місцеві вибори, президентські, референдуми. Ця опозиція, за великим рахунком, безпечна. І сам Лукашенко казав не раз, що треба дякувати Господу за таку опозицію. Це насправді так. Були харизматичні лідери, але вони зникли. Найімовірніше — вбиті наприкінці 19х. Отже, такі два чинники: люди притерпілися до цієї системи і не бачать, за ким їм піти.

— Чи підтримуєте ви зворотний зв’язок з вашою аудиторією?

— Нам пишуть багато. Нас обговорюють в інтернеті. Не витримало навіть державне ТБ, яке два роки нас ігнорувало, а потім, як кажуть, наїхало, зробило пасквілі на нас у своєму репертуарі. Ми зараз прагнемо залучити глядачів до участі в програмах. Двічі на тиждень наші ведучі запрошують усіх глядачів на відеозв’язок у скайпі, де кожен може поставити запитання, висловити думку, яку потім ми використовуємо в програмах, насамперед у недільному «Тижні в об’єктиві». Ми записуємо відео або аудіо цих запитань, а потім ставимо їх перед експертами.

— Які якості ви вважаєте найважливішими для журналіста?

— Новини — це, передусім, дисципліна. Кожен з наших людей розуміє, що зйомки, які він робить, унікальні, і може статися так, що коли відео прийде після 19.00, то у восьмигодинних новинах його вже не буде. Тому найважливіше — дисципліна, відповідальність і зібраність. І, певна річ, відвага. Але цього вже не навчиш.

— Звідки вона береться в цих хлопців?

— Багатьом набридло боятися. Адже молоді люди подорожують, бачать, як живуть і працюють їхні колеги в інших країнах. Ми відправляємо наших журналістів вчитися до Польщі, Швеції, США. Мої колеги дотримуються тієї ж думки — ну скільки можна боятися? Тому й роблять це.

— Ви буваєте в Білорусі?

— Ні, не був там уже вісім років. Я працював редактором газети, мені загрожувало тюремне ув’язнення за публікації про махінації перед виборами. Я просто вимушений був виїхати.

— Найбільше випробування — це свобода. Що буде тоді з каналом? Він може просто зникнути.

— Я часто про це думаю. Коли ситуація зміниться, потрібно буде відбудовувати державне телебачення. Прагнути зробити його в ідеалі громадським ТБ, як Бі-Бі-Сі. Практика показує, що це дуже часто не вдається в перехідних країнах, у тому числі в Польщі. Але в ідеалі має бути так. Ще я думаю, що місія нашого каналу не лише в тому, аби передавати інформацію, а й у тому, щоб виховати — може, це й гучно сказано — покоління незалежних журналістів. Звідки їм сьогодні взятися? Випробування свободою. Теперішня ситуація зрозуміла. Є вони, є ми. Вони хочуть приховати або спотворити інформацію, ми намагаємося її подати об’єктивно. Звичайно, наші симпатії на боці демократичних змін та людей, які працюють на те, щоб ці зміни настали. А що буде, коли вони опиняться біля влади? Сподіваюся, опозиція, якщо прийде до влади, добре засвоїть уроки того, що відбувається в сусідніх країнах, і не намагатиметься контролювати телебачення. Інакше в країні нічого не зміниться.

— А своє особисте майбутнє яким бачите?

— Я за освітою не журналіст, а економіст. Але так склалося, що пройшов усі шляхи в ЗМІ: газети, радіо, телебачення. Багато хто прагне будь-що виїхати з Білорусі, особливо у країни ЄС, чіпляються за будь-які можливості, аби там залишитися. Але якби мій досвід знадобився в країні, я не вагався б ані на мить щодо того, аби повернутися. І зайнятися там чимось корисним — телебаченням, звичайно. Хотів би повернутися, а як буде — хто знає?

Дмитро Десятерик

Фото – Руслан Канюка