«Карта й територія»: урок географії від Уельбека

теґи: Карта й територія, Мішель Уельбек
Назва твору: La carte et le territoire
Автор: Michel Houellebecq
Видавець: Flammarion
Рік: 2010

Мішель УельбекЩо пропонує Мішель Уельбек на розгляд цьогорічного Ґонкурівського комітету? Біографію митця на ім’я Жед Мартен. Герой стає відомим, фотографуючи предмети побуту та автомобільні карти, а згодом доробляється мільйонних статків, малюючи представників «простих професій» – різника, власника кав’ярні, ескорт-ґерл... Простота і прямота цих картин відповідає творчому методові самого Уельбека: безсторонньо фіксувати щоденне життя, первинні людські інстинкти та потреби. Він виступає літописцем своєї «території» – Європи 21-го сторіччя, її комплексів, самотностей і абсурдів.

Автор іронічно змальовує медійно-мистецьку тусівку: популярних телеведучих, олігархів-колекціонерів, художників, які ділять між собою ринок живопису... Є серед персонажів і колега автора Фредерік Беґбедер – екстравертний, неврівноважений, з буржуазно-аристократичним корінням і прибраним «лівим» іміджем. Є там також карикатурна росіянка Ольга з «неймовірно довгими та стрункими ногами» та надуманим прізвищем, яка в травні носить хутряну шубу, а під нею – міні-спідничку й атласний топ зі стразами. Навмисно чи ні, Уельбек перегукується з романом Беґбедера-русофіла «Au secours pardon», де рясніють образи 14-річних московських Татьян, Варвар, привнесених з України Olena та породжених фантазією автора Mirjana...

Також автор вводить до роману самого себе – «Мішеля Уельбека, відомого письменника», який погодився написати рецензію на виставку Жедових полотен, – та насмішкувато рефлексує над власним іміджем відлюдника-мізантропа. Самітницьке життя в неприбраному помешканні, харчування бутербродами та «похмурі роздуми, що виглядали як його звичний стан»... Кульмінація образу – сльози «Уельбека» над шматками хліба з ковбасою в розпалі монологу про сучасну людину, залежну від примх маркетолога, який вилучає з обігу застарілі товари і цим безпардонно втручається в наш світ під приводом «удосконалення». І песимістичний висновок: «Ми теж товари, тільки культурні. Ми також застаріємо. Це правило діє однаково і для нас, і для речей, тільки в нашому випадку очевидного технічного чи функціонального вдосконалення, як правило, не відбувається. Просто потрібна новизна.»

Тут ми доходимо до мотива, дуже характерного для творчості Уельбека: йдеться про самотність людини в постіндустріальному суспільстві. Як завжди, нагромадження брендів та імен селебрітіз є тлом для самотності й асоціальності головних героїв. Застарілі товари на смітниках, напіввимерлі професії на полотнах Жеда, – ці образи примножують відчуття вторинності, замінності індивіда в суспільстві.

Деякі французькі критики (переважно лівого спрямування) навіть побачили в романі критику цілої «капіталістичної системи». Проте автор заперечує цю тезу устами свого героя – самого «Мішеля Уельбека», який у рецензії на картини Жеда пише: «Погляд Жеда Мартена на сучасне йому суспільство – це швидше погляд етнолога, ніж політичного коментатора.» Художник однаково безсторонньо зображує «пролетарів» та, скажімо, трейдерів – цих символів фінансової спекуляції.  Якщо ліва ідеологія пропонує збудувати «нове», справедливіше суспільство, то автор «Карти й території» тільки фіксує наш світ (з усіма його вадами) й не намагається вигадати інший. Авторський песимізм, який вкриває кожну сторінку роману вуаллю екзистенційного суму, не політичний – він універсальний, вселенський, породжений спостереженнями за світом, де в кінці «все стихає, тільки вітер колише траву. Рослинність цілковито трімфує».

Роман, що закінчується цими словами, виглядає як підсумок діяльності Уельбека – і не тільки тому, що в ньому автор описує власну смерть і похорон. Як зізнався сам письменник в нещодавньому інтерв’ю, «ця книга може стати останньою в моїй кар’єрі. Серед іншого, в ній ідеться про старість, про кінець».