Зимова казка
Вона йшла по засніженому парку і, як завжди, видихала з легень тепле повітря, щоб спостерігати за парою, що піднімалася вгору. Тільки її вже не було видно. Чи то зимове сонце вирішило відважити ляпаса холоду й злегка підігріти повітря, чи то вона вже остаточно змерзнула. Раз за разом, поправляючи важку сумку на плечі, вона продовжувала повільно ступати по слизькій дорозі й обмірковувати те, яку висоту підборів ще могла б дозволити в таку погоду...
Небо було чистим, а парк незвично пустим після зимових свят. Але це абсолютно не заважало їй чути радісні голоси дітей, які так люблять бігати тут влітку. Хоча, чому ж тільки влітку?.. Практично в будь-яку пору року. Тільки не зараз... Зараз вона була абсолютно сама... Зі своїми думками у своїй нещасній голові. Тому вона просто йшла. Повільно, невимушено, даремно...
Невелика жменька снігу, що підступно влаштувалася на гілках дерева, не менш підступно звалилася їй на голову від подуву вітру. Ще раз відзначивши про себе те, як вона любила каптур у своєму пальто, дівчина прикро зітхнула й одним кивком скинула сніг з голови. Діставати руки з кишень не хотілося – холодно...
Але зробити це все-таки довелося: докучливе дзеленчіння мобільного не припиниться поки вона не прочитає повідомлення. Діставши телефон, вона відкрила смс і, знову прикро зітхаючи, натиснула 2 звичні кнопки. "Видалити?" "Оk"
-Оператор... Дійсно, кого ще варто було б очікувати...
Але вона брехала. Брехала самої собі, адже чекала... До останнього, хоч і знала, що це усього лише її маленька, тендітна мрія, що кришилася, осипаючи на підлогу дрібні блискучі порошинки. І тому їй шалено хотілося відчути себе маленькою, наївною дівчинкою, що мріє про замки, карети й, звичайно ж, принца... Але, як би вона не намагалася, вона ніколи не зможе бути такою, адже знала – її Маленький принц не прийде...
Поклавши телефон у кишеню, дівчина підняла очі до неба.
Пішов сніг... Їй завжди подобалося спостерігати за тим, як падають сніжинки, і, підставивши рукавичку, подовгу розглядати їхні складні візерунки. Особливо їй подобалося споглядати за тим, як пізно ввечері вони кружляються навколо ліхтарів... Від думок її відволік тихий писк десь під ногами.
Кіт... Так, коти були її слабкістю. Їх вона любила, мабуть, навіть більше снігу. У котрий раз поправляючи сумку, дівчина обережно присіла й подивилася на чорне кошеня з дивно яскравими, смарагдовими очами.
-Тобі не холодно, маля? Що ти тут робиш сам?..
Але кіт лише продовжував дивитися своїми вертикальними зіницями на її здивоване обличчя, з почервонілими від морозу щоками.
-Кажуть, кішки як ніхто іншої відчувають настрій людей...- промайнуло у неї в голові.
І в момент, коли вона торкнулася його м'якого й напрочуд теплого і пухнастого хутра, вона цілковито переконалася в цьому. У голові пронеслося тільки декілька фраз...
-У тебе таке дивне бажання?..
-Про що ти?
-Забути все?..
-Так...
-Ти дійсно цього хочеш?
І вона почала згадувати. Всі події минулого року, минулої неділі, останніх днів… Зображення в уяві миготіли як слайди на екрані прожектора, торкалися душі, зачіпали серце, стояли перед очима, мов реальні. Тут і зараз. і вона вже шкодувала, що взагалі почала думати…
-Так... Я хочу забути…
Відчувши, як вітер обпалює холодом її щоку, дівчина піднялася й щільніше обмоталася шарфом. Вона оглянулася, але кошеняти не було поряд. Від подиву її відволік чоловічий голос за спиною.
-Гей...
Вона обернулася й побачила високого хлопця, що йшов їй назустріч.
-Привіт.
-Привіт...
-Тобі не холодно? Що ти тут робиш сама?..
Вона не пам'ятала. Але колір його яскраво-смарагдових очей назавжди залишиться в її пам'яті...