Потворна зовнішність чи каліцтво душі?

«ANAГКН» –  «ФАТУМ»… Такий напис знайдено в одному із закутків Собору Паризької Богоматері. Чия ж то стражденна рука викарбувала у вічності бездонне слово «фатум» та що змусило того нещасного «вдавити» свої переживання у сувору стіну? Ким би не був цей мученик та який би сенс не вклав він у це послання – маємо нетлінне творіння, що постало з одного лише слова.

Так, натхненний таємничим змістом того «листа з минулого», у 1831 французький письменник Віктор Марі Гюго пише свій безсмертний роман «Собор Паризької Богоматері». Віктора Гюго цілком справедливо вважають нині найавторитетнішим з усіх французьких романтиків, вождем і теоретиком французького романтизму. Саме тому його твір не може не захопити поціновувачів пишних романних описів та жвавенького сюжету.

Поетика роману доволі складна і розмаїта. Експліцитна позиція автора дозволяє йому підносити читача на рівень вище описуваних подій та значно деталізувати оповідь. Таким чином, створюється враження широти охоплюваного простору, плинності часу.  Щоправда, іноді глибокі екскурси у повсякденне життя міста-кола Парижу можуть видатись читачеві занадто довгими. А пам’ятки архітектури часом виписані настільки детально, що складається враження ефекту «мікроскопічної зйомки». Та загалом же, усе це спрацьовує на користь мистецької техніки «пуантилізму», коли з окремих мазків на полотні (якщо дивитися здаля) вимальовується загальний образ. Неважко здогадатися, що у текст всіває безліч висловлювань латинською, що й надає оповіді справжнього тогочасного паризького присмаку.

Дія роману діється у Парижі кінця ІІ половини XV століття року, брудному та неохайному на той час. Те місто мало, чим нагадує теперішню столицю Франції. Хоча, воно вже тоді має власне обличчя й характер, так само, як і його архітектура.

Розпочинається історія у звичайний день 6 січня 1482 року. На Гревській площі влаштували споконвічне паризьке подвійне торжество – день Богоявлення й свято блазнів. Цікавий святковий тандем, такий собі карнавалізований початок серйозного роману.

Хто він – той, що за свою бридку зовнішність отримав статус Папи блазнів? Хто ж він, цей жахливий мовчазний горбун, що удостоювався лише щирого реготу та в’їдливих фраз із натовпу? Це ж Квазімодо-дзвонар, руда кремезна «подоба циклопа»! Одначе, при всій цій потворності – якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги. Очевидно, це – саме той один-однісінький раз, як то кажуть, єдиний на мільйон, коли і сила, і краса не є  (!) наслідком гармонії.

Ніхто, певно, так не любив Собор паризької Богоматері, як Квазімодо. Горбуна було покинуто напризволяще у немовлячому віці. А кому, подумайте, КОМУ, як не сумлінному служителеві церкви, може спасти на думку ідея обтяжити себе вихованням маленької потвори? Своєрідне, припустімо, спокутування гріхів. Архідияконові Клоду Фролло, Квазімодо був вірний, мов пес. Але межею тієї вірності була… жінка. А точніше ті моменти, коли нестримний погляд Фролло шпигував за нею.

Оплески!..  «Есмеральда! Есмеральда!»…  Те ж таки злополучне свято (що на ньому Квазімодо оголосили папою блазнів) сколихнула ще одна «поява»… На площі, привертаючи увагу, мов блискучий смарагд, танцювала молода циганка. Щось, здавалося, надприродне було у тому танку. Він, укупі із чарівністю дівчини, викликав суперечливі думки. Одним  здавалося, що то – відьомський обряд який. Інші були захоплені циганкою. Можна припустити, що у приготуванні такого привабливого зовнішнього вигляду не останню роль зіграв інгредієнт норовливої цнотливості.

Дві пари очей так відтоді й слідкуватимуть за кожним кроком дівчини. Одні – жадібно, інші – турботливо-ніжно. Проте, серце Есмеральди чекатиме на… красеня Феба, коло інтересів котрого обмежується лише власною особою.

Тож, що цінніше: потворна зовнішність чи каліцтво душі?