категорії: репортаж

"Жінка з минулого" на "Вільній сцені"

теґи: вільна сцена, репортаж

Минулої неділі, 17 жовтня, у театрі «Вільна сцена» можна було (можливо ще можна буде) подивитися виставу «Жінка з минулого» німецького драматурга Роланда Шиммельпфенніга.

Погодьтесь, прізвище досить довге та невідоме для більшості тих, хто знаходиться від сучасної драматургії більш ніж на відстані витягнутої руки. У свої 43 роки Роланд вважається одним із найталановитіших драматургів серед свого покоління. Сказати, на скільки мов перекладаються його п’єси та на яких сценах ставились – поставити собі +1 бал у графі «зануда». На це просто варто подивитись.

Перед входом у зал, на невеличкому столику лежали програмки до вистав «Вільної сцени» у цьому сезоні. Серед них – чорна драма «Роберто Зукко», історія фатальної помилки за п’єсою Камю «Непорозуміння» і, власне, «Жінка з минулого». Допитливі могли вичитати, що виставу слід подивитись тим, хто давно хотів познайомитись із сучасним мистецтвом, але не наважувався. Крім того, глядачеві було запропоновано не сприймати все буквально, як звичайну історію, але якщо й справді це лише історія, то досить таки незвичайна.

У сім’ю, що жила у злагоді два десятки років, постукала у двері вона. Навіть не постукала, а зухвало увійшла, щоб забрати його, хто обіцяв колись кохати її вічно. Тепер Франк (Володимир Канівець, до речі) мусить відповідати за слова, кинуті одного разу на вітер. Непрохана гостя ставить життя сім’ї з ніг на голову. З перших секунд актори починають зомбувати глядачів: монотонні репліки, що раз у раз повторюються, точнісінько як у одному з фільмів Роб-Грійє, чіпляють глядача арматурним гаком і не відпускають до завершення дійства. В окремі моменти пригадується Бекет, а саме безглузді діалоги його персонажів. Наприклад, близько двох хвилин чоловік з дружиною говорять про те, що в коридорі нікого немає. Можна сміливо відзначити вплив театру абсурду на німецького митця.

На окремий абзац заслуговують спецефекти. Картинками із проектора на стіні зараз нікого не здивуєш, але дія на сцені та мультимедійний фон позаду неї були настільки майстерно поєднані, що в сумі отримали чудовий синтез. У хід активно йшла крейда: Анді, син Франка та Клаудії, малював будиночки та коробочки на стіні, повзав по підлозі та всюди залишав «свій знак» і пояснював, що він – як його ім’я, бо він його знак. Побавилися також із простором – позаду акторів було троє дверей, що виконували свою традиційну функцію: були входом у під’їзд, ванну кімнату, спальню сина, або, врешті-решт, переходом «звідси – туди».

Коли відвести погляд від сцени, то в очі впадають… потилиці тих, хто сидить перед тобою. Маленька сцена – не проблема для (хочеться сказати «великих») акторів. Але маленький зал деколи завдає клопоту глядачам. Сидіти приходиться на звичайних, можна сказати «стандартних офісних» стільцях і час від часу нахилятись у сторони, щоб не пропустити нічого важливого, адже деякі ряди стоять на одному рівні, і низькі глядачі часто стають «жертвами» високих. Напевно, варто побідкатись і згадати про вихованість деяких людей, про «я в театрі, потім передзвоню», про «хі-хі-хі» і т.д. Коли ми вже нарешті позбудемось звичок братів наших менших?

Варто пригадати, що вистава була оцінена не тільки пересічними глядачами, але й отримала премії за кращу камерну виставу та кращу режисерську роботу. Під час перегляду «Жінки з минулого» глядач не буде жахатись, плакати, чи навпаки сміятись, не буде захоплено зітхати чи переживати екстаз. Трагічність та неминучість, приправлені абсурдністю, подібні на ненав’язливу мелодію, яку кожен з нас мимоволі підхоплює і яка ще довго не йде нам із голови.