| «Мейли до Бога» Ярослави Івченко: Бог не має інтернету |
|
|
 У серії видавництва Дуліби «Книжечка для дамської сумочки» нещодавно вийшли друком «Мейли до бога» Ярослави Івченко. Назва серії пропонує читачеві кілька шляхів для інтерпретацій, провокує кілька асоціативних рядів. Комусь одразу ж спадають на думку жіночі романи. Хтось припустить, що в тому має бути щось феміністичне.
Із самого початку хочу запевнити, що з першим твір не має нічого спільного й еротичних сцен ви тут не знайдете. Щодо фемінізму – можливо, подекуди, але мова може йти лише про окремі елементи, а не про феміністичний тип письма в цілому. Про що роман? На це питання відповісти не так і просто, адже він не передбачає сюжету. Перефразовуючи класиків, можна було б сказати, що роман про все і водночас ні про що, але, все-таки, не є правомірним застосовувати щодо нього глобальні рамки. Назвати це простими саморефлексіями пересічної людини – грубе спростування множини змістів, які закладено в тексті. Моя суб’єктивна думка відслідковує радше спроби присвоїти категорію вічного елементам, які апріорно є нічим. Якби не існувало друкованих романів, книжка мала б усі шанси трансформуватися в електронну скриньку. Проте, такої категорії, як «вхідні листи» там, на жаль, не передбачено. Роль адресата відведена Богові, та він, здається, не має доступу до Інтернету. А якщо й має, то в нього ж постійний «завал зі справами». Тож не залишається нічого іншого, як вірити в те, що листи таки читають, і виправдовувати адресата браком часу на них відповісти. Розмови з самим собою, вилиті на папір, саморефлексії, монологи... Що це? Сповідь, одкровення, історія хвороби чи просто спроба написання щоденника? Сама героїня охоче назвала б їх одним великим футуристичним віршем, якби тільки не було слова «люблю» в кінці. Насправді обрати Бога для читання цих листів – надзвичайно сміливе рішення, а ще сміливіше - називати його заразою. Героїня тут одна – Прісцилла. Вона то докоряє собі за своє виття і кричить про те, що хоче бути сильною, то волає про бажання бути нещасною, зламаною і безсилою, але не може. Закінчує щоразу це все роздумами про те, чи заслуговує сильна жінка на щось хороше. Прісцилла навіть робить жалюгідні спроби промовляти молитву, але сама розуміє, що в неї виходить лише «недолуга модифікація сакральних текстів». Змучена життям, хвора набутим синдромом віртуалізації, що породжують осмислення емоцій у вигляді смайликів. Введення у текст мультимедійних елементів – риса, що не так вже й часто, але трапляється в тексті. А чи може бути інакше в письменниці, що творить в межах посмодерністичного дискурсу? Зрештою, авторка постає такою, як і більшість в сучасну добу – інфікованою вірусом екзистенційної кризи. Це НЕ потік свідомості, адже в романі є логічний каркас, що зберігає послідовність і взаємопов’язаність подій. Це НЕ психологія. Це НЕ аналіз. Це НЕ гра. Можливо, це пошук. Цілком припустимо – констатація моральних терзань, але на більш поверховому рівні, ніж психологічний. Прочитання навряд викличе значні зміни у вашому світосприйнятті. Але неодмінно наштовхне на думки про страждання і кохання, чи то пак про страждання від кохання, про сум і радість, хоча здебільшого про перше, можливо, про силу і слабкість вашої особистості, у разі, якщо ви жінка («Я дурна як пробка. І слабка, як метелик.»). І останнє: чоловікам читати роман не заборонено, навіть більше, – рекомендовано. Як мінімум можу гарантувати сто сторінок легкої ненав’язливої непопсової прози. Постійна адреса сторінки:
Only registered users can write comments.
1. 17-11-2007 23:49 Дмитре, до чого тут країна? Подивіться на палітурки західних видавництв, і порівняйте з українськими. то в європі від хорошого життя їх такими зробили? чи, може, вони теж в першу чергу дивляться на обличчя книги? в срср були однакові книжки, бо так дешевше, да. але змісту це їм не додавало. 2. 16-11-2007 22:32 Читав початок -- файно, відерто. Хотілось би дочитати кінець. мМоже... Стосовно попередніх коментарів -- палітурка, це усе, що цікавить сучасних "критиків" та "митців". Аби обгортка була гарна, а в середині... Згадується анекдот - яка країна такі й теракти. 3. 13-11-2007 22:50 нє, сам концепт мені подо, пані Марина Гримич круто придумала - сумочки і тіпа шо в кожної авторки там лежить))) але краще б було назвати серію "пальто" і на кожну обкладинку пальто і то, шо лежить в кишенях))))))) ідею віддаю безкоштовно, комерційний успіх гарантую) 4. 13-11-2007 22:42 інтертекстуальність, куди ж зараз без неї))) якщо ти так вже упереджено ставишся до обкладинок з жіночими сумочками, то може варто зробити кілька їх варіацій, залишивши той самий текст (вгадай в кого вкрадена ідея =) ) а то ще пропустиш якийсь шедевр через таку банальність) Але обкладинка дійсно не тру, тут погоджуюсь, і навіть не через сумочку... 5. 13-11-2007 22:32 Я просто обожнюю Еріка-Емманюеля Шмітта і вважаю, що ідея цієї книги трохи спи...мм...вкрадена в нього  )) А ще, Іринко, ти пишеш, що рекомандовано чоловікам, але я от уважаю, що найбільшим прорахунком серії є те, що хіба чоловіки можуть прочитати книжки з неї?))) хіба, обдерши обкладинку))) я ужость, який гомофоб, а тому книжку з дамською сумочкою на обкладинці, якщо і візьму до рук, то тільки для того, щоб передати її далі, а якщо там вже буде і дійсно шедевр, то читатиму її під ковдрою, аби ніхто не побачив)))бгггг серйозно - більшість нормальних чоловіків не візьмуть до рук книжку із дамською сумочгою на обкладинці )) |
|||
| < Попередня | Наступна > |
|---|
DeadRooster