| «Годо»: Беккет дозволив замінити французів та англійців на москалів і хохлів |
|
|
 Львівському державному академічному театрові імені Леся Курбаса виповнилося 20 років. Нещодавно із шаленим успіхом пройшли його гастролі у Києві, було показано 8 вистав. До Черкас на фестиваль «Сцена людства» львів’яни привезли вражаючий спектакль «Чекаючи на Годо» за Семюелем Беккетом.
Розповідають, що працювали над постановкою аж дев’ять місяців –– дуже довго просто читали тексти, а потім, за тиждень до випуску вистави, вийшли на майданчик. Режисер-постановник і виконавець ролі Естрагона Олексій Кравчук переконаний, що театр абсурду насправді не є аж таким абсурдним: –– Абсурд –– це, зрештою, все наше життя. І тому кожна людина може віднайти у цьому щось своє. А геній Беккета полягає у тому, що він дуже точно все це описав, як драматург, вибудував дуже точну структуру. –– Актори більше імпровізували чи це була міцна режисерська концепція? Олексій Кравчук: –– Щодо імпровізацій, то це все виписано у ремарках Беккета, там жодних порушень немає. Єдине, що Беккет у своїх щоденниках говорить, що є якісь речі, які можна давати у контексті тієї місцевості, де ставиться п’єса. Тобто, якщо у них там є проблеми –– «Франція –– Англія», то у нас –– «москаль –– хохол». Це ми використовуємо, але у нас є дозвіл Беккета на такі речі. Власне, імпровізація є скрізь, але вона у рамках тієї структури, яка є у Беккета. Бо якщо імпровізація відбувається у рамках вибудованої структури, то вона справді звучить. Олег Цьона (виконавець ролі Поццо): –– Найкраща імпровізація –– це дуже структурована і запланована річ.  –– Яким чином вдалося вплести у цей спектакль колорит українського гумору? Олексій Кравчук: –– Якщо говорити про Беккета, то у нього є дуже багато від народного театру. Люди ж скрізь однакові: однаково люблять, однаково страждають, однаково чекають спасіння і воскресіння, однаково чекають на Годо... Олег Цьона: –– Принаймні, ми ж не могли грати, як чекають англійці. Ми грали, як чекаємо ми. Як на мене, в цьому сенс. Ми ж не могли грати англійський гумор. Тобто, могли б грати так, як ми його розуміємо. Але я не знаю, чи це був би англійський гумор. Це все рівно був би наш український гумор. –– Часто граєте цю виставу? Олег Цьона: –– Десь двічі на місяць. Я особисто прийшов до думки, що ми зіграли, бо нам був цікавий цей експеримент: чи можна зіграти подібну виставу, і наскільки це буде результативно у великому просторі. Ми вже пограли у Вітебську, Могильові, Харкові... І сьогодні прийшло відчуття, що цього досить. Треба повертатися у більш локальний, камерний простір... Олексій Кравчук: –– Перший наш виїзд був на велику сцену до Керчі, на міжнародний фестиваль. І там ми взяли гран-прі з цією виставою. Але ми робили зал на сцені. Олег Цьона: –– На жаль, ми сьогодні про це не подумали. Можливо, теж варто було так зіграти. Принаймні, далі, я думаю, що ми будемо повертатися до таких форм. –– Як ви ставитеся до того, що після першого акту багато людей не сприйняло виставу і пішло із залу? Олексій Кравчук: –– Прекрасно! Це дуже добре, що ті люди, які вважали за потрібне піти –– вони пішли. Олег Цьона: –– Ми ж свідомі того, що третина залу –– це глядачі, які люблять нормальний традиційний театр, ходять на «Наталку Полтавку» абощо. А тут раптом таке... Так що, це цілком нормальне явище, що люди пішли.  Варвара Присяжненко, керівник літературно-драматичною частиною Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка:–– Я дивилася цю виставу у Москві, у 1984 році. Приїздила якась французька трупа і показувала на малій сцені. Звісно, вистава йшла французькою мовою. Вона була коротшою, ніж постановка львів’ян. Тривала десь дві години без антракту. У той час ми тільки знайомилися із театром абсурду, а французи вже давно знали, що це таке. Вони, крім того, дуже добре володіли пластикою. Мені сподобалося оформлення сцени. Це була біла завіса, і багато сцен показували за цією завісою за допомогою світла. Пам’ятаю, що роль Поццо грав дуже високий і худий француз... Також запам’яталося, що головні герої сиділи на двох стільцях і розмовляли. А потім мовчали. І могли так мовчати хвилин десять, дивлячись у зал. І зал теж мовчав. Одне слово –– в очікуванні Годо. Постановка львів’ян теж гарна. У ній багато знахідок різних, але я чомусь сиділа і весь час згадувала ту французьку постановку. Чекала, коли ж вони нарешті почнуть мовчати. Фото Олександра Солонця Постійна адреса сторінки:
Only registered users can write comments.
|
||||
| < Попередня | Наступна > |
|---|
DeadRooster