| Йоко-тобі-гері, іц! або кульгаві вікінги |
|
|
 Писати дитячі детективи – справа куди складніша, аніж працювати у цьому ж жанрі, але для дорослих. По-перше, слід пам’ятати, що книга – дитяча, а отже, мусить бути справжньою, бо діти не зносять фальші. А по-друге, не варто забувати, що це все ж таки детектив, тобто апріорі повинен мати міцну фабулу та цікаву розв’язку, що майстерністю пошуківця стає відповіддю на усі питання.
На жаль, пан Гурич проігнорував обидві умови, в результаті чого замість дитячого детектива у нього вийшов набір нудних, нещирих, несвіжих сентенцій про те, як стати правильним і гарним. А шкода. Яка була ідея... У провінційному містечку Кримськ коїться щось дивне. Спочатку зникає Кудлай – улюблений пес школяра на ім’я Миколка, а потім діти взагалі знаходять труп. Звісно, цікаві отроки розпочинають власне розслідування, яке дуже турбує Чорного Вчителя – Голову місцевого клубу таеквон-до, а, крім того, намагаються розгадати Таємницю Грозового колодязя, котра ховається у глибині віків, і, звісно, вони наражаються на небезпеку… Книга «не пішла» від початку. Спроби автора познайомити читачів зі своїми героями на одній сторінці за допомогою діалогів («А де Олена, сестра, Сашо?») настільки ж невдалі, наскільки стилістично кострубаті. Розвиток сюжету «вражає». На п’ятдесят тисяч мешканців у Кримську, як мінімум, десять секцій східних (і рідних) бойових мистецтв, нема хіба що бойового гопака. Головні герої – хлопці та дівчата – є учнями школи шотокан, основ якої їх навчив сенсей Токугара, невість яким вітром занесений до України. Втім, на час дії повісті сенсей відбув до рідної Японії милуватись сакурою, і його вихованці мусять самі протистояти різним покидькам, як дорослим, так і не дуже. І дітлахи, виховані, як піонери з радянських агіток, із такими ж лубочно-показовими міліціонерами усе розплутують і усіх саджають. Перемагає дружба. Твір перенасичений бойовими японськими термінами, які ніхто не потрудився ані пояснити, ані перекласти. Ліричні лінії про першу підліткову дружбу-любов автор намагався виписати зворушливо, натомість вони штучні, наче манекен. Море русизмів. Украй багато непотрібних відступів – а деякі з них просто вражаюче безграмотні. Чого варті лише історичні «факти», якими поважна вчителька «годує» своїх учнів біля багаття, і з яких випливає: – що більше в абетці літер, то краща мова; – вікінги ходили на Русь на веслах (зрозуміло, що хотів сказати автор, але у творі це виглядає так, ніби ті забули вдома човни, і мусили користуватися веслами, яко милицями); – однією мовою говорила ледь не вся Європа, «і навіть та частина слов’ян, що приєдналася до ляхів»; – велику, непереможну та єдину Русь водночас роздирали міжусобиці. Відвертих бздур у книзі ще багато – усіх не перелічиш. Тут і неіснуючі бандерівські схрони, і пес, який пірнає у кущі, а потім звідти долинає «нелюдський крик», і старий зрадник Батьківщини, а насправді – розвідник-герой, і порожні балони під водою, що стукаються один об одного, а жителі міста чують тривожний набат, і стрільба по-македонськи, і особи кавказької національності, з кавказькими номерами, яких (осіб, а не номери) оперативники називають запросто, без церемоній, абреками, а ще… ілюстрації, що заслуговують на окрему шану! Якщо ви хочете, аби ваш малюк спокійно спав, не показуйте йому цю графіку. Бо вона схожа на карикатурні зображення алкоголіків у радянських журналах – тільки це дуже злобні алкаші... Але дівчата в матросках ще гірші. Полюбити таку – все одно, що освідчитись в коханні Лом-Бабі на дніпровських схилах. Це те саме, що з дитинства полюбити детектив, прочитавши такий опус. P.S. У серії «Дитячий детектив» того ж таки видавництва «Ранок» анонсується повість Євгена Філа «Вітя Буц та круті хлопці з Якудза». Я боюся це читати… Постійна адреса сторінки:
Only registered users can write comments.
|
||||
| < Попередня | Наступна > |
|---|
DeadRooster