Віта Сусак: «Париж давав художникам свободу»
Про українців як складову феномену Паризької школи, про богемне середовище і про справедливість-несправедливість долі
Про найновіші тенденції в мистецтві та інших сферах сьогодні можна дізнатися завдяки інтернету, новітнім засобам комунікації. А з другої половини XIX століття (після появи імпресіоністів) до 1939 року для цього треба було їхати в Париж, який був тоді своєрідною меккою для художників, мистецькою столицею світу (після 1945 року центр перемістився до Нью-Йорка). Столиця Франції приваблювала художників з різних країн, і з України теж. Сформувався феномен Паризької школи, частиною якого були українські митці. Кандидат мистецтвознавства, завідувач відділу європейського мистецтва ХІХ — ХХ століть Львівської галереї мистецтв Віта Сусак почала досліджувати українську складову Паризької школи 1997 року, уперше приїхавши тоді в столицю Франції. Наприкінці минулого року у видавництві «Родовід» побачила світ її ґрунтовна, масштабна й унікальна монографія-альбом «Українські мистці Парижа. 1900—1939». До слова, книжка здобула перемогу в номінації «Візитівка. Мистецтво» у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року 2010».
Щодо процесу підготовки дослідження до друку, то за право публікації багатьох творів видавництву доводилося платити згідно з міжнародними стандартами. А напередодні виходу книжки, як розповіла авторка, настав досить драматичний момент, коли на сам друк грошей бракувало: «У жовтні минулого року я звернулася до своїх друзів, знайомих і попросила підтримати – купити книжку наперед, за 400 гривень. Через виборчу кампанію було тяжко знайти одного «великого» спонсора, але відгукнулося багато людей – ті, хто справді був зацікавлений, і ті, для кого 50 доларів – невелика втрата. Дехто дав більші суми, потім долучилася федеральна кредитова спілка «Самопоміч» у Нью-Йорку, видавництво «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га». Тепер у книгарнях книжка коштує 550 гривень, і я дуже втішена, що перші спонсори не програли».
Віта Сусак планує підготувати окремі видання про Олексу Грищенка, а також про Олександра Архипенка як про митця і як про людину (з архівом художника вона працювала 9 місяців у США).
— Якою є структура видання?
— У книжці подано розвиток явища Паризької школи від 1900 до 1939 року. Виокремлено дві основні хвилі: перша — художники, які приїхали в Париж до 1914 року, друга — ті, хто прибув одразу після Першої світової війни, на початку 1920-х і до 1939 року. Є глави, у яких подано загальну характеристику Паризької школи, про діяльність Української громади в Парижі (1909—1914), об’єднання українців у 1920 рр., і глави про найцікавіших представників першої і другої хвилі — Олександра Архипенка, Соню Делоне, Софію Левицьку, Володимира Баранова-Россіне, Олексу Грищенка, Василя Хмелюка, Миколу Глущенка, Михайла Андрієнка та інших. Важливою частиною книжки є додатки, що містять «Паризький словник українських мистців» (нараховує 250 імен), який я укладала на підставі каталогів «Осіннього салону» та «Салону незалежних», словників та каталогів виставок тих часів.
— Ви згадуєте також тих, хто потім повернувся до України…
— Так, у книжці є імена не тільки тих з України, хто залишився в Парижі, а й тих, хто там вчився, провів кілька років, а потім повернувся додому. Тому в ній фігурують Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Роман і Маргіт Сельські, Роман Турин та ін. На Сосенка дуже вплинуло паризьке Арт нуво, він потім застосовував цей стиль тут, у Галичині, використовуючи місцеве народне мистецтво. Без Парижа ми не мали б того Сосенка, не мали б і Бойчука. Ця книжка висвітлює значення столиці Франції для українського мистецтва початку ХХ ст. Звісно, головну увагу приділено тим майстрам, котрі залишилися в Парижі, обравши творчу свободу і вільний стиль життя цього магічного міста. Уже нині мене запитують, чому в книжці не згадано того чи іншого художника (Ерделі, наприклад), що також перебував у Парижі. Неможливо було згадати всіх, і треба було колись зупинитися. Тепер це дослідження може стати поштовхом для уточнень, для нових монографій.
— Чи справедливою була доля до цих художників? Чи хтось талановитий, можливо, загубився?
— Коли вони туди приїхали, вони всі були бідні, нікому не відомі чужинці, усі рівні в цій лотереї чи своєрідному змаганні за здобуття слави. Ніхто не знав, кому дістанеться щасливий квиток, як у ситуації з Шагалом, Сутіним чи Модільяні. Сподівався кожен, виграли одиниці. Думаю, що все-таки сильні таланти, навіть якби вони не пізнали слави за життя, усе одно вийшли б на поверхню згодом. Талант не сховаєш. І якщо ти не маєш великого дару, тобі поставлять діагноз «наслідування», або що «працював під впливом…». Твори Х. Сутіна і В. Хмелюка досить подібні між собою, виконані в експресивній, динамічній манері Ecole de Paris. Важко сказати чому Сутін став всесвітньо відомим, а про Василя Хмелюка знають набагато менше і визнають вплив на нього Сутіна. Чи, можливо, було навпаки? Думаю, що ні. Попри численні суб’єктивні чинники, попри роль випадку в кожній конкретній ситуації, є речі об’єктивні. Пікассо мав різні періоди у своїй творчості, але його потуга й енергія переконливі.
— Яким є умовний рейтинг українських митців Паризької школи?
— Насамперед, звісно, ті, хто продукував нові ідеї. Найбільш оригінальний внесок українців у скульптурі. Ідеї, впроваджені Олександром Архипенком, світове мистецтво розвивало впродовж усього XX століття. Йдеться про використання отворів, кольору в скульптурі, про застосування нових матеріалів та мобільних конструкцій. Скульптурні ассамбляжі, що їх запропонував Володимир Баранов-Россіне ще 1914 р., стали підказкою для пошуків дадаїстів. Ці два імені увійшли до історії світового авангарду ХХ ст. У сфері живопису та дизайну світову славу здобула Соня Делоне, розвинувши емоційні та динамічні можливості чистого кольору. Визнаною у світі є творчість Олександри Екстер, яка в 1910 рр. була своєрідним «кур’єром» між Парижем та Києвом і поширювала в Україні найновіші мистецькі ідеї. Оригінальним українським внеском була «Школа відновлення візантійського мистецтва» Михайла Бойчука, що виникла в Парижі у 1909-1910 рр. До яскравих представників «другої хвилі» належать Грищенко, Глущенко, Хмелюк, Андрієнко, Редько. Треба згадати значну кількість єврейських художників, які виїхали і зі східної України, і з Галичини — Мане-Каца, Рибака, Мінчина, Готліба, Менкеса, Креца та ін. — і своєю творчістю формували обличчя Паризької школи.
— У чому суть феномену Паризької школи?
— Термін «Паризька школа» застосовують до художників-іноземців, які приїхали в Париж у першій третині ХХ ст. Феномен полягає в тому, що столиця Франції абсорбувала художників нефранцузів, і вони витворили ідеї, які зробили поступ у мистецтві XX століття. Ні Модільяні, ні Пікассо, ні Архипенко, ні Делоне не були французами. Увібравши традиції французького мистецтва, вони вплинули на світовий мистецький процес. І це відбувалося в Парижі. Цей феномен не просто було визнати навіть самим французам. Але коли вони почали вдаватися до етнічних поділів, то зрозуміли, яких імен позбуваються. Перша велика виставка «Паризька школа. Частина Іншого» відбулася в Парижі лише 2000 р., де було представлено близько 80 імен художників нефранцузів (з українців — твори Олександра Архипенка).
— Тодішнє мистецьке середовище Парижа було богемним…
— Так, це було богемне середовище. І була свобода — кожен міг бути тим, ким хотів, малювати так, як хотів, спілкуватися з тим, з ким хотів… І що важливо, Париж уже тоді мав дуже насичене художнє середовище. Адже самих художників недостатньо. Потрібні простори галерей, салонів, музеїв, де вони можуть виставити свої твори. Але й цього замало. Бо якщо вони представлять свої твори, а на них ніхто не прореагує, то не буде зворотного зв’язку. Потрібна наявність фахових критиків, які б проаналізували роботи, висловили своє ставлення, щоб художники зрозуміли, чи рухатися їм далі в тому самому напрямі, чи ні, які зараз тенденції тощо. Крім того, необхідна наявність мистецького ринку, художники мають із чогось жити. Власне, у Парижі формувалися ці складові, які зараз функціонують у світі і яких досі нема у Львові.
— Якою тоді була мистецька освіта? Централізованою чи зосередженою в майстернях?
— Мистецька освіта була різною. На початок XX століття далі існували академії як традиційні навчальні заклади, але з’явилося й дуже багато приватних мистецьких шкіл, особливо в Парижі. Тоді вже побутувала думка, що художнику не варто йти в академію і здобувати класичну освіту, щоб не зіпсували свій талант, а краще вчитися в цікавих майстрів. Більшість вихідців з України отримала початкову освіту на батьківщині в художніх училищах Києва, Одеси, Львова, тобто вони не починали свою паризьку кар’єру з нуля.
— Розкажіть про зв’язок Паризької школи і Львова…
— Про зв’язки між Парижем і Львовом у 1930 роки я пишу в окремій главі, зокрема про виставки 1931 р. і 1933 р. творів паризької групи українських митців, що відбулися у Львові з ініціативи АНУМ та Національного музею. На відміну від східної України, Львів зберігав тісні контакти з Європою до самого початку Другої світової війни. Багато художників могли поїхати до Парижа і потім повернутися, не конче було розривати з батьківщиною назавжди. Так зробили Сельські, Ярослава Музика, чимало польських, єврейських художників. Скажімо, Маргіт Сельська вчилася у Фернана Леже, Роман Сельський був у Парижі разом із краківськими капістами. Фактично, те, що вони взяли від французької школи, потім передали у 1960-1970 роках у Львові. І це позначило специфіку львівської школи, її відмінність від харківської чи київської. Якщо європеєць приїде й подивиться на твори Сельського чи Сельської, то скаже: та це ж вплив Парижа. І це так.
Розмовляла Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=785