Прекрасна смоківниця (La belle personne)

 Чергова блискуча робота Кристофа Оноре на тему взаємовідносин молодих людей. Цілком у дусі минулої роботи «Усі пісні тільки про кохання». Фільм «Прекрасна смоківниця» присвячений коханню між викладачем та ученицею. В основу сценарію ліг твір «Принцеса Клевська» Мадам де Лафайет (1664-1696), однієї з родоначальниць сучасної жіночої прози. Сценарна основа фільму це взагалі окрема історія. Президент Франції Ніколя Саркозі на одній із прес-конференцій дозволив собі репліку, що роман «Принцеса Клевська» попахує нафталіном і його вже давно час прибрати зі шкільної програми. Оноре у відповідь на це зауважив, що партія Саркозі лише прискорює розклад французької культури і зняв мелодраму «Прекрасна смоківниця», перенісши дію у сучасну французьку школу.

Чергова блискуча робота Кристофа Оноре на тему взаємовідносин молодих людей. Цілком у дусі минулої роботи «Усі пісні тільки про кохання». Фільм «Прекрасна смоківниця» присвячений коханню між викладачем та ученицею. В основу сценарію ліг твір «Принцеса Клевська» Мадам де Лафайет (1664-1696), однієї з родоначальниць сучасної жіночої прози. Сценарна основа фільму це взагалі окрема історія. Президент Франції Ніколя Саркозі на одній із прес-конференцій дозволив собі репліку, що роман «Принцеса Клевська» попахує нафталіном і його вже давно час прибрати зі шкільної програми. Оноре у відповідь на це зауважив, що партія Саркозі лише прискорює розклад французької культури і зняв мелодраму «Прекрасна смоківниця», перенісши дію у сучасну французьку школу.

Вперше побачивши персонаж Гарреля здається, що це учень, може навіть учень, який лишився на другий рік, багато разів залишався на другий рік, але аж ніяк не викладач. Критики стверджують, що не дивлячись на усю свою ефективність, Гаррель занадто юний для такого образу. Здавалося б, навіщо режисеру це робити? Тим паче, що психо-емоційно Немор не схожий зі своїми учнями і не буде ніяких проблем підібрати більш вікового актора. Однак вірогідно початковий задум – все таки відтворити атмосферу безмежної молодості та краси, як за французького двору доби «Принцеси Клевської», незалежно від фізичного віку. Батьки у фільмі не з’являються, наче дорослі живуть в іншому світу. Взагалі Гаррель зіграв добре, хоча на фоні інших акторів так не виділявся, як це було в картині «Усі пісні тільки про кохання». У порівнянні з іншими більш молодими персонажами він здається більш жорстким та цинічним, вони ж сприймають кожне почуття як головне та останнє.

Фільмів про учнів шкіл та їхнє кохання у 2008 році було випущено дуже багато, однак хочеться провести аналогію. Це «Лол (ржунеможу)» Лізи Алессандрін, – картина, що вийшла у тій самій Франції. Однак з перших хвилин в очі кидається неабиякий контраст. «Лол» це чудесний світ гарної картинки, славної музики, ноутбуків, айподів, телефонів та прекрасної Софі Марсо – у цьому світі найбільші проблеми це взаємне нерозуміння батьків і дітей, ну і звісно любовна тема, яка болить, болить та минає... Ці проблеми здається і вічні, здається і серйозні, але у своїй основі та причинності дуже дріб’язкові: хлопець не так зрозумів дівчину, ніхто не перевірив достовірність пліток, батько образився, що син запізнився та обманув його, тому заборонив йому грати на гітарі… 

Всі проблеми в «Лол» від завуальованості щирості. Оноре ж цілком у дусі Трюффо намагається зробити акцент на схожості із реальністю, навіть картинку роблячи наче старшою, наче не такою яскравою. «Смоківниці» важко дати чітку часову приналежність – ніяких згадок про актуальні соціальні проблеми, жодної символізуючої афіші (в «Усіх піснях…» було чітко зрозуміло, що це часи правління Саркозі, часи блокбастерів режисера Гібсона). Хоча той самий «Лол» дає деякі цитати на генія Нової хвилі. Чого тільки варта сцена із дітьми, що заходять у школу (у Трюффо «Кишенькові гроші»). Проблем у «Смоківниці» вдвічі менше ніж у «Лол», але те як Оноре їх розкручує варте уваги: це не просто «любить-не любить», це ціла перипетія пристрастей – починаючи від Бартівських, які на стільки дріб’язкові, що описувати їх здається дурницею, і закінчуючи замахом та суїцидом на ґрунті ревнощів. Це вам не стурбована спермотоксикована Америка, у якій всі страждають комплексом цнотливості. Європейці у цьому плані більш чуттєво щирі, ніж американці, тим паче, що Оноре навіть не натякає на моралізаторство. 

Тут говорять те що думають, не бояться бути неправильно зрозумілими. Більше того, сам Оноре не боїться бути неправильно зрозумілим у черговий раз влазячи у тему гомосексуальних відносин, тим паче – створюючи гомосексуальний любовний трикутник. У порівнянні з цим кохання вчителя та учениці здається нормальним явищем. Оноре відверто провокаційний. Однак про кого цей фільм? Це фільм про молодих людей, які, як у пісні Бутусова: вміють закохуватися, проте не вміють кохати. Їм же відкривають італійські опери, руську поезію, культуру африканських племен, врешті-решт, але не навчають кохати. Та ж Жуні грає із юнаком та не усвідомлює як закохує його в себе. Він же, не стерпівши подібного ставлення і не подужавши власні ревнощі, наспівуючи в дусі «Усіх пісень…» сумну пісню, викидається з третього поверху. Стоячи над вже бездиханним закривавленим тілом хлопця Жуні залишається одна зі своєю виною.

Акторський склад за деякими доповненнями той самий, що і у славній картині «Усі пісні…». Незмінний Луї Гаррель, якого Оноре знімає, здається, у всіх своїх фільмах, в принципі в тому самому амплуа. А от Грегуар Лепренс-Ренге з безтурботного учня з гомосексуальними нахилами перетворився на скромного серйозного закритого у собі підлітка.
То тут, то там виникали Кьяра Мастроянні та Клотільда Хесме, знову і знову відправляючи до «Усіх пісень…». «І якщо немає у світі кохання, то все що є – лише пісня». 

 Щодо образу Парижу, у якому розгортається сюжет, то це неромантичний Париж. Оноре показує його зимовим: холодним та сумовитим. Ейфелева вежа визирає лише шпилем, затулена іншими будинками. Вона як щось звичне, втім, як і ці кохання, які так мучать. Кохати це нормально – кажуть нам герої. Режисер навіть кольори максимально приглушує, щоб картинка не здавалася любовно-романтичною. Це звичайне життя, а не щось виняткове. 

 Прекрасний музичний та ліричний супровід – втім, як і в інших фільмах Оноре, музику до яких пише Алекс Бопен. Хоча вірші Пастернака приємно здивували, дуже вчасно виникнувши у картині.

Фільм висувався на «Сезар» у трьох номінаціях: кращий сценарій-адаптація, найбільш багатообіцяючий актор (Грегуар Лепренс-Ренге) та найбільш багатообіцяюча акторка (Леа Сейду).

 «Оноре ще раз довів, що вміє відмінно працювати із акторами та патологічно не вміє уникати кліше». (Time Out New York) Імовірно це головна проблема Кристофа Оноре – він надто схожий на себе, у нього вже надто багато власних штампів. Його можна вгадати за кадром з фільму. Хоча, з іншої сторони, це знак його власного стилю й авторської манери.