Реконструкція/деконструкція комуністичної ідеології або поетичні перлини

теґи: 2010, Вано Крюгер, Київ: Видавництво Сергія Пантюка, Ніжна посмішка Берії

Вано Крюгер – сучасний український поет. В літературних колах відомий, як прибічник комуністичної ідеї, позиціонує себе некрокомуністом. З латинської мови «некрос» означає «мертвий», тобто, мертвий комунізм, а отже і некрокомуніст. Зазвичай, ідеологія – це позаестетичне явище, бо воно стосується суспільно-політичного спрямування особи або держави в цілому. Практика 70 – літнього панування тоталітарної держави СРСР показує, що ідеологія може тісно співпрацювати, чи то пак визначити ідейні спрямування, образність, естетику, форму, зміст літератури й мистецтва загалом. Література в СРСР стала рупором ідеологічних настанов комуністичного ладу, чинником, який догматизує ті чи інші директиви, положення партії,   а письменники (не всі) за різних обставин стали їхніми виразниками. В українській літературі це: пізній П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, М. Семенко, М. Хвильовий тощо; російська література представлена такими іменами: В. Маяковський, М. Горький, М. Шолохов, А. Фадеєв тощо.   Та з розвалом радянської імперії, фактичним припиненням існування цієї держави – зникла панівна ідея, тобто така, що розділяла людей на «своїх» і «ворогів». Зникла держава, пануючий в ній лад й люди, які підтримували лівий рух стали підтримувати інші партії, інші суспільно-політичні рухи. Та залишилися такі, що все-таки ладні класти вінки  пам’ятникам минулих епох, кричати за повернення Сталіна-Леніна, але чи можливо збереження того духу, ідей, смислів, котрий панував упродовж ХХ-ст. у наш час? На мою думку, можлива або реконструкція або деконструкція минулого. Реконструкція – це намагання відтворити ті процеси та явища, що були забуті чи трансформовані в інше русло. Лівий рух в масах нікому не цікавий,  підтримують його або старі люди, ті, що були йому вірні в Радянському Союзі,  або ентузіасти, інтелігенція ( історики, філософи, переконані марксисти) також ті, які підхоплюють ідеї західних неомарксистів (в основному Франкфуртської школи ) : Г. Маркузе, Т. Адорно, Е. Фромм, В. Беньямін, М. Хоркхаймер, Ю. Хабермас тощо.  Реконструювати ідеологію в наш час, це все одно, що сповідувати принципи малозрозумілі масі і Вано Крюгер тут випадає з сучукрліту, бо презентує погляди вже перегорнуті сторінкою історії й людьми. Для того аби надати їм осучасненого погляду, сприйнятливості для людей, він починає знімати маски з вождів, атмосфери того часу деконструюючи їх.  Деконструкція – це знищення, руйнування старої системи цінностей, стереотипів, певна провокація, включення подій чи історичних постатей у інший контекст. Як відомо, Жак Дерідда опираючись на положення Гайдеггера про деструкцію, розвинув  та запропонував новий термін – деконструкція. Постмодерна деконстукція – це гра з ламанням форми, можливістю нового прочитання  старого змісту, пошуку нових значень та знаків, перекручення й переосмислення вже століттями «пережованого» іт. ін. Для постмодерністського світобачення (якщо це можна окреслити таким поняттям), підтримка певних суспільно-політичних ідей, позиціонування себе, як комуніста, анархіста, демократа, соціаліста,  може бути ширмою, певним прикриттям, сценічним образом. Тут доречно згадати вислів зі статті Анатолія Дністрового «Вано Крюгер – поет – трансформер», що вміщена у книзі: «… способи окреслення Вано Крюгера (хто ж такий) і його творчої (-их) стратегії  (-ій) чи ідеологеми (чого він хоче) повинні передбачати безперервність, нескінченність пояснень, а відтак і перепояснень. Іншими словами, невідомо який виверт отримає подальший розвиток явища Вано Крюгер – чи це буде паразитування на ідеології Грін-пісу, якогось глобального дискурсу чи вірусне проникнення в етноміфологію гуцулів або ескімосів, чи в науку членистоногих» (161 с.). Звичайно, сказано в дещо жартівливо-іронічному тоні, але все ж  одне тут сказано чітко – паразитування. Постмодернізм може обирати будь-що й паразитувати як заманеться, інше питання чи є в цьому зміст?...    

Хотілося б вірити у щирість слів сказаних в циклі віршів «Сталін», вважати це не паразитуванням на комуністичній ідеології:

[1939]

Кремль потонув у пітьмі,

Лише

Рубінові зірки

Палають,

І єдине вікно

Світиться вічним вогнем –

    – Батько Сталін

Думає про народ

Навіть вночі.

Народ знає і боїться. (c. 32)

 

[2009]

Я принесу Батькові Сталіну

Квітів

Я принесу йому

Власне палаюче серце.

Троянди я принесу

Алілуєвій.(с. 34)

 

 

В цих текстах якраз реконструюється щира віра у вже втрачену ідеологію, де молодий комунар ладен все віддати  «Батьку Сталіну», який «Думає про народ». Якби це було в радянську епоху, такий вірш сприйнявся б усіма комуністами на «ура»! Але от як пояснити: голодомори в 1932 -1933, 46-47 рр. , масові розстріли, знищення української інтелігенції у 1937-му році, репресії проти простих будівничих соціалізму-комунізму і не тільки це? І як тоді зрозуміти піклування «Батька» про свої народи, яких він закатував, згноїв у концтаборах, в’язницях?

Як зрозуміти розходження історичних фактів і світогляду Вано Крюгера? Невже Вано Крюгер будучи високоосвіченою людиною, не знає простих фактів і свідчень історії країн  соціалістичного табору ( нерадянської історії) ? Це що наївна віра, чи гра в ідеологію? А може це така маска, надягаючи яку поет просто хоче  подражнити публіку, загравати з нею задля виклику протесту або схвалення? Чи такі поезії сприймати  як «стьоб»?  У цих текстах ще нема нашарувань із сучасності, тут ще десь в глибині можна припустити хоча б якусь щирість, але «Ніжна посмішка Берії» вчуваються інші настрої:  

Ніжна посмішка Берії

 

Ніжна посмішка Берії

Обіцяє дітям усе найкраще.

Зокрема цукерку

«Тузік»

Обіцяє дітям ніжна посмішка Берії.

Майже як посмішка Майкла Джексона,

Чи доброго католицького священника.

Справжню, смачну

Шоколадну цукерку.

З усіма фалічними домислами.

(Як же без них?).

 

Ніжна посмішка Берії

Обіцяє неповнолітнім дівчаткам

Пристрасний секс

… а може і хлопчикам

Це обіцяє

Ніжна посмішка Берії.(c. 27)

 

Після смерті Сталіна у 1953 році почалася політична боротьба, в якій Берія займав ключове місце, але задум «державного перевороту» не вдався і після оголошення його британським шпигуном, зловживанні владою, звинуваченні у аморальнію поведінці –  розстрілюють. «Ніжна посмішка Берії» – цей текст нагадує мантру, оскільки кожен наступний рядок починається цими словами. Автор ніби намагається «вибілити» Берію в очах історії, в іронічно-саркастичному тоні спочатку навіює думку про Берію,  як збоченця та розпусника, а потім говорить зовсім інше:

Берія дотримується

Принципів Радянської держави

І Морального кодексу

Будівника комунізму,

Про що свідчить,

Зокрема,

Його ніжна посмішка,

А діти

 Підтвердять

Під час судового процесу,

Що Берія дотримується

Непорушних принципів

Морального кодексу

 Будівника комунізму,

Будучи проінструктурованими

В НКВД

Як слід правильно говорити. (с. 28)

 

Годі тут взагалі збагнути, а хто ж такий Берія насправді:  розпусник, британський шпигун чи людина, яка дотримується морального кодексу будівника комунізму? В тій системі політичної боротьби, наприклад, невинній людині могли нав’язати ті злочини, які вона не вчиняла і обвинувачення були засобом досягнення простої мети: прийти до влади шляхом політичного терору. Вано Крюгер виступає виразником всіх позицій про особистість політичного лідера, прочитується абсурдність цієї системи, коли людей розстрілювали за те, що вони не вчиняли, коли носії «морального» були бандитами та тоталітаристами, коли в ім’я ідеології приносилися в жертви маса людей, коли «інакомислячі»  переслідувались. Також Крюгер виступає певним деконструктором. Тут політичний лідер дає дітям цукерку «Тузік», може бути «педофілом», його посмішка схожа на посмішку Майкла Джексона. Цей історичний персонаж ніби помістили у нові для нього умови й почали описувати сучасною мовою, надавати нових контекстуальних нашарувань, водночас руйнуючи будь-які можливі стереотипи. Ці тенденції помітні і в  інших віршах зібрки.

 

 У збірці також представлені «неідеологічні» тексти, які свідчать про талант молодого комунара.  Це насамперед: «М. П», «Нічний метелику Житомирської траси». Два високотехнічні тексти, що свідчать про майстерність у володінні словами. Текст «М. П.» вміщений у циклі «Вірші мертвих» вражає своєї мелодійністю. Здавалося б,  у ньому нема складних образів, незрозумілих ідей, хитромудрих сплетінь форми, слова тут прості й звичні, щирі й непідробні:

М. П.

 

Прекрасна панно, що дарує спокій,

            Молю,

  Дозволь мені прийти,

  І запросить тебе до танцю.

              

             Зажди хвилину лиш,

            Не буду я чекати,

            Я перший підійду,

            Я дар візьму – бо стане мені сили. (с. 56).

Це моління до панни, жінки, святої «Мадонни», поклоніння перед  її чистим образом та порив молодого серця покласти  все своє життя за танець, мить в якій можна осягнути сенс буття, викликає захоплення, яке помножене на хвилю тремтливого співпереживання:

 

       І черевиком

                   Рвучко

   Я заради танцю

     Відкину геть своє життя,

        Життя дурне, безглузде і коротке.

      Я перший підійду,

      І запрошу тебе до танцю.

          Зажди хвилину лиш.

 

       Прекрасна панно, що дарує спокій,

    Молю,

       Дозволь мені прийти,

   І запросить тебе до танцю.

Я дар візьму – бо стане мені сили. (с. 56)

 

Саме ця готовність відкинути все своє життя заради іншої людини, в енергії злиття танку відчути повноту своєї екзистенції, яка розмикаючи  межі своєї ізольованості плинне назустріч новому життю, новим переживанням.

 

А на прощання

Залиш мені, прекрасна панно,

Cвій поцілунок,

Наче доторк криги –

Най пристрасть білого савану

Прикриє втомлене лице.

 

Лиш молю,

Дозволь мені прийти,

І запросить мене до танцю.

 

Заради тебе ж, панно,

Я проміняв канкан на полонез. (c. 56-57).

 

Панна в цьому тексті виступає мовчазною, у неї нема ні рухів, ні слів, вона мовчить невблаганно. Вона, як богиня, чи німа та велична скульптура спостерігає за палаючим серцем,  яке готове розчинитися в гармонійному русі. Цей поетичний шедевр можна порівняти хіба що з віршем молодого Павла Тичини – «О люба, Інно, ніжна, Інно!» (1915 р.). Правда, у Тичини є конкретний адресат(-и), а в Крюгера узагальнений образ, який оспівує жінку-панну, що робить цей вірш за технікою та ідейно-емоційним наповненням – ні в якому разі не гіршим, а навпаки рівноцінним й близьким до трепетних хвилювань і почуттів Тичининого ліричного героя. В останніх рядках вчувається зміна темпу, бо канкан – це швидкий танок, а полонез плавний, чіткий, граційний, урочистий, святковий. Можливо, йдеться про зміну стилю життя, мислення, яке згодом змінить все єство ліричного героя.

Ще одним, не побоюсь цього слова, поетичним шедевром Крюгера, є вірш «Нічний метелику Житомирської траси».

 

Нічний метелику Житомирської траси,

Ти вилітаєш щоб збирати

Мед

Фур водіїв –

Чоловіків Житомирської траси.

 

Ти вилітаєш кожен день –

Чи радше кожну ніч,

Заздалегідь до сходу сонця,

Ще до заходу світанку,

При світлі місяця, небесних зір,

І зір земних – фар

Фур,

Що курсують

Маршрутом Київ – Львів

В нічному холоді змертвілого туману.(c. 45).

 

Можна припустити, що за образом нічного метелика ховається жінка, яка продає своє тіло, простіше кажучи – повія. Вона збирає мед саме вночі, і саме чоловіків, а не жінок чи чогось там ще. Мед – це насолода, гірка «насолода» ремесла, а також якоюсь мірою винагорода за працю:

 

Нічний метелику Житомирської траси –

Ти одинока бджілка ночі.

Твій мед гіркий,

Та це й не дивно –

Твоєму медові,

Як і тобі,

Не світить світло сонця,

Він зібраний в нічному холоді змертвілого туману,

При світлі місяця, небесних зір,

І зір земних – фар

Фур,

Що курсують

Маршрутом Київ-Львів

В нічному холоді асфальту автобану. (с. 45-46).

 

Постійні повтори одних і тих же рядків, підсилення поезії барвами холоду, туману, гіркого меду навіють сум, тугу. Автор розмірковує над самотністю людини в лабетах долі, замкненому просторі місця й часу, складних умовах виживання. Метелик Вано Крюгера щоночі вилітає на трасу шукаючи мед, він самотній покинутий всіма, як Сізіф повинен волочити камінь усіх насолод щодня, аби  вижити в цьому світі. Тут є його (-її) і гріх, і печаль, і самота,й неможливість щось змінити у власному бутті.

 

Юне  серце молодого комунара Вано Крюгера – це не тільки палаючий вогонь ідеології, а також світ  яскравих і витончених образів, метафор, ідей, що зацікавлять небайдужих читачів.