Дмитро Малаков . Ніби й не було війни … - К .: Грані – Т , 2009 . – 112 с . (Серія « De profundis »)
Київ та кияни, яких вже нема
Наше «вічне» місто, як колись був свого часу і Рим, на початку 40-х років опинилося в руках нацистів… З болем усвідомлюєш, що могли накоїти окупанти на нашій рідній землі – вони могли спалити й підірвати вулиці, на яких ми живемо, парки, в яких любимо гуляти, пам’ятники (й постаті), якими пишаємось, церкви, у яких відпочиває наша душа – все дощенту знести, перетворити на попіл те, що роками будували талановиті майстри для людей!... Але наш стольний град витримав фашистську навалу…
За свідченнями істориків, радянські війська так само нашкодили Києву підірвавши Хрещатик та Успенський собор, які з часом були реконструйовані. Та все-таки значної шкоди завдали німці жителям міста: в Бабиному Яру було розстріляно понад 34 тисячі євреїв; 400 тисяч киян опинилися на окупованій території в складних життєвих умовах ; понад 100 тисяч (переважно молодь) вивезено на примусові роботи до Німеччини. Тільки вдуматися у ці цифри… Населення Києва з 930 тисяч мешканців напередодні війни – cкоротилося до 180 тисяч на 1943 рік.
Назва книжки взята із підпису під світлинами – «Ніби й не було війни», де гонведи засмагають на київському пляжі. Складно збагнути, чому Дмитро Малаков обрав саме цю назву до своєї книжки, але факт залишається фактом – Київ 1943-го року одна із найстрашніших cторінок в історії.
Світлини, вміщені в фотокнижці, належать угорському вояку (аноніму), який зафіксував на своїй фотоплівці окупований Київ. Частина фото присвячена іншим місцям (в Росії – Курськ, в Україні – Житомир, Львів, Харків, Бердичів тощо), все ж більшість знімків присвячені Києву у 1943 році, коли автор світлин мадяр – гонвед (з угорської «захисник Батьківщини»), перебував на цій території. Гонведи – назва збройних сил Угорщини, на той час вони були на боці німців. Звичайно, наше місто тут постає в зовсім іншому вигляді, а деякі споруди загубилися у часі й просторі назавжди. Німці прийшли в Київ, то встановили свої порядки в місті й змінили назви вулиць, площ, бульварів. Бульвар Шевченка в окупованому місті називався Ровноверштрасе (вулиця Рівненська – за напрямком), Національна філармонія була Німецьким домом, Хрещатик – вулиця Ейхгорна. Та це ще півбіди, бо життя «під німцями» можна було б назвати справжнім виживанням. В передмові до книжки Олесь Ільченко наводить такі спогади своїх рідних: «У двадцятих числах вересня 1941 року вийшов з ладу водогін, і кияни змушені були носити воду аж із Дніпра… У місто прийшов і голод. Восени першого року життя «при німцях» також із Дніпра кияни діставали затоплені мішки зі збіжжям. Проросле зерно пшениці, зіпсоване пшоно – все годилося для вживання. «Хліб» чи «коржі» робили з решток борошна, перемеленого картопляного лушпиння з додаванням гірких плодів київських каштанів». Такі умови існування, погодьтеся, не кожен здатний був витримати. Поряд з цими лихами, нацисти також винищували інші національні меншини: євреїв і циган. «Тривало й планомірне винищення євреїв та циган. У концтаборах тим часом утримувалися десятки тисяч приречених полонених… Двоюрідна сестра моєї бабусі – чорнява, схожа на справжнісіньку єврейку – мусила два роки просидіти в підвалі одного з будинків. Вона не сумнівалася, що німці, побачивши її й затаврувавши «юд!», неодмінно розстріляють». Ось такі свідчення терору проти населення у 1943 році.
Буквоїд, 6. 04. 2011.