Всі ми – Діти Чорнобиля

В сімейному альбомі моїх друзів зберігається світлина, на якій вони з малими дітьми, що  тримають прапрорці та повітряні кульки, стоять на святковому першотравневому Хрещатику. На зворотній стороні напис – «1 травня 1986 року».

Ішла п’ята доба від беспрецедентної в історії людства атомної катастрофи на Чорнобильській станції (що у 83-х кілометрах від столиці), а колони демонстрантів із дітьми на плечах ішли Хрещатиком, махаючи прапорцями та викрикуючи хвалу керівництву країни, для якої «зберегти обличчя» перед ідеологічними супротивниками та й перед наслідувачами було важливішим, ніж зберегти власних громадян. Країни вже немає, але важкий спадок її ліг тягарем на плечі сьогоднішньої України. І хоча дітям, народженим у той страшний рік, вже по двадцять п’ять, та всі ми з тих пір «Діти Чорнобиля».

Нажаль, назва тепер мертвого міста стала на багато років нашою «візитівкою» в світі. І мало втішає, що за останній час її «популярність» перебрала на себе назва японського міста Фукусіма, де проблема ще страшніша, та й надто гаряча – досі загони камікадзе, написавши прощальні листи сім’ям, намагаються приборкати атомну стихію, що вирвалася з-під контролю.

Яка невеличка наша Земля, якою тісною здається планета в часи подібних катастроф! Як миттєво розлетілася радіація Чорнобиля Європою, як некеровано пливе вона океанами разом із охолоджувальними водами від реакторів Фукусіми! Чи то природа мститься людству за недбале до неї ставлення, чи то спрацьовує «людський фактор», коли імідж державної ідеології чи надприбутки дорожчі за життя людей-мурашок? Але настав час подумати, як жити далі, щоб залишатись людьми. І взагалі – щоб залишитись.

Про це йшлося у виступах учасників акції, проведеної Інформаційно-аналітичною агенцією «НАШ ЧАС» в національному центрі народної укльтури «Музей Івана Гончара». Захід «ПІКНІК НА УЗБІЧЧІ» запозичив назву у відомого з 1972 року роману братів Стругацьких, що тепер є сумним символом життя в умовах техногенної катастрофи. В рамках заходу було представлено книгу Лідії Орел «Українське Полісся. Те, що не забувається», що вийшла з друку в серії «Невідома Україна».

Лейтмотивом зустрічі була проблема збереження автентичної культурної спадщини цього регіону за умови довічної втрати Україною 4000 квадратних кілометрів території навіть при її наявності на карті. І якщо у «зоні» якось відроджується дика природа, розмножуються завезені туди коні Пржевальського, притоптуючи копитами радіоактивний пил, то не доводиться сподіватись на самовідродження водночас утрачених культурних артефактів Полісся. Але є ще подвижники, що організують експедиції і вивозять унікальні речі, сподіваючись, що єдиний великий музей народної культури Полісся, який вже юридично створено на папері, рано чи пізно отримає приміщення. Про це повідомив пан Ростислав Омеляшко – Директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф при МНС.

Чимало сумної інформації прозвучало на зустрічі, але настрій всіх присутніх змінив мер міста Славутич пан Володимир Петрович Удовиченко – неймовірно харизматична, вольова, високоосвічена, активна і небайдужа людина. Звісно, він не ідеалізує ситуацію навколо АС, але робить все можливе, аби протиставити її мінусам соціальний фактор, умови життя, ставлення до жителів міста – атомщиків, які свого часу з’їхалися продовжувати роботу на об’єкті, що настрахав увесь світ. Пан Удовиченко сказав: «Мертве місто Прип’ять – символ поразки цивілізації, місто Славутич – це символ її відродженя!» І твердим його переконанням є те, що Україна не має залишитися наодинці з проблемою Чорнобиля без підтримки світового співтовариства.

Багато ще говоритимуть у цю сумну річницю Чорнобильської катастрофи – будуть і спогади переселенців, і ліквідаторів, фільми та статті. Але не хочеться, щоб згадували про це лишень у квітневі дні «до дати». Ми маємо з цим жити, не забуваючи, яка невелика і тендітна наша планета, і як кожен із нас несе свою відповідальність за її майбутнє. Хтось, підписуючи проекти нових будівництв, хтось, залишаючи після вдалого «шашлику» у лісі купи сміття, хтось, не навчаючи дітей любові та бережного ставлення до місця, де їм жити.

Міла Іванцова – письменниця, переклалач, журналіст