Верґілій: не бджолярство, а філософія
Вершиною поезії вважає перекладач та письменник Андрій Содомора твори Верґілія. Й водночас зазначає, що є два «табори»: «за» Верґілія і «за» Гомера.
Верґілія називають поетом майбутнього, оскільки, за словами М. Гаспарова, він єдиний з античних авторів бачив золотий вік не позаду, а попереду. Але не тільки тому, додає Андрій Содомора, адже він вірив, що його читатимуть у далекому майбутньому, коли всі повернуться до Слова, до такого Слова, яким воно було в часи Верґілія і раніше, «коли співав ще камінь, коли все співало, коли душа співала, коли людина сопілкою спілкувалася з природою, коли між людиною і природою ще не стояв камінь, який не співає».
Серед тих, хто «за» Верґілія, Поль Валері, Поль Клодель, який зокрема зазначив: «Кожному, хто зустрічається з Верґілієм, лишається хіба що впасти перед ним на коліна, тому що бажання далі йти своїм шляхом остаточно покидає його. Хто ж бо стане слухати роздумування про поезію, коли перед ним втілений поет, поет у найвищому значенні цього слова і в найдосконалішому звучанні, яке будь-коли освячувало людські вуста». Натомість, розповів Андрій Содомора, знаний грецист Соломон Лур’є не поділяв таких думок і належав до того табору тих, хто вважає, що грецька література — вища за римську, тобто він — «за» Гомера.
Цікавими в цьому контексті є слова сучасного українського письменника та есеїста Анатолія Дністрового з передмови «Без Верґілія?» до збірки статей та есеїв «Письмо з околиці»: «Навряд чи буде помилкою сказати, що строкатий час переходу, який, можливо, триває й досі, загалом стартував без орієнтирів, без концептів, без ціннісно-смислових установок, без Верґілія. Точніше, він стартував як секонхенд — із усім переважно «зношеним», усім підряд […] Дякувати Богу, за останні двадцять років ми отримали таку-сяку можливість обирати собі Верґіліїв — самим установлювати інтелектуальні орієнтири, що вже свідчить про більш-менш правильний шлях».
«Він був наскрізь поетом, який пахне землею, поетом природи, поетом землі. Але його твори — не посібник із рільництва чи бджолярства, це глибоко філософські твори на матеріалі природи, у них розкрито проблему людини і праці. В «Енеїді» Верґілій вчив, як державу будувати, а в «Георгіках» — як у цій державі господарювати, ставитися до землі», — зазначив Андрій Содомора під час презентації у львівській книгарні "Є" видання «Буколіки. Георгіки. Малі поеми» Верґілія у своєму перекладі і додав: «Я 50 років ішов до Верґілія, відтоді, коли почав перекладати з античних мов... Ще одна причина взятися за цього автора — те, що я народився в селі, ношу в собі запах землі, природа постійно в мені живе. Крім того, Верґілій і село присутні й у Львові, у прекрасних барельєфах Гаврила Красуцького на Вірменській, 23».
До видання, презентація якого зібрала аншлаг, окрім «Буколік» (пастуші пісні, або еклоги, тобто невеликі поеми), «Георгік» («Землеробські пісні») та «Малих поем», увійшли також ґрунтовна передмова «Коли співав ще камінь…», у якій Андрій Содомора намагається ввести читача в тодішній світ, у світ Вергілія, у поетичне життя того часу; коментар, «не так академічний, як культурологічний»; афоризми й цікаві, з погляду перекладача, вислови з усіх творів Вергілія, зокрема й «Енеїди» (подано латинський варіант, переклад українською та коментарі); давніші інтерпретації творів Верґілія… До речі, свій найвідоміший твір — «Енеїду» письменник не вважав найкращим і навіть хотів знищити.
«Я певний, що в європейській літературі немає подібної речі, настільки глибинно гуманної, з такою простотою, такою дивовижною високою поетикою і з такою щирістю. Наскрізь снується голос сопілки по всіх буколіках, і він дуже часто неперекладний. Але я намагався вловити його. Сопілка — це безпосередньо єднання людини з природою душа в душу. Якби запитали, про що ця книжка, чи загалом про що писали всі античні поети, то я сказав би — про золото душі. У золотому віці золота ніхто не знав, на нього дивилися зверхньо… В античності поезія була звукова, звучало живе слово, його відтінки. Звук, на відміну від зору, — безпосередня дорога до серця. Натомість ми бачимо вірші, надруковані літерами. Між нами й античними — не так часова віддаль, як мовчанка. Я намагаюся в міру своїх сил робити все, щоб донести читачам саме живе слово, яке звучить, яке пахне, яке соковите. Древні слухали — й відразу бачили. У нас притуплена візуальна уява, інформація постійно атрофує нашу уяву. Але я завжди кажу про єдиний духовний простір: Верґілій — не десь там, він тут, з нами», – резюмував перекладач.
Фото «Літакценту»
Наталя ДУДКО,
http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1089