Сергій МІХНОВСЬКИЙ: «А далі - жити і тішитися, що сонце сходить…»
Вже понад 20 років він працює, малює і провокує (у найкращому розумінні цього слова). Створює картини не лише фарбами, а й молоком і землею, бавиться інсталяціями у просторі, а з кожним новим проектом, який виношує у голові не один рік, завжди потрапляє у «яблучко» актуальності. Понад 15 років Сергй Міхновсьий працює «придворним художником» Львівського палацу мистецтв. Каже: «Я майже як Веласкес, тільки Філіпа IV в нас в Палаці нема та й двору теж». За понад два десятки творчої праці окрім участі у численних виставках, Міхновський свого часу привів до України пошт-арт, ініціював святкування, у мистецький спосіб, дня народження Andy Warhole, американського поп-артиста з українським корінням… А днями львівський художник відсвяткував власний ювілей – 50 років, які, звісно, відзначив не менш АРТистично. А саме – виставкою «Каре. 50 квадратів», яку можна оглянути у «Зеленій канапі» до 19 червня.
50 квадратів - це 49 маленьких полотен розміром 20 на 20 сантиметрів, які разом укладаються у велетенський п’ятдесятий квадрат. (Хоча маленька версія п’ятдесятого також існує, просто в квадрат «не вписується»). П’ятдесят легких, але добросовісно випрацьованих. які Міхновський створював впродовж двох років. Каже, малювалося в майстерні і на натурі, без поспіху і в задоволення.
– Я б не хотів наголошувати на назві, – зауважив ювіляр Міхновський. – Мої 50 квадратів – це візуалізація кількості. Бо ми не завжди уявляємо те, що чуємо. Коли сталася трагедія в Нью-Йорку, коли оприлюднили кількість жертв, люди співпереживали втрату, жалобу, але вони не уявляли насправді величини трагедії. Тоді я подумав, пройде рік і цікаво яким чином американці вшановуватимуть цей день пам’яті, день скорботи. І ось минув рік, в Централ парку в Нью-Йорку зробили інсталяцію – виставили рівну кількість порожніх крісел, яка дорівнювала кількості жертв. Коли перехожі виходили на галявину і бачили тисячі місць, де могли б сидіти люди – це їх било їм по голові…
– Ви казали, що маленькі роботи малювали чесно... А траплялося вам колись «схалявити»?
– Я зустрічав таких художників, які мають талант, Божу іскру, як то кажуть, від народження. Я до таких не належу. Те, що їм йшло легко, мені давалося тяжкою працею. Пройшли роки, а я зауважив, що ті люди залишилися на тому ж рівні, не опрацьовували вони свій дар... А я постійною роботою – йду далі. Зрештою, в мистецтві не «схалявиш». Можна замалювати, як Ротко, все одним кольором і воно також справлятиме враження. Коли я побачив його роботи на живо, стояв як ідіот. Енергетика відчувається шалена. І аж потім я дізнався, що він ці речі малював тонесеньким пензликом і перекривав кольором декілька разів. Звісно можна гарненько кольорово легенько щось намалювати і буде гарно, але ж глядача не надуриш…
Сергій Міхновський – чи не єдиний в Україні художник, що з таким смаком і розмахом епатує з полотен, живописно поєднуючи зразки поп-культури та реалізму. Він винайшов свій особливий, а головне впізнаваний стиль. Техніку малярства, що нагадує текстильну техніку західноєвропейського печворку, поєднав з мотивами української вишивки. Його взаємовідносини з кольором та формою інспіровані епохою американського поп-арту, в той самий час видають в ньому глибокі вміння львівської академічної школи. В одній композиції Міхновський здатен поєднати реалістичний живопис, з абстрактним, чи декоративним. Водночас цей митець і абсолютно концептуальний і традиційний.
Розбавили експозицію «Каре.50 квадратів» великоформатні роботи з серії «Декоративні пригоди», над якою Міхновський працює уже десять років і продовжує це робити. 
– Ця серія задумана, як декоративний поп-арт, пояснює Сергій. – В Україні не було поп-арту. Цей етап ми просто проминули, бо ж в радянський час реклами, як такої не було… Також цю серію об’єднують незвичні назви, як от «Вельмишановна пані екваторіальних метеликів» чи «Король завжди король». В поп-арті немає нічого завуальованого, все очевидно. Тому, король – у золотих шкарпетках. До речі, коли свиставлялася перша робота з цього циклу «День народження шефа» на осінньому салоні «Високий замок», це був 1999 рік, а робота була датована 2000-м. Це була картина з майбутнього. На салон минулорічних робіт не можна подавати, а щодо майбутнього обмежень нема. Не знаю чи хтось зауважив тоді цю витівку (сміється).
– Вам 50. Щось змінилося?
– Коли я починав серйозно працювати, наприкінці 1980-х, думав над тим, щоб поставити мету, не маленьку, а радше ближчу до мрії. Тоді найбільшим досягненням для мене могло бути лише потрапити на аукціон «Сотбіс», бо я довіряю їхнім експертам. Якщо вони пропустили, значить воно чогось таки варте. І коли це сталося у 2007 році в Штудгарді, для мене це було абсолютною несподіванкою. Люди, які знали про мою «мрію» усміхалися, мовляв про що ж я тепер мріятиму. А сталося щось інакше – я перестав працювати на кількість, активно заявляти про себе. Тепер я більше приділяю уваги якості, стараюсь складати думку. Змінилася вимогливість до себе, відчувається відповідальність перед глядачем…
– Тобто з’явилася стабільність, що далі?
– А далі – жити і тішитися, що сонце сходить... Хтось казав, що найважливіше в житті – саме життя. Я почав шанувати миті, як змінюються пори року, як ростуть дерева, заходить сонце. Бо можна дерева садити, маєтки будувати і пропустити життя. Такі речі, трохи буддиські, біля яких наче медитуєш, заспокоюють, надихають…
– Ви народилися у День дитини. А в вас живе дитина?
– Живе. Навіть робиш оці виставки, то так ніби бавишся. Я колись думав, якщо машиніст чи електрик не вийде на роботу, то підведе багато людей, а художник – не вийде на роботу – не намалює картину, ніхто не зауважить… (Сміється)