Драма сучасної весталки
Письменниця зі Зборова Леся Білик – дипломант конкурсу «Коронація слова – 2007».
Певна драматичність життєвого шляху письменниці відсвітом лягла на її особистість, а найперше – на тематику писань, котрі вона щедро дарує читачам. Кохання, самотність, оптимістичний песимізм; мотиви жертовності, приреченості, вольовості, фанатичної відданості, внутрішньої слабкості, надриву, невір’я в свої сили, боротьба почуттів і змагання емоцій. Все це є в творах письменниці Леся Білик не знає спокою. Її душу палить вогонь, але це особливий вогонь — вогонь творчості.
Кожен її твір – драма життя: під пером письменниці виникає, живе й розвивається одвічна проблема конфлікту реального з ідеальним, що тривожить жіночу душу, і письменниця шукає певної форми, в якій ця проблема викристалізовується. Проза авторки сповнена бурхливого кипіння пристрастей: дія, розвиток характерів, наростання, кульмінації... Але увага письменниці спрямована на істотне, внутрішнє. Героїні Лесі Білик страждають, вагаються, борються — автор цих рядків мало може згадати аналогічного своєю емоційною силою й глибиною, що було читане останнім часом.
Одна з героїнь приваблює своєю ніжністю та вірою в силу людського розуму: « Е-е, розуме, допоможи. Я намагаюся не брехати насамперед собі... Я не туди йшла усе життя. Виходить, і не те сповідувала. І моє натхнення виявилось лише ілюзією пересічної провінційної вчительки. Не можна, скубаючи гуску, читати Шевченка. Безглуздо, змиваючи нашвидку гній з рук, філософствувати, чому Лукаш не здатний своїм життям до себе дорівнятись». Можна, скубаючи гуску, смакувати потім її рум’яне м’ясо і насолоджуватися життям. Можна, змивши гній з рук, скочити на красеня-коня, щоб відчути вітер, і запах стайні розвіється по полю. Але буде порив волі і життєвої сили» (підкреслення моє – Т. Д.).
Коріння Лесиної творчості, джерело, що живить її – реальне буття, загострене сприйняття життєвих реалій, передусім, у моральній площині. Письменниці вдалося досягти почуття правди, вловити її смак, передати саму атмосферу життя, де не зникають окремі деталі.
Свій перший твір Леся почала сумним заспівом: «Мені набридло це життя... Я їду в Італію». Проте, пасивне сподівання – то для слабосильних, немічних духом. Героїня роману – не з таких. Своє місце вона обирає посеред українських жінок. Вона йтиме за ними, з ними, відважно долатиме видимі й невидимі перешкоди, кликатиме до щастя, мов одержима. І саме тут час порівняти вибухову творчість нашої землячки з творчістю її великих попередниць – Лесі Українки, ольги Кобилянської, Ірини Вільде, в творах яких боротьба за щастя жінки стала змістом життя, мірилом розуміння людського обов’язку.
Письменниця щедро використовує деталі власного досвіду буття, як інструмент пізнання буття взагалі. Тобто, мистецтво у її розумінні – провіщення усієї правди й випробування долі. Леся Білик нічого не приховує, не зашифровує – це художня оповідь й естетична сповідь одночасно, котрі сягають самої суті життєвих явищ.
На вільний простір правдивої творчості може вивести тільки усталеність світоглядних констант. У випадку з Лесею Білик, її світогляд – її мистецтво. Я називаю це неореалізмом. За Борисом Пастернаком, реалізм – це особливий градус мистецтва, найвищий ступінь авторської точності відображення реальності, і саме в тому криється його життєва сила. Творчість письменниці традиційна, без визивної ризикованості умовних образів, без сенсаційної розвихреності асоціацій та метафор, без сміливого постмодерного ламання меж та експериментаторських шукань — і саме тому вона, її творчість, несподівано ориґінальна. Цей жанр дозволив письменниці прослідкувати становлення характерів героїв, показати в русі всі звивини й зміни їхнього існування. В глибинах ліричного переживання пульсує філософічність, присутнє творче і загалом оптимістичне потрактування проблем про сенс людського буття, про вічний двобій між життям і смертю, діалектика добра і зла, радості й смутку. І разом із тим, стилістика письменниці далека від канонічних зразків жанру.
Стилістичний підсумок: переважає зображувальне, розповідне, чисто виражальне начало, яке поєднується з експресивними фабульними та описовими вкрапленнями (у дечому барокова стилістика). Деякі з них, «менші» речі етюдного характеру, справляють враження неограненості форми. Деколи ряснота подробиць уповільнює розуміння, відчужує думку і заплутує її, іноді заважають беззмістовні банальності (стислість вимагає більших зусиль, ніж багатослів’я). У мистецтві немає місця випадковості: щаслива знахідка є прямим наслідком слушного спостереження: внутрішній духовний світ людини, трагічна самотність, роз’єднання людей, розірваність людських зв’язків.
Справжній письменник – особистість складна, яка перебуває постійно у творчих пошуках, для нього не існує стереотипів. У нього — свої проблеми, а хто зі справжніх митців їх не має? Кожен шукає свій шлях протидії, щоби не загубитися у просторі спокус, перемогти суєту суєт. Письменниця полюбляє зводити докупи, зіставляти, спрямовувати назустріч одна одній дві протилежні теми або ідеї (закон і свобода, індивідуум і колектив тощо), подаючи ці теми рівноцінно і несхибно, найчастіше приводячи до синтезу тезу й антитезу. Авторка означила добірну форму пошуків довершеного, наближення до єдності духу, а значить, до Бога.
Діалектична і драматична в своїх глибинах концепція світу, яку сповідує сучасний письменник, по-своєму відбивається в різноманітних складниках його стилю і поетики. Творчість Лесі Білик приваблює здатністю вбирати прагнення й болі свого покоління, одержимістю простежити його шлях, перейняти його досвід, і чим той досвід багатший, тим цінніша творчість