категорії: стаття

АВТОБІОГРАФІЗМ ПРОЗИ МАРІЇ МАТІОС

теґи: Марія Матіос, автобіографізм, постмодернізм, інтровертивність

 

АВТОБІОГРАФІЗМ ПРОЗИ МАРІЇ МАТІОС



Автобіографія як літературний жанр має давню історію, втім, інтерес до неї протягом століть є хвилеподібним, залежним від завдань і потреб літератури. Українська автобіографічна проза, що має витоки в літературі Київської Русі, найбільшої потужності набула в ХІХ ст. Нову хвилю зацікавленості цим жанром спостерігаємо на межі ХХ – ХХІ століть.  Літературознавці стурбовані певною теоретичною невизначеністю, що спостеригається в галузі документалістики, наприклад, подеколи автобіографію відносять до проміжних жанрів. Теоретичною розробкою основних проблем української документалістики ґрунтовно займається  О.А.Галич [1], в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка щорічно проводиться наукова конференція, присвячена вирішенню проблем теорії та історяї сучасної документалістики; на початку ХХІ ст. захищено низку кандидатських дисертацій,  присвячених дослідженню окремих аспектів документальної прози (н-д, Г.А.Маслюченко «Художні мемуари та автобіографічна повість в українській літературі 90-х років ХХ століття» (Дніпропетровськ, 2004); А.Г.Цяпа «Автобіографія як проекція творця й національної літературно-культурної традиції (Улас Самчук, Еліас Канетті)» (Тернопіль, 2006); Т.Ю.Черкашина «Наративні особливості художньо-біографічної прози: автор і читач» (Тернопіль, 2007)). Утім окремого дослідження, присвяченого автобіографізму як провідній рисі сучасної української літератури в цілому, й автобіографізму елементам прози Марії Матіос зокрема на сьогодні немає. Тому метою нашої статті й обрано виявлення й аналіз елементів автобіографізму в прозі Марії Матіос (на матеріалі текстів «Щоденник страченої» і «Вирвані сторінки з автобіографії»).

М. Матіос як представниця сучасної української жіночої прози заглиблюється у феміністичний контекст проблеми буття, водночас опікується загальнолюдськими й національними питаннями. Драматизм текстів М. Матіос увиразнює її потяг до гостросоціального письма, показує стурбованість авторки долею людини, майбутнім людської цивілізації, що відповідає, на думку А.Цяпи, «вихідній справі автобіографії – підведення до сучасного та передбачення майбутнього» [8, 35].

Творчість письменниці літературознавці відносять до вісімдесятників й традиційної літературної школи, називають «Стефаником у спідниці» й «грант-дамою української літератури». Жанрово-стильове розмаїїття її прози, представлене збірками «Нація» (2001), «Життя коротке» (2001), «Майже ніколи не навпаки» (2007), «Чотири пори життя» (2009), драмою на три життя «Солодка Даруся» (2004), психологічною розвідкою «Щоденник страченої» (2005, 2007), гротескиним романом-симфонією «Містер і місіс Ю-ко в країні укрів » (2006), кулінарними книгами ««Фуршет» від Марії Матіос» (2003) й «Кулінарні фіґлі» (2009), повістями «Москалиця; Мама Мариця – дружина Христофора Колумба» (2008), документальною книгою «Вирвані сторінки з автобіографії» (2011) свідчить, на нашу думку, про належність її до літератури постмодерної, оскільки цим текстам притаманні такі її провідні ознаки як іронія, інтертекстуальність, колаж, принцип гри.

На думку І.Скоропанової, ще однією ознакою постмодерну є національний компонент: «В русской постмодернистической литературе постгуманистические представления не только заняли важное место, но и обрели ярко выраженную национальную специфику» [6, 188]. Це зауваження щодо російської літератури цілком відповідає й сучасному стану літератури української. Творчість М.Матіос ґрунтується на виразному національному компоненті, що неодноразово підкреслює сама авторка в численних інтерв’ю, наприклад, у вміщеному на шпальтах газети «Вечірній Київ»: «Найвищий духовний авторитет митця, на мою думку, – це однозначне позиціонування його як митця національної традиції» [7, 5]. Акцентує також авторка й на тому, що її внутрішня біографія нерозривно пов’язана з біографією її роду, її краю: «Усі трансформації, які відбуваються в мені, моєму світогляді, оцінках тощо, зав’язані винятково на моїх горах, на гуцульській Буковині» [7, 5]. Інтерес до історії власного роду вилився у дослідження генеалогічного древа до 1790 року: «….точні знання про вісім колін по одній і шість колін по другій лінії – перед очима, як на долоні» [3,с.8].

Як твердить І.Скоропанова, в постмодерній  літературі спостерігається «тенденция к переоценке ценностей» [6, 181], а також створюється «…новая версия гуманизма – постгуманизм, основанная на отказе от упрощения, схематизации и идеализации человека, стремление создать его современную модель, ….  Эта нова модель вбирает в себя сферу телесно-физиологического, чувственного (включая сексуальный аспект), сознания и бессознательного…» [6, 181]. Сама таку нову модель гуманізму  й творить в романі «Щоденник страченої» (2005) Марія Матіос.

Авторка сама означила жанр твору як психологічна розвідка, тим самим поставивши у центр уваги внутрішню драму закоханої людини: «Зосереджуюся на людській психології через підсвідомість» [5, 224].

Ідейне навантаження несе назва тексту, яка налаштовує на сприйняття глибоко інтимної, суб’єктивної сповіді жінки, людини, що перебувала на межі життя і смерті. М. Матіос розповідає про напружений психологічний стан героїні, глибоку депресію, пережиту нею.

Завдяки своєрідній формі оповіді – щоденникові записи – авторка найкраще репрезентує внутрішній світ, переживання, пристрасті, думки та потік свідомості головної героїні. Щоденник, який містить записи індивідуального характеру про події, факти, враження у житті героїні, є ретранслятором внутрішнього світу людини, її суб’єктивного буття у матеріальний світ.

Письменниця відзначає, що її книга – це «Жіночий літопис». Наголошує вона на цьому не випадково, оскільки сучасна жіноча проза позначена зверненням авторів саме до проблем жінки, її самоідентифікації, буття у світі чоловіків. Тільки жінка може тонко вловити і відтворити своєрідну історію жіночої пристрасті, самотності, страху, страждань, роздумів і тривалого очікування щастя: «…все, що записано в темно-зелену скриню пам’яті під кодом «Жіночий літопис», моє тріпотливе серце пережило і перетерпіло, пересміялося й перехлипало» [2,  15].

У основі сюжета – стосунки чоловіка і жінки, пізнання героїнею власного «Я», усвідомлення нещасливого кохання. Безпосередньо в щоденникових записах частіше фіксовано події, позначені негативом, їх аналіз і болісне переживання героїнею. Вона пояснює це тим, що не відтворює «торжествуючих хвилин серця» тільки тому, що «у час у радості моя рука лінива, і мозок мій відпочиває» [2, 97]. Дійсно, почуття й емоції найбільш загострені в моменти випробувань, адже духовне невіддільне від конкретної життєдіяльності індивіда.

У романі М. Матіос доводить, що жінка вміє слухати себе й усе, що трапляється з нею глибоко переживає навіть тоді, коли про це згадує: «Нормальна людина завжди живе якщо не майбутнім, то тільки теперішнім. Зазирання в минуле є способом злодійства, віднімання себе від себе» [2, 15]. Героїня живе спогадами, перечитуючи й переосмислюючи пережите.

Важливою постає проблема самосвідомості: «…так і не втихомирилася майже бездиханна тепер душа. Хіба що лише змірилася зі своєю долею» [2, с.185]. Індивідуалізоване духовне включає в себе й несвідоме. Щодо героїні твору, то взаємопов’язаними є в ній тілесне й духовне, страждання і душевний біль завжди супроводжує «мова тіла», базована часом на кордоцентричному аспекті: «Я таки чую в собі серце», «Я не вмію розписати роботу свого серця навіть за твоєю вказівкою» [2, 13].

М. Матіос спроектувала жіноче несвідоме у творчість, передала його мовними категоріями, використавши форму сповідальності: «Хіба ця багатослівна сповідальність може замінити прижиттєву відповідальність людини за її прижиттєві провини?!» [2, 16].

У «Щоденнику страченої» спостерігається деталізація у зображенні внутрішнього світу жінки, що пов’язана із психологізмом жіночого письма, вираженим у передачі нюансів жіночого типу мислення, порухів її душі, свідомих і несвідомих бажань. Заглиблення в буттєві виміри героїні стають характерними принципами зображення душевних станів, що притаманні їй: роздвоєння особистості, тривога, інтуїтивне відчуття небезпеки.

Авторка намагається філософськи осмислити людські цінності й проблеми життя роздумами і спогадами героїні про «вселенську печаль душі, що зусібіч пізнала печаль, як людину» [2, с.184]. У дискурсі онтологічної проблеми функціонування свідомості індивіда символічний мікрообразом виступає страх, який мотивує психологічний стан людини. У «Щоденнику страченої» страх виражений у хвилюванні, неспокої, очікуванні героїнею неприємного, небажаного: «Ці чортові забобони – заборони – перестороги – колінопреклонство – страх, не відомо перед чим… Вони мені отруїли життя» [2,  82].  Спочатку це – страх перед самотністю, що перероджується в суїцид, а згодом – перед смертю, перед минулим, яке може загрожувати майбутньому. Сни, уявні картини, асоціації героїні часто продиктовані підсвідомим страхом: «Не розплющуючи очей слухала роботу санітара-дятла – і раптом гидкий страх накинувся на мене, як невидимий нападник: мені здалося, що це гатять цвяхи в мою домовину» [2, 33]. Страх нерозривно пов’язаний, на думку авторки, з коханням. У «Вирваних сторінках з автобіографії» вона виводить таку формулу: «Любов – це відсутність страху і це відповідальність за того, з ким ти поріднений серцем» [4, 334]. 

Тему смерті відтворено гранично, відчуття загрози смерті (реальної або ірреальної) провокують самозаглиблення героїні в душевний простір, осмислення нею сенсу свого життя: «Ми не можемо не вмерти… Кінець життя – це єдине, що позбавлене випадковості» [2,  87].  У «Щоденнику» авторка виводить на перший план дві категорії – любов і смерть, про незмінність діалектики цих категорій говорить й у «Вирваних сторінках з автобіографії»: «…людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю. Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов» [4, 353]. 

Вона порівнює себе зі «світовою вдовою», «жінкою-сиротою», «жінкою-смертницею». Ці її іпостасі пов’язані з перебиранням на себе ролі творця власного життя й вимірів існування. Спочатку вона свідомо позбавляє себе права бути матір’ю, за що потім її покарано і приречено на страждання через безпліддя. Гріх дітовбивства переслідує жінку й вона марить вагітністю: «Я обмацала свій живіт. Він був майже запалий. Я знала, що він неспроможний зачати життя» [2, 44].

Героїня не реалізувала себе не тільки в ролі матері, а й у традиційній для жінки ролі господині: «Мій дім там, де мене чекають і хочуть, а як не чекають ніде, то я бездомна. Бездомна в оцих ось порожніх, хоч і нафаршированих усяким барахлом стінах» [2, 61]. Проблема самотності як приреченості життя, знаходить своє перевтілення у конфлікті суб’єктивної свідомості й психічного стану героїні, що відлунює нестерпним душевним і тілесним болем й обертається божевільними думками про самогубство.

Фінал твору презентує логічну розв’язку душевних переживань і прагнень героїні бути щасливою з коханим чоловіком. Однак М. Матіос на засадах екзистенційної філософії абсурдності буття стверджує феномен незадоволення життям у наслідок зникнення стимулів боротьби зі страхом самотності, духовної або фізичної смерті, втрати загостреності почуттів та емоцій, з рештою – втрати сенсу існування героїні. Вона усвідомлює: «Ми не живемо – доживаємо між двома стовпами судьби, перев’язаними нитками минулої пристрасті, триваючої втоми й очікуваної вічності» [2, 185]. Це життєвий фінал і пристрасті героїні, і її стосунків з чоловіком, і реалізація мети «бути разом».

У романі «Щоденник страченої» М. Матіос намагається осягнути проблеми свідомості й несвідомого людини, розкрити стан душі жінки у зв’язку з її цілісним ідеальним буттям. У результаті авторка приходить до висновку про порушення гармонії життя героїні, її психологічний дискомфорт. Це не автобіографія у прямому її сенсі, це події життя жінки, пропущені крізь призму свідомості, пережиті й відчуті авторкою настільки органічно, що сприймається як сповідь.

Спробою створити більш традиційну автобіографію є книга-дайджест, книга-колаж «Вирвані сторінки з автобіографії» (2011). Створена цілком у постмодерному дусі, строката й певним чином невпорядкована, книга представляє письменницю і людину, закохану в свій край. Відкриваючи завісу своєї творчої лабораторії, М.Матіос пояснює, чому здебільшого у своїх книгах звертається до минулого: «Всі коди сучасного і майбутнього зашифровані в минулому. І якщо ми не здатні розкодувати послання з минулого – ми не спроможні продукувати продуктивне майбутнє із теперішнього дня» [4,8]. Звертаючись до подій, які закарбувалися в її пам'яті від дитинства, авторка акцентує увагу на моменті самоусвідомлення: «….саме відтоді, з трирічного віку, з йорданських снігів 1963 року, з білого хутора Сірук, загубленного між десятком таких самих знелюднених по війні буковинських хуторів, я знаю, що я – Людина» [4,10]. Саме у дитинстві – коріння люського й письменницького кредо – »честь – понад усе»: «Ты просто украинский писатель. Просто – да не очень. Тебе обязательно  быть трибуном не только качественного, но обязательно совестного слова»  [4,14].

Хоча домінуючим у  постмодерній літературі є суб’єктивізм й інтерес передовсім до індивіда, його емоцій і почуттів, присутній у сучасних текстах і соціум. І.Скоропанова звертає увагу на таку тенденцію російського постмодернізму як увага до «феномена массового сознания, осмысления его роли в жизни социума» [6, с.193]. Притаманне звернення до житття соціуму й українському постмодернізму, зокрема, й  творчості М.Матіос. Саме в соціумі, у ставленні до своїх близьких, до свого народу, до своїх витоків й історії і розкривається характер героїв письменниці. На цьому акцентує авторка на сторінках автобіографії: «Найчастіше у мене запитують, звідки у мене такий феєрверк сюжетів? Якщо не з життя – то звідки? Якщо деще довигадую – тільки для обрамлення. А все решту, все, до крихти! – з довколишнього життя. Переважно, буковинського, точніше, гуцульської його частини. Бо я це життя живу і добре знаю життя інших» [4, 326]. 

Чимало сторінок художньої автобіографії відведно темі творчості й творця, його місця і призначення. М.Матіос дає кілька визначень власної природи творчості, наприклад: «Творчість – це також любов. Вона невичерпна, вона безкінечна, якщо ти допитливий і нелінивий. Творчість – це також безстрашшя, відвага. І так само, як і любові, я не хотіла би позбутися цієї відваги до останнього подиху» [4, 334]. 

Отже, автобіографізм прози Марії Матіос – самобутній і оригінальний, оскільки вона пише не тільки й не стільки про себе, скільки про історію свого роду в контексті історії своєї країни, про почуття й емоції, настільки сильно пропущені крізь призму свідомості, що сприймаються як сповідь. Автобіографізм письменниці інтровертивний, що базується на співставленні індивідуального й колесктивного, людини й суспільства.

 

Список використаних джерел

1.           Галич О.А. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи: [монографія] / Олександр Андрійович Галич. – Луганськ: Знання, 2001. – 246 с.

2.           Матіос М. Щоденник страченої: роман / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда»,  2005. – 192 с.

3.           Матіос М. Золоте весілля золотих: дерево роду / Марія Матіос // Україна молода. – 2009. – 24 лютого. – С.8.

4.           Матіос М. Вирвані сторінки з автобіографії / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда», 2011. – 368 с.

5.           «Письменникові конче бути совісним у творчості». Розмова Людмили Таран з Марією Матіос // Кур’єр Кривбасу. – 2006. – № 196.  –     С. 223-231.

6.           Скоропанова И.С. Русская постмодернисткая литература: новая философия, новый язык / И.С.Скоропанова. – СПб: Невский простор, 2001. – 416 с.

7.           Таран Л. Марія Матіос: «Завжди має бути щось інше» / Людмила Таран // Вечірній Київ. – 2006. – 7 квітня. – С.5.

8.           Цяпа А. Біографія і автобіографія: діалог про найвищу інстанцію (на матеріалі творів У.Самчука та Е. Канетті) / Андрій Цяпа // Слово і час. – 2006. – № 7. – С. 35-40.

Опубліковано в збірнику: Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Філологічні науки. Випуск 27. – Кам’янець-Подільський: «Аксіома», 2011. – С. 72-76.