В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

***

Осіння вода сивіла в загачених збляклим небом каналах,

надвечір чоловік у чорній одежі брів полем навпростець

і шукав певну схожість із вечірньою зіркою, якої спалах

вів сліпма додому заблукалий серед пагорбів гурт овець;

там звук життя робився безіменним і відбивався у вухах

бубонцями, що ясно й тихо дзеленькали на шиях тварин,

розлога мла, упереміш із туманом, клубочилася у яругах,

порушуючи закони тяжіння, мов час упертий – свій плин;

світло вечора лягало зусібіч, прориваючи струм зусилля,

гублячи крик, опадала напруга, яка рвала напнутий м’яз,

у душі гніздилася журба, як пташина на пісочаних схилах,

старе дерево на світлині було як крик, спогад, дороговказ;

там нічого не значила смерть у полі чи в чотирьох стінах –

він мав неприховану відразу до всього, і бовванів осокір

у далечині на тлі неба сухим обрисом, де самотня людина,

геть усього позбувшись, тепер доживала долі наперекір;

це життя – глухий кут із безнастанною зміною краєвидів,

непридатний до вжитку простір або висохлі днища річок,

жінка знала: він, склавши руки на грудях, помер по обіді

і лежав, прицвяхований до ліжка ржавим світлом свічок.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

Картина: Église de Chelles, Le Soir. Edwin Deakin (1838-1923)