Атракціони на дровах

Вони топають до мертвих міст мовчки і приходять не блукаючи. Довго возяться з речами, люто ламають паркани. Розставляють радянські електро-машинки у всі ритуальні кола на світі, затягують у центр металеву бочку, вдягають кепці Санти і яко дійсні бомжі апокаліпсису смалять в ній паркани, ніжки столів і змоклі рами. Гріють руки в обрізаних рукавичках і розтоплюють задубле пиво у дволітрових пляшках. 
Вони палять у бочці свою втому, випалюють начисто дурні спогади, витравлюють їх напалмом із найдальших закутів довготривалої пам’яті. Кидають у похідну топку інквізиції всіх химород, злих духів і монстрів, які в дитинстві ховалися під ліжком і заважали спати. Топлять бочку переживаннями і тривогами. аби не змерзнути на смерть ще однієї дубової, січневої ночі.
Зрештою, запускають атракціони на дровах і лихо ганяють нічними проспектами Прип’яті на машинках, поки сплять в Чорнобилі всі офіційні туристи, поки втичать у ноут ВОХР-и на КПП, поки на засніжені землі Полісся падають всі темряви ночі, а зорі — ховаються за пасмуром товстелезних хмар. І коли сутіні ранку розганяють навсібіч сірі завіси неба, коли на сході поблискують світанкові жари, вони якраз догашують рештки бурбону: 

— Ого! Що це там палає, на горизонті?
— Втрачені можливості. 
— Бляха, як красиво…