«Дзвінка та Данилко» Надії Марчук = Любов, Віра, Надія, Мудрість...

Цього року була дуже довга зима.... Пам'ятаєте цей сніжно-морозний березень? Ах, як хотілося тоді станцювати танго зі спекотним літом! А літо... Раз! І пролетіло... Помахавши на прощання нам павутинками і поплакавши осіннім дощем... До чого я зараз згадую? Та просто розмова ця відбулася ще влітку, коли я прочитала першу главу чудової дитячої казки «Дзвінка та Данилко» Надії Марчук. Я давно знаю цього автора по спілкуванню на сайті «ХайВей» (http://h.ua/profile/53805/), та не змогла пройти повз цікаву історію (http://h.ua/story/376504/). У цій казці є все. Любов, Віра, Надія, Мудрість... Вчора я вирішила перечитати початок, і ... не змогла зупинитися , поки не дочитала до останньої крапки . Благо, Надія вже опублікувала останню главу першої історії в інтернеті. Є продовження, але... Такі книжки повинні бути доступні діткам в реальному світі, а не віртуальному... Колись я вже писала на тему вимирання книговидання: залишаться тільки подарункові екземпляри та дитячі книги. Дитині необхідно читати з аркуша, а не екрану. Доторкатися до чарівного світу серцем і розвивати свою фантазію завдяки дивовижно виписаним образам... Дорослі, ми ж ввібрали з молоком матері, що хороша книга — найкращий подарунок! А хороша дитяча книга — вагомий внесок у наше майбутнє! Казка «Дзвінка та Данилко» зайняла третє місце на Першому Всеукраїнському Конкурсі дитячої літератури «Золотий лелека», але не була видана... Криза чи щось там ще... Причину завжди можна знайти, але наші дітки так і не мають можливості увійти в цей казковий світ...

Надія Марчук — не тільки талановитий письменник і поет. Вона дуже сильна і розумна Людина. Спілкуючись з нею, розумієш, що Надія — не тільки ім'я, але і девіз усього її життя...

– Надіє, Ви закінчили школу із золотою медаллю та інститут з червоним дипломом. Що дало Вам у житті бажання добре вчитися? Що б Ви побажали сьогоднішнім випускникам?

– Вчитися для мене було — як дихати! Завжди хотілося знати більше й більше. І зараз це бажання не зникло, багато читаю…
Сьогоднішнім випускникам побажала б не помилитися з вибором професії. Не найпрестижнішу обирати, а ту, до якої горнеться серце. Наприклад, я з дитинства хотіла бути вчителем. У школі на всіх перервах пояснювала комусь з однокласників домашні завдання. Влітку в дворі гуртувала навколо себе дітей, розповідала казки, вигадувала якісь історії. А також, звісно, грали в хованки, у «Солов’я-розбійника» й т.п. Діти намагалися повільніше бігати, щоб я встигала за ними на своїх милицях. 
Батьки наполягали, щоб я стала бухгалтером, було таке училище для інвалідів. А в педінститут, казали, мене не візьмуть. На щастя, моєї хвороби (множинна дисплазія суглобів) не було в списку суворої лікарки з медпункту педінституту й вона дозволила мені вступати. І я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. У школі почувалася, як рибка у воді.
Уроки, два драмгуртки, театр КВК… Цікаво ж! Досі шкодую, що стан здоров’я погіршився (сильний біль у хребті) і я не можу більше працювати. 

– У нашій школі теж був театр ... У мене дуже яскраві спогади, пов'язані з ним... Творчість у шкільні роки допомагає розвивати особистість. Та й ставлення до світу виховує в більш гармонійній атмосфері. Які Ви ставили п'єси? 
 

– За 11 років роботи в школі я з дітьми поставила близько 20 вистав. З молодшою групою це, звісно, були казки. Старші ставили класику. Лесю Українку, Старицького, Мольєра, Шоу…
Мама допомагала з костюмами, тато малював декорації. Вистави часто ставили не лише у школі, а й районному РБК. Завжди вигравали районні огляди шкільних драмгуртків.
Акторів я підбирала з різних класів. Складно було репетирувати, адже багато дітей поспішали після занять на автобуси до своїх сіл. Тому репетирували часто просто на перервах. Уявіть собі, з якою швидкістю мені треба було спуститися з третього поверху, де був мій лінгафонний кабінет, на перший до актового залу, провести репетицію, й знову – на третій. І все це – за 35 хв. великої перерви! ? Але, дякувати Богу, жодного разу я не впала в шкільних коридорах чи на сходах. Усі й досі дивуються, як це учні, які гасають на перервах, ніколи мене не збивали з ніг…
Звісно, я ризикувала, але воно того було варте! Наш шкільний театр був чудовий! З багатьма своїми колишніми акторами й досі дружу, вони допомагають мені по життю. 
 

– Я знаю, що видавництва не хочуть видавати вірші нових авторів за свої гроші. Воліють, щоб автори самі платили за своє бажання мати свої книги. Як думаєте, щось зміниться в цьому плані? Кому потрібна в Україні нова поезія?
 

– Навряд чи щось зміниться. Як каже мій тато, поети стають потрібними державі лише після своєї смерті, тоді з них можна зробити кумирів, поставити на п’єдестал… Поезія має обмежений попит, тому, гадаю, видавництва й не беруться за видання, невигідно. Тут потрібна підтримка держави. 
 

– Ви стали дипломантом відомого конкурсу «Коронація слова» за п’єси «Мавка» и «Калина та песиголовці». Які були пропозиції щодо цих п’єс? Про що вони? 

– Пропозицій поки що не було ніяких… «Мавка» — це в деякій мірі осучаснений рімейк «Лісової пісні» Л.Українки. Перша моя спроба у цьому жанрі. Написана в доброму класичному стилі… Твір задовгий, як для сучасного театру, навряд чи його поставлять. Але мені так шкода скорочувати!
«Калина та песиголовці» – відгук моєї душі на страшні бабусині розповіді про голодомор 1933 року в їхньому селі. Це теж віршована п’єса, яка пронизана Біблійними й фольклорними мотивами. Не вважаю свій твір досконалим, але чомусь видається, що цю п’єсу колись неодмінно вивчатимуть у школі. Вже є наукові дослідження, доповіді по цій драмі. Зараз цю річ взяв до постановки театр української діаспори у США «Гомін». Можливо, колись поставлять і в наших театрах. Але – не при цій владі…
 

– Я читала глави Вашої чудової дитячої повісті «Пригоди Дзвінкі та Данилка». Знаю, що вона зайняла третє місце на Першому Всеукраїнському конкурсі дитячої літератури «Золотий лелека». Чому ж книжка досі не видана?

– Видавництво «Грані-Т», яке проводило конкурс й мало б видати книгу, заявило, щоб я почекала, «поки мине криза». Я вже й продовження написала, а вони все мовчать, хоча запевняли, що твір їх дуже цікавить і навіть просили віддати їм авторські права на багато років.
Шукаю зараз меценатів для видання книги, бо чомусь думаю, що видавництва просто не ризикнуть видавати такий великий твір (до 350 сторінок) невідомої авторки. Розмістила своє прохання про допомогу й на сайті ХайВей. На жаль, поки що мало хто відгукнувся… Мабуть, при цій владі люди дійшли до такого зубожіння, що шкода й гривень сорок на книгу потратити… 
Але щиро вдячна усім, хто надіслав кошти й тим, хто читає, рецензує, критикує…
 

– У Вас таке красиве ім'я — Надія! Якщо з надією дивитися в завтрашній день, ми зможемо побудувати в Україні краще життя?

– Вірю, що зможемо! Просто тому, що не може бути вічно погано. Бо зло минуще, а добро завжди у підсумку перемагає. Власне, на цій філософії основані усі мої твори!
 

* * *
Зневіри хвиля б’є в чоло,
І світ темніє на очах,
І все кричить: "Кохання не було!
То був лиш страх самотності! 
Лиш страх!"
Могутній океан чека грози,
Суцільний морок і нещадний вітер…
І під дощем маленької сльози
Ніхто на гордих віях не помітить…
12.01.1995.

* * *
В людини є два приводи, щоб жити:
Любов і ненависть.
Але любов сильніш!
Її, звичайно, можна загубити,
Зневажити, продати десь за гріш…
Але любов’ю
      можна воскресити,
А ненавистю
       ти не воскресиш…
8.02.1995.

ЗУСТРІЧ

Цей Білий Дух зробити щось хотів –
Відворожить тебе, відчаклувати.
А ти сказав, що з-поміж диво-снів
І сам найкращий вмієш вибирати.
Ти вибрав той, в якому я жила,
Тобі були потрібні мудрі очі.
Я довго плавилась, я цілий вік росла,
А ти чекав мене щодня й щоночі.
Я вимітала із душі пісок,
Каміння зверхності, що їх дарує розум.
І з важко так досягнутих висот
До тебе бігла по ранкових росах.
О, дякую, що вибрав ти цей сон!
Пустеля гір в мені квітками вкрилась,
І Білий Дух таки до нас зійшов,
І серце на хвилинку зупинилось.
15.03.1998.

МРІЯ

Порухом легким вмикається світло,
Сходяться друзі з усіх сторінок…
Думка змагається в швидкості з вітром
І перша сягає зірок.
І на балу у кімнаті безлюдній
Музику чути, шепіт і сміх.
Місце лишаю на лаві підсудних –
Рівна між рівних, а ворог утік.
Ворог утік від меча Дон Кіхота,
Вимір тут інший, тут зло не живе,
Швидко знаходжу свого Ланцелота,
В танці свободи веде він мене.
Може, хтось скаже, що все це химера,
Бути не може цього на Землі?
Гляньте, як променем ніжним Венера
Світло моє повертає мені.
Порухом легким тут твориться диво,
Тільки б бажання у серці жило.
Кожна людина в цім світі щаслива –
Інших тут ще не було. 
24.03.1998.

* * *
Мені не вірилось, що – вечір.
Я не дивилась у вікно.
А вже самі вкладались речі
І тихо чарувались сном.

А я затрималась в чеканні
Натхнення написать слова,
І написала, як востаннє:
Я вже жива! Я знов жива!
24.03.1998.


СТІНА

Плачемо ми не по тому,
    по чому тут мусили б плакати…
Ще прокидається Сонце, а ми – уже ні.
Поодинокі із нас відбивають
          гордині злі напади,
Решта ж покірно та гордо 
     крокує услід Сатані.
Непереможене "я" 
     не зливається з іншими,
Кажемо всі про любов, 
  та у серці любові нема…
Поодинокі із нас
           ще змагаються вірою й віршами,
Решту від Сонця і Світу 
          ховає незрима Стіна.
Падає тінь від Стіни – 
   смокче душі невпинно,
Крики приречених чують
         вже, може, й зірки…
Ми ж – мов поглухли.
Себе переконуєм в тім, що не винні.
І непомітно та швидко
збігають останні роки…

23.12.2005.



СВОБОДА? НАВІЩО? 

Вже жертви змирилися 
 з участю жертв і чекають
Приходу катів, переселення
в «кращі світи»…
За що засудили до страти – 
   вони вже не знають,
Окрім ешафоту не знають, куди їм іти.
Свобода? Навіщо?
Щоб знову відчути страждання?
Щоб думати знову і рішення
знову приймать?
А смерть – це так просто: 
        лише посміхнутись востаннє
І Богові душу невинну чи грішну віддать.
Таких епізодів в історії повно, 
це звично…
Здається, що люди – живі,
           а насправді – мерці.
Їх золото манить на ті ешафоти заклично,
Їх влада стрічає з сокирою радо в руці.
Так нації йдуть в небуття,
   так зникають народи,
Кумирів знаходять й покірно
           бредуть слід у слід.
Заради крихких насолод 
     тут підписують з чортом угоди
Заручники хибних уявлень про те,
          як влаштований світ...
2008.

МОЛИТВА

Кривавим тереном увитий
Померти заживо не дай!
Дозволь мені правдиво жити –
Не як рабі своїх бажань!
Не як прислужниці гордині,
Не як господарці марнот,
Не як хранителькою скрині
Так і не здійснених чеснот!
Не дозволяй посіять вітер
Нечесних вчинків, слів гнилих,
Не дай не чути Душу Світу,
Не бачити очей Твоїх.
Не дай підняти на людину
Меча образ своїх пустих,
Не дай молитись до загину
І не за те, і не за тих…
Не дай впокоритися страху,
Не вірити, що Ти – воскрес,
І не піти колись на плаху,
Як Ти тоді пішов на Хрест!
Не дай саму себе спалити
У вогнищах дрібних турбот.
Не дай ні миті не любити!
Не дай свій зрадити народ.
Не дай мені життя пустого,
Чіпких обіймів суєти.
Не дай 
          не зрозуміти 
      Слова,
Яким 
       творилися 
           світи…
15.04.2012.
 

Я дуже прошу всіх, кому небайдужа хороша українська дитяча література, допоможіть видати казку «Дзвінка та Данилко» Надії Марчук. І Ваші діти, внуки і правнуки, скажуть Вам спасибі!

Перша історія «Дзвінка та Данилко» http://h.ua/story/376504/

Електронна адреса Надії Марчук: nadmarch@gmail.com

Номер гривневого рахунку в Пріват Банку Надії Марчук: 5211537412389087

Всім меценатам — книжка з автографом Надії в подарунок! Добрі справи чекають нас, Друзі!

Фото з особистого архіву Надії Марчук