Мамайо го йота

останнім часом підозріло (тепер вже так здається) багато позитивних відгуків на подорож із мамайотою в пошуках україни артема чапая

мені здалось, що це просто хронологія походів за кавою, критичних днів ромашки, тупняків головного героя і проблем з шлунком. в усі ці подробиці автор посвячує нас без зайвої (ба, навіть без хоч якої небудь) скромності чи приватності. все б добре – але в заголовку є Україна....а де вона в книжці? на якому плані? де її головні герої? репліки в проміжках між кавою? де людські історії, бодай маленьке журналістське дослідження? не журналістське – проста людська цікавість?

враження таке, що Артему прийшла геніальна думка – об'їхати усю Україну. геніальна – 100%, але для цього треба хоч мінімально вміти потурбуватись про себе. зрештою, саме це невміння змусило мене дочитати книжку – все таки цікаво, як це нєдоразумєніє (як каже моя подруга) дотягне до фінішу. і тут я говорю і про мамайоту, і трошки про книжку, і трошки про самого Чапая. йти в таку подорож отак от – це ж чому;(*?№(*?(*;навіщо(;*(№*)(;*для чого???(;*№)(*

найвиразніше у книжці – це те почуття стомленості подорожжю, небажання її і не віра в неї, що межує ледь не з безвихіддю, після якогось етапу. Артем їде-їде-їде, ненавидить дощ, зупиняється тільки в великих містах і на заправках і мріє, коли це все ж нарешті скінчиться. так наче хтось примушував його робити ЕТО. швидше за все – його ж совість чи бажання довести все до кінця. але – так мучити себе самого – це чому;(*?№(*?(*;навіщо(;*(№*)(;*для чого???(;*№)(*

пічалька. чекаю хороших рецензій, які може відкриють очі на хоч якусь цінність твору, а не філософських розмазуванєй соплєй,  які в чорному прямокутнику бачать непоборну несправедливість нашого світу