Рідні душі у часі і просторі

Українська поетична муза ходить багатьма стежками, борсається у муках невтоленності, кидається з одної крайності в іншу. Вітри історії підхоплюють її на свої крила і носять по морях-океанах, перегукуючись із континентами нашої планети. Шлях порозуміння й об’єднання є одним з найнадійніших і найоптимальніших. Політична незалежність українського народу невідділима від його гуманістичного відродження, і боротьба за це, на мою думку, тотожна з духовною революцією, щоправда, найлюдянішим способом: без зайвого мітингування, без плебейського крику, без марної крові. Поезія бере це до уваги...

 Початок ХХІ століття визначився локальними з’явищами, що визначають новий зворот ув українській поетичній історії.

Зацитую абзац із передмови Ігоря Павлюка: «Поезія не знає кордонів. Тому ми – волею долі і долею волі зведені діти Евтерпи і пастухи Пегаса: поет з Америки (родом львів’янин) Юрій Лазірко та аз грішний (родом з історичної Волині, живу у Львові та в Києві) Ігор Павлюк пропонуємо світові свою тримовну книжку лірики «Ловлячи осінні павутинки». Ігор Павлюк та Юрій Лазірко подають у збірці кожен по 20 поезій англійською, російською та українською мовами. Для розгляду найцікавішим видається україномовний розділ, де тексти є оригінальними.  

            До віршів Юрія Лазірка треба призвичаюватись, у них треба вживатись, вслухатись. Вони мають особливий стрій художніх засобів, що справляють враження занадто суб’єктивних, навіть випадкових. Але це не так. Нічим не обмежене, розкуте метафоричне мислення поета порушує, перериває логічні звязки. Прагнення спіймати живу мить і зафіксувати її у слові дає читачеві можливість співтворчості, роботи уяви: «Думки з обав, / розлив і вар, / де іній впав / і дзвону згар ... Ось гострий меч / в руці брудній – / їдь словотеч / з’їдає дні...». Цій же меті підпорядковані й часті звукові алітерації: «Слово прикушу / на твоїх устах, / ніби з мушлі шум. / Розцілую та / аж до перестань. / Ти – моя, ти – та. / Знову з мушлі шум, / знову шум гашу».

 Проникливий погляд поета уловлює схожість крові з чорнилом, місяця з мискою;  помічає, як злива припадає «до вікон, мов до ікон», як «із сузір’я Риби вариться уха», і  «в’ється душа виноградно на храм».  Цікаві роздуми поета про кохання ( «Я дякую тобі за птаху синю, / котра у серці нарізає кола»);  про час, про себе у часі й просторі, про життя і смерть:

Час небо розібрав

на пошуки,

карбуючи думки

фрагментами подій.

Ховався голос Твій

у пошепки,

у Божім Храмі, мов

молитви упокій.

Класичність поезії, на мою думку, далеко не визначається римуванням чи строфічністю, її критерії набагато складніші. Поезія Юрія Лазірка модерна, і разом із тим, класична, бо його творча інтуїція є повновартісним проявом національної духовності й втіленням сутності самого поета, котра сформувалася у специфічних умовах його життя.

  Ігор Павлюк – знане ім’я в українській поезії: «Я зрадив життя, здається, – / Продався осіннім віршам. / А Фауст старий сміється:  / «Могло навіть бути гірше».  Поет у цій добірці – досконало лаконічний. Але це не тільки зовнішня прикмета образного мислення, а його внутрішня потреба. З точністю психолога-науковця поет діагностує напругу почувань та силу натхнення: «Минало все. Ржавів у небі серп. / А ми з конем вже поглядами стрілись... / Минало все. А грішний сон озер / Ламав об лід свої рожеві крила».

Всупереч сподіванням, зусиллям, жертвам, проголошення Незалежності не привело до справжньої незалежності.Власний поетичний голос Ігоря Павлюка виключає заримовані банальності, хоча не цурається поривань, висновків, закликів: «І свічі співатимуть хором, /Про волю, про долю, / Любов нетутешню свою. / Придумаєш квіти, / Заласкаєш клени безкорі... / І знову загинеш за те, / за що інші п’ють (виділення моє – Т. Д.)

Павлюк мислить поняттям дійсності не в соціальному, а в ширшому, філософському плані. Муза давно володіє  його серцем: «Світ простий-простий такий, мов сніг, / І складний, ну як сніжинка кожна ... Сніг чадить. / І чується мені / Наперед написана історія».

Дія мистецтва на свідомість людини далеко ще не визначена. Філософи сперечаються, що вище – реальна чи мистецька дійсність. До них долучаються поети, котрі випромінюють оп’яніння красою сучасності, приземлене деталями життя, що стають символами, поетичними зрозумілими узагальненнями:

Душевне серце

Зробилось дзвоном.

Є сто інерцій.

Одна корона,

Одне кохання,

Одне безгрішшя.

І мить остання

За міт миліша.

За мед світліша,

За біль чесніша –

Найбільша тиша,

Остання тиша.