категорії: інтерв'ю

Ярослава Литвин: «Мій перший роман з’їли віруси»

Ярослава ЛитвинЯрослава Литвин – молода письменниця, авторка роману «Ігри», що переміг на «Коронації слова» та вийшов у видавництві «Нора-друк» минулого року. Наша розмова проходила у доволі веселій обстановці: ми сиділи у кнайпі «Купідон», інтерв’юерів, як ви зрозуміли, було двоє, але так само двоє було співрозмовниць – з Ярославою прийшла її найкраща подруга Настя. Зважаючи на чудову атмосферу, розмова дуже часто збивалася на віддалені речі, поговорили ми і про дитинство Ярослави, і про Фройда, і діскацєкі. А найголовніше, письменниця розповіла, як трагічно помер її перший роман.
- Ти народилася на Камчатці. Ким працював твій тато?

Він був підводником на атомному підводному човні. Мама в мене бібліотекар, бабуся також, у мене в родині всі бібліотекарі. І от я замість дитячого садка ходила в бібліотеку з бабусею :). Так ось, оскільки я не ходила до дитячого садка, то я постійно займалася самозаглибленим психоаналізом, медитувала :)...

- А яка ти була в дитинстві?

Ой, я була така дуже серйозна дитина в школі, я не бігала, але багато малювала і читала. А ще я лазила в гори – точніше, на камчатські сопки. Вони мені чимось нагадують Карпати. Ми з друзями ходили в сопки на півдня, батькам про це не кажучи. Харчувалися ми там шипшиною...
Ще в дитинстві я була дуже схожа на хлопчика, у мене були шорти, штани, ніяких міжстатевих стосунків я не визнавала і не розуміла. Пам’ятаю, навіть таку історію: взимку ми з хлопцями зліпили якусь типу хатку, і от давай я в ту хатку залазити, коли якесь падло мені каже: «Дівчатам не можна!», а я кажу: «А хто тут дівчата?», і от коли мені пояснили, що я дівчина і мені в хатку не можна...Ярослава Литвин

- Скільки тобі було років?
Та років чотири. Я тоді образилася страшно...

- Назва для інтерв’ю: «Ярослава Литвин до чотирьох років вважала себе хлопчиком!» :)

(сміється)

- І це була її найбільша дитяча травма!

(сміємося всі) Ні, ну справді, уяви як це прикро: мене не пускають в хатку, яку я сама будувала!

- Продовжимо. І ти з Камчатки переїхала...

... Переїхала. В Білу Церкву в Київській області.
Пам’ятаю, в школі у нас була така вчителька, яка змушувала носити з собою книжки й на перервах читати їх, але звісно ніхто того не робив. Крім мене – я ж була типу така розумна дєвочка...

- Ботанка ти була!!!

Я була ботанка десь до десятого класу. Чи до дев’ятого. Ну от я така розумна читала на перервах, читала вдома...

- І що ж ти читала?

Та доволі доросле. Для перших класів читати Дюма – це вже досить непогано...

- От таке питання: коли ти познайомилася з Настею і чи віриш ти в жіночу дружбу?

(обидві хором) Не віримо! (далі Ярослава) Немає жіночої дружби. А познайомились ми ось як: нам подобався один хлопець, але у нього була дівчина... Потім ця історія з ним забулася, а ми думаємо - чого нам ворогувати, ну, хлопець, ну то й що? Це було десь в кінці дев’ятого класу. Потім хлопець десь дівся, очевидно, він як і усі в Білій Церкві десь знаркоманився чи щось типу цього...

- А яка у вас школа була?

З поглибленим вивченням англійської мови. У нас її було десять уроків на тиждень, як я пам’ятаю. Але тут такий момент: я її перевчила. Класу до дев’ятого я була навіть фанатом англійської мови, однак згодом мені набридло це повторення одного й того самого. До того ж мені не подобалось це заучування, мені воно було непотрібне, у мене фотографічна пам’ять, щоб ви знали, я навіть вірші в школі ніколи не вчила – просто читала і розказувала!

- А давно ти пишеш? В сенсі, прозу?

Та, давно, років десь із... Класу з п’ятого. Першу повість я написала в чотирнадцять років. Ржачна повість: чувак потрапляє на корабель самогубців, і там усі накладають на себе руки... У мене, до речі, ще починаючи з тої повісті в усіх творах завжди обмежений простір і мало персонажів.

- О, ось і твоя фобія: клаустрофобія!

Ага. Але той чувак один виживає. Він сходить у кінці на берег і йому кажуть: ніякого корабля не було, і ніде він не плавав, і взагалі, чувак, все тобі наснилося.

- Я так розумію, тема віртуальних реальностей тебе цікавила завжди?

Можна і так сказати. А ще в мене один час поїхав дах на магічному реалізмі. В мене в прозі з’являлися гномики всякі :)

- А ще на тебе дуже вплинула Агата Крісті...

Ну, якщо перечитати всі її томи, а деякі по кілька разів, то вона хоч-не-хоч вплине на тебе :). Ще вплинули свого часу Булгаковський «Морфій», Чехов з усіма його палатами і – особливо – Кен Кізі.

- Суцільна клініка!

Це точно. Одного разу я поїхала в санаторій відпочивати, і взяла з собою «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі. Але там я захворіла, і мене поклали в лікарню, почали пічкати всякими ліками, заборонили виходити, спілкуватися... І там у санаторії білі стіни, білі кімнати, всі в білому, і ось саме там я прочитую Кізі... ЯК МЕНЕ РВАЛО! Мабуть це мрія кожного письменника, коли людина, що читає, може переживати все прочитане і уявляти, що це її власне життя!

- Яку книжку ти прочитала найбільше разів?
«Майстер і Маргарита» і «Політ над гніздом зозулі» – по п’ять разів! Агату Крісті – все по два рази, ну там іще щось по кілька разів читала...

- А скільки разів після видання свого роману «Ігри» ти читала «Ігри»?
Жодного. Тільки проглянула. Трошки неприємно бачити ті відредаговані слова і речення – знаєш, це як у тебе забрали твого улюбленого ведмедика, з яким ти спав до десяти років, і зробили з нього зайчика – тканина ніби та, але все одно це щось інше :).
Потім свого часу я дісталася й до серйозніших книжок, але мені їх не дуже дозволяли читати. Почала читати Монтеня – раптом Монтень десь зник. Вирішила взятися за Леніна – цікаво стало, що ж воно за чувак був, що такі маси за собою повів? Але і він зник! Та сама історія з Марксом. Потім я почала читати Вольтера. В той самий час читала багато всякої попси психологічної типу «Язик гіпноза» і так далі...

- А Фройд? Де Фройд?
Мені було десь 13 років. (далі триває довга розмова про Фройда)

- Давай продовжимо говорити про школу... Як у вас там у Білій Церкві було з підлітковим життям?
У Білій Церкві вважається, що якщо дівчина не може погоцати на дискотеці на десятисантиметрових підборах цілу ніч, а потім зранку прийти на уроки – то вона ніяка не дівчина! :) Вона просто секонд-хенд, другий сорт! Дівчата мають завжди ходити на підборах, в них має бути глибоке декольте, зачіска, макіяж, коротка спідниця – тому, коли я приїхала до Києва і побачила місцевих дівчат, мене довго підкидало, я ж до такого не звикла!Ярослава Литвин

- Значить у старших класах ти себе вже хлопчиком не вважала? «Пацанкою», так би мовити, не була?
Нє, я пацанкою не була. Я навчилася ходити на підборах, щоправда нігті лакувати так і не навчилася...

- А як тобі вдавалося гоцати на діскатєках і при тому щось там читати, писати...
Ну, я якось сумістила внутрішнє і зовнішнє. Зовнішньо була вся при параді, нормальна білоцерківська дівка, а внутрішньо продовжувала собі читати, малювати, писати, абсолютно спокійно...

- О, то ти ще й малювала?
Так, я малюю, причому в досить складній техніці – батік, розпис по шовку. Що за стиль, я не знаю, люди кажуть абстракція, але я не знаю. У двох конкурсах навіть була виграла – от якщо написане мною критикували, то малюнки мої – ніколи!

- А ким хотіла бути в дитинстві?
Я хотіла бути... космонавтом! :) Ні, хотіла бути психіатром. Дуже. Але так як хімію у нашій школі практично не викладали, і в медичний вступити в мене шансів не було ніяких, то мрія моя накрилася. Потім я захотіла бути художником. А ще я хотіла бути хіміком. Чесно! І балериною хотіла бути :)

- Ну добре, перейдемо до тебе як до письменниці. Коли прийшло усвідомлення літератури як можливої професії?
Ну, я себе внутрішньо завжди до цього готувала, багато писала, навіть училася окремим речам. Свого часу я писала багато маленьких есейчиків, де вчилася розписувати персонажів, і чекала, коли в мене буде таке натхнення, щоб написати здоровий роман. І я таки його написала... але в мене полетіла материнська плата на компі... Мені було сімнадцять років, це був великий потужний роман, якийсь такий магічний реалізм, і він ТУПО ПОЛЕТІВ! Відновити його ніяк не можна було – там іще віруси були, і всяка фіґня, словом, як я не старалася, нічого не допомогло. І в мене після того була творча криза, років два. Я думала, що більше не зможу писати... Але потім я почала вести щоденник, щоденник переріс у малу прозу, мала проза переросла у більшу прозу, я дала почитати кільком людям: на щоденник, питаю, схоже? Та ні, кажуть, нормально, не схоже! Мене це надихнуло, а потім мені до рук потрапила реклама «Коронації слова», і думаю, що напишу туди щось. Написала! З мене ще сміялися, дуже довго, це був такий собі анекдот дня :). Але отак-от вийшло, як вийшло.

Ярослава Литвин- Розкажи про свої «Ігри»: як з’явився задум?
Ну, у мене ще з дитинства була доволі потужна задумка: люди, які тікають від реальності. Люди можуть тікати в кохання, можуть придумувати собі кохання, можуть придумувати собі іншу реальність, можуть тікати в наркотики, у творчість, інші розумні речі... Люди, у більшості своїй – вони всі тікають від реальності. Вони вигадують сотні-сотні шляхів, і всі вони обманюють себе. І от у мене така задумка: чи не є ця втеча від реальності таким собі шляхом пошуку самої реальності? Ось така от глобальна задумка.

- Твоя глобальна втеча в цю задумку! :)
Так. І це не тільки в «Іграх». У «Пухнастій», моєму новому романі, те саме.
При цьому на мене, звісно, вплинуло життя в Білій Церкві. Коли дивишся на цих людей, які обкурюються, тікають від школи, від того, що твориться вдома і надворі...

- Ого, все аж так?
Навіть гірше. Після дев’ятої вечора я з дому не виходжу, я боюся. Наприклад, я сиджу в кав’ярні, восьма вечора, мені телефонує мама і каже: «Сиди там, бо в нас тут біля дому стрілянина». Або коли людина вішається в посадці. По парку бігають ексгібіціоністи – є різні, ті, які дрочать, і які просто бігають голі... Біла Церква посідає перше місце по наркоманії та злочинності в області. Якщо в інших містах проблема, що пиздять хіпі, то у нас хіпі просто немає! Дівчата б’ються, до речі, значно жорстокіше від хлопців (але нам з подругою в школі поталанило – ми мали «кришу», і нам не діставалося). Вся Біла Церква сидить на плані. Коли в цьому ростеш, то Мідні Буки Дереша (про які ми говорили трохи раніше) сприймаються зі сльозами на очах...