В'ячеслав Гук. Сезон на катрана в Криму. Поезія

В'ЯЧЕСЛАВ ГУК

СЕЗОН НА КАТРАНА В КРИМУ

Електрика – вимикається – і наче із сухого хижого мерхлого мерехтіння
назавше вислизає – пустельне узбережжя, стара парусина, сни, пакгауз,
а сіра мертва вода гострим лезом уздовж берега – зрізає крихке каміння,
як горло ріжуть слова з набором незвичних ритмів або незграбних пауз;
чоловік чекає в приміщенні, зчепивши, як боксер-бульдог, дужі щелепи,
осінь у Криму – нагадує поховання мертвих – по битві, – сіпання жовен
під ледь засмаглою шкірою обличчя, на якій в’їлися пасмуги поту теплі,
жоден колишній солдат – суцільно не покориться – почуванню, жоден

не погодиться на те, що зазвичай відчуває – беззахисна плоть; Мальпігі,
італійський учений-анатом, це той, що колись вигадав брати з пальців
їхні відбитки як засіб установлення особистості, – було, уривав інтриги
в анатомічнім театрі щодо злочину совісті; цей же очима узяв обмацав
пристань, що лежала пустельна, споруду маяка, високих вікон фрамуги,
уже гаразд потемнілі, витяг із кишені складаного ножа, вичавив посміх
із майже безкровних губ, – пошкрябав лезом, як риб’ячу луску, попруги
шерхкого, давно фарбованого підвіконня, ніби слухав чайок безголосих,

що дуже довго метушилися над морем; збавлений змоги кохання й честі –
наполегливо хотів з’єднатися телефоном; там пахло кропом, тим зелом,
що навдивовижу прагло лишитись, де вибирав остюки із собачої шерсті
день, що минав, – просочений запахом солі, – вельми грубим її помелом;
напнуті стяги рівно хитали крильми, а час життя заперечив – і ствердив,
збита дощем плавала на підлозі в синій калюжі груба жовтувата нічниця,
вапно на стінах – стало вологим і подекуди облущилося, мов од свердел
численних ручаїв, що стікали вниз, утворюючи на дошках кола й кільця;

порожній простір, як цупка сіть із дощу, зненацька – рвався перед очима,
жаль жаский вирував у душі, як хвилі на збуреному морі, що рвали безмір
тих почувань, не підвладних серцю й душі, як година сієсти, яка навчила
губити й знаходити щось нове у сплетах днів, без сили кохання змерзлих;
потому він збіг із ґанку, сів у автомобіль і навпрошки вирушив до лікарні,
беручи все вгору, вище, потім – край поля, що лежало в скошених смугах,
тобто, ближче до того, що так прагла душа, і вода поволі кам’яніла в крані,
лунала, як призабута музика у ватними гнотиками щільно затулених вухах;

і лісосмуг полум’я холодне журно горіло – мов жирне їдло для нюху й зору,
він міркував про те, як важко бути патріотом – і як легко стати дезертиром,
кози біля дороги ненажерливо жували жуйку, виявляючи безмежну покору,
це те, що лишилось, як камінь, як кістка, як чайка зі смиканням полохливим;
голова ж його відчувала вчорашнє похмілля – це притча про блудного сина,
ще в старій закуреній валізі лежав вологий рушник – і шию тис новий комір,
гадав, – як приємно тепер було б стати під душ, бо геть загусла у роті слина,
як приємно було б відіспатись у готелі, найнявши для себе дешевий номер;

як у важкій роботі надвереджений м’яз сіпонувся – спинився посеред дороги,
він висів із машини, скинув капелюха, став навколішки, мов знову збаг норов,
який душу обліг, як чоло хворого на пропасницю – облягає рушник вологий,
з почуттям, що переміг життя, мов той убогий ратай, упокорив його, упорав;
а потім була лікарня, запалене світло і він, – промоклий до рубця, що мовчки
довго стояв, закуривши, під іржавим піддашшям ґанку, коли дощ уже стишив
свій плин, але стікав бритою потилицею, лип до шкіри, біг за комір сорочки,
де гортань прагла відвертих зізнань, спонук, слів або все ж таки щирих віршів.

Усі права застережено.
Використовувати для ознайомлення із творчістю письменника.