Варшавські вакації, або Степан провідує білорусів у Польщі

Попереду нас не чекають, дитинко,
зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
повір, що навряд чи то буде Варшава. ©

Не знаю хто як, а от я, хазяйко, точно не збираюся на Варшаві зупинятися. Кому як не тобі знати, що я тут уже втретє. Пам’ятаєш мій перший раз? Тоді був надто маленький, а отже неписьменний. Вдруге – проїздом до Кенії, але ж проїздом нечесно, все одно як стрибати з жердиною. Інша справа, повноцінна подорож до Варшави.    

Ця поїздка почалась з неясних перешкод. Не можу збагнути, хазяйко, чому кордони усіх без винятку країн я перетинав без найменших проблем (цур про Білорусь не згадувати -zakordon/), а на польському до мене таки причепилися. Адже у Львові все починалося так красиво: дівчата з квітами, оркестр гра на балюстраді, мимоволі відчув себе ведмедем-переможцем, який повертається домів. Так нє, цих прикордонників хлібом не годуй, дай тільки з порядного ведмежати позбиткуватись. Ну хіба я не правильно міркую? Не хочеш пускати мене до країни, будь ласка, не відкривай тоді візу, ikea є і в Фінляндії, скажімо, а вже як відкрив – не задавай дурних питань на кордоні. З ким я їду, до кого і головне навіщо. Правий був дядь Саша Стукало коли зауважив «…зогнила Варшава – то викинь Варшаву!» http://publikator.org.ua/texts/show/11003/.

Може проблема в тому, що прикордонники не люблять людей, які пересуваються автобусом? Сиджу оце всередині великої і майже нерухомої гусені і міркую. Ясно, що мешканці автобуса нікуди не поспішають, це атракція у них така – долання кордонів. Тож шановні пані-та-панове-в-кашкетах можете собі не квапитись сумлінно виконуючи роботу. Воно ж Вам треба до кожного прилипнути, неодмінно попорпатись у валізі, повільно перекладаючи спіднє, цигарки, різнокольорові горівки, листи, листівки, книжки з рушниками. Оце тобі Стьопа такий прийом – тримай.

Автобус наш, якщо говорити коротко, не надто зручний і з червоними шторками. Притулившись писком до вікна, за яким нічого нового не показують (пам’ятаєш нашу дорогу на дачі?) і загорнувшись у фіранку, я перетворююсь на Понтія Пілата, префекта штор. Проте є речі, які на переяславсько-хмельницький трасі не побачиш. Тобі буде цікаво знати, що у Польщі популярні гелео- та вітроенергетика. Світлофори, що працюють за допомогою сонячних батарей виглядають так зворушливо.

Але, щось забагато уваги я приділив дорозі, яка втім ще не закінчилась. Приставши нарешті до Варшави заходньої сідаємо на автобус (знову) і їдемо на Мокотув, південний лівобережний район Варшави, що притулився до Вісли. Там і замешкав дядь-Сєрьожа-молодший, до якого ми завітали з перевіркою.

Ніяк не звикну прокидатися не вдома. Досі трохи вибивають із ритму зміни в моєму вранішньому моціоні. Натомість на чужині сняться зазвичай яскраві сни. Перша ніч у Варшаві принесла такий.   

Сон Степана №1. Нібито у знайомого літератора, назвемо його «літератор А», виходить нова книжка віршів. Дуже груба і гарна, візуально схожа на «ботакє»*, приємно в лапи взяти, хороша поліграфія і папір. Ілюстрована, до речі, автором. І от як її починаєш гортати, малюнки і світлини такі калічні, хоч плач.

Прокинувся, не плакав, пішов на розвідку до міста. Район наш хороший, сідаєш на 131-ий або 180-ий автобус, 25 хвилин – і ти в центрі. Щось на кшталт київських Оболоні або Дарниці. Ясна річ, як чемно-гречно вихований ведмідь, який виріс у культурному оточенні (один Олександр Васильович** десятьох енциклопедій вартий) насамперед відвідав Національний музей. Зіграло свою ролю й те, що по вівторках він безкоштовний. Як бачиш, тримаюся старовинного гуцульського прислів’я: «Копійка до копійки, москаль до москаля». В музеї намагався знайти картину «Дама з горностаєм» старенького да Вінчі – польське пригодницьке кіно показує ніби це полотно живе у Варшаві. Не вірте, ні дами тобі, ні горностая! Натомість у музеї Народовому можна побачити Тиціана, Рембрандта, Бруно Шульца (малюйте-малюйте, Паганіні). А ти знала, що містер Бруно ще й рисував? Люблять ці письменники урізноманітнювати свою діяльність і довгими зимовими вечорами помалювати собі на втіху. Шевченко (той що Тарас Григорович) та й Маяковський цим грішили. Ну воно справа така, геніям можна. 

Завжди мав потяг до навчання, ти знаєш, от і у Варшаві не втримався – провідав Університет. Найбільше вразила і запам’яталась бібліотека. Вона вмонтована в пагорб, на даху якого розташувався цілий ботанічний сад, тобто, стоячи на верхівці горба, ти насправді знаходишся на даху бібліотеки, гобітська хата коротше. Приклеївшись писком до підлоги (для мене) стелі (для відвідувачів) довго робив страшні морди, але публіка внизу моїх маніпуляцій, на жаль, не бачила, адже відстань від моєї мармизи до глибини колодязя порядна: люди скидаються на іграшкових солдатиків (типу «Гулівер у країні ліліпутів»), отже і я для них виглядаю не великим розлюченим ведмедем, а, певно, якоюсь набридливою осою.

Не оминув своєю увагою і університетську їдальню. Взяв тушкованої спаржі, відбивну, притрушену смаженим салом у кисло-солодкому соусі. Бо сьогодні тільки й мав у шлунку самі канапки, мені така дієта не пасує, тре ж підшкірного тлусту набрати до зими. Нашому ведмежому брату канапе – на один зуб. Ну і, ясна річ, десерт, – як же без десерту. Замовив два кружальця морозивка – полуничне і шоколадне, вже в барі. Кнайпу опишу окремо. Тут дуже затишно, будеш колись у Варшаві – заходи. Таке враження, що втрапляєш у бібліотеку для питущих, адже на полицях розставлені пляшки з різнокольоровими рідинами – чисто тобі duty free. Для тих, хто, от як я, втомився, дбайливо приготовлені гамаки, на фото все побачиш. Розкручуючись у гамаку як дзиґа потішив своїх українсько-білорусько-польських друзів знанням мов. Спочатку повправлявся російською. Згадуючи вірша прабаби Марини***, трошечки розвинув її тему. Отже:

… Как луч тебя освещает!

Ты весь в золотой пыли...

– И пусть тебя не смущает,

 Мишутка, что мы ушли.

Або ще так:

… Как луч тебя освещает!

Ты весь в золотой пыли...

– И пусть тебя не смущают

Чудовищные кроли.

Одне слово, максимально наблизив прабабу Марину до Маяковського. До речі, ведмедик у першому аранжуванні вигулькнув недаремно. Ти знаєш моє ставлення до зоопарків, але й до панд знаєш також http://pandamishka.sumno.com/article/mykolaj-i-stepan-ryatuyut-pand/. З’ясувалось, що у варшавському зоо замешкала панда, так google писав, але коли одна контора пише,  інша завжди перевірить. З’ясувалося, що панда там самозванка, маленька, вона ж червона, а я ж то люблю білу велику панду, та що на порядного ведмедя схожа, а не на лисичку чи там байбака. Отак похід до зоопарку було скасовано.

Принагідно згадав і німецьку, яку я знаю краще від російської, нею можу вимовляти такі складні конструкції: «Вийшли з кнайпи, захопивши руру, крейду, і рушили на дах». А от польська мене робить асоціальним, само собою, що все розумію (я в тебе великий розумаха), навіть і сказати б міг, натомість, коли до мене апелюють місцеві, зупиняюся і галасую «Сєрьожа!!!» підгукуючи свого перекладача,  - соромлюся. 

Пам’ятаєш мою звичку витягти щось цікаве про кожне місто, так от у Варшаві на території університету розташована єдина в світі вулиця Осипа Мандельштама. Дуже ціную цього поета. З улюбленного:

Слышен свист и вой локомобилей –

Дверь лингвиста войлоком обили. (с)

Для першого дня непогано, еге ж? Спитаєш, що було далі? Набрали в маркеті біля хати (ще один плюс нашого розташування) картоплі з макаронами, зварили вечерю, та й полягали спати. То ж і тобі, хазяйко, добраніч. Продовжуватиму свої епістолярні вправи завтра.

Сон Степана №2. Сьогодні сниться буцімто я і літератор, назвемо його традиційно за абеткою «літератор В», обговорюємо чоловіче волосся, таке, знаєш, як в Ераста Петровича****, чорне, але з виразною сивиною. Щоб воно значило? Поза тим, що сам опонент має точно такого чуба.

Тепер би описати наше помешкання. Велика чотирикімнатна квартира з залом (у ньому живе хазяїн нашої маленької, але добре зорганізованої божевільні), ще однією великою кімнатою, будуаром (у якому поклали мене), малою кімнатою, передпокоєм, кухнею, їдальнею, лазничкою і двома (двома!) вбиральнями. Одне слово, хто за німців добре жив, той і зараз не кашляє. Дядь-Сєрьожа-молодший принаймні не кашляв, я прислухався.

Зранку випивши какао і поснідавши, вирушили до парку. Королівські Лазенки у Варшаві – це колишня літня резиденція короля Станіслава Августа Понятовського. Поки мої друзі розглядали палаци й замки, я годував білок волоським горіхом (обов’язково купи горіхи заздалегідь, я не бачив, щоб їх продавали в парку) і провідав павича. З останнім діалогу не вийшло, цей пихатий хвістотримач лежав посеред клумби і не надавався.

Як ти ставишся до розмальовування стін? Не бійся, сам не бешкетував, нам ще тільки депортації бракувало. Як на парканах пишуть погані слова або карляки-марляки, то це не мистецтво. А от графіті, яке називається «Білорусь прощається з Лукашенком» мистецтвом я б таки назвав. Бачиш на фото? Шкода, відповідний напис в об’єктив не вліз. Тіко мармиза в ракеті. Цей писок – актуальний білоруський президент, якого вдячні громадяни вирішили відправити в космос. Втім давно вже популярним стало відправити кількох Саш і Льонь у багатші села, щоб з нами, значить, не бідували*****.

Продовжуючи тему «помирання не в Парижі», нагадую, що багатьом таки вдалося. Ну там дядько Джим скажімо, чи от Гійом Аполлінер, або Амедео Модільяні, і ще Айседора Дункан, ну і нарешті, Нестор Іванович Махно. Це так делікатно я підхожу до поховання Фредеріка Шопена. Він також склав компанію вище переліченим панам і пані, але серце його поховано в костелі Святого Хреста у Варшаві, дивися на фото.

Оминаючи костел з університетом, заходимо в старе місто. І тут, не повіриш, втрапляємо на концерт, зорганізований за підтримки радіо «Марія». Ну гріх же ж не згадати таке:

…Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,

і радіо глохло від утоми, я почав засинати,

підіймаючись у піднебесся.

І тоді на трасі з’явився мотель.

Вона його помітила першою.

Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише

пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,

вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?

Які новини можуть бути у католиків?

В них немає новин з часу останнього хрестового походу… (с)

Можеш мені потім закидати лояльність до бренду, але ж як не процитувати, воно ж  як тут і було.

Концерт присвячений волинській трагедії, ясно, що нас сюди не запрошували. І кінь би розібрався, що вбивати погано, але коли йде війна, ти ж не будеш ставати на бік іншої країни? Правда ж? Я б не став. Але полякам того не поясниш, тим більше в світлі зради нашої ВРУ днями. Оминувши площу, вирішуємо випити по какао і, шукаючи потрібний заклад, бачимо Колесніченка, який дає інтерв’ю. Ні не так. Що це саме він, ми зрозуміли вже пізніше з новин, інакше я б копнув його лапою. Бачили і не повірили, а могли б щось хороше для країни зробити. Раніше Мальчішам-Плохішам видавали варення з печивом, а як повиростали, значить, польськими хрестами розраховуються******.

Але ця прикрість повністю не зіпсувала нам настрою, отже вирушаємо далі, щоб роздивитись найстарішу в Варшаві катедру. Ось вона на фото. Збудовано собор у 1370 році. Розглядаючи вітражі, загубився серед храму. Для себе з катедри виніс приємну інформацію: вже в ХІV столітті люди високо ставили ведмедів, інакше звідки б ця фреска, бачиш у правому нижньому куті?

Так поволі закінчився цей довгий день. Ведмеді, цигані, зрадники все закрутилося в калейдоскопі ведмежих вражень. І як наслідок наснилося таке.

Сон Степана №3. Останній сон стосується «літератора С». Він дуже яскравий (сон, хоч літератор також нівроку). Кольоровий, як наново пофарбоване кіно про Штірліца. Але це марення несюжетне, цього разу без книг і чоловічих зачісок, може, я просто за ним скучив?

Певно, втомив тебе вже своїми мандрами, то ж про наступний день розкажу коротко і по суті (Антон Павлович би плакав): ikea!

Чого ще не сказав? Ага, запам’ятались книжкові магазини, їх багато і серед наших, зустрів книжки Олександра Васильовича, дядь Юри, дядь Сєрьожи, дядь Тараса П. і баби Оксани. Із самим Олександром Васильовичем у Варшаві, на жаль, не зустрілись, розминувшись на декілька днів. Зрозуміло, що весь час перебування в гостинній столиці Польщі нас переслідувало убоїще******* – витвір сталінсько-мавританської готики. Убоїще не зле, просто велике, і тому його видно звідусіль, навіть із нашого Мокотува.

Слухай, домів повертатимуся через Брест, а звідтам автобусом, зі Львова квиточків немає – всі їдуть на південь. Тому не чекай мене на залізничному вокзалі, а як хочеш, приходи на автовокзал. Скучив! Сумую! Тримайся, а як повернуся, тримай міцно мене.

Твій Стьопа.

* Стеман має на увазі книжку Тараса Прохаська з однойменною назвою.

** Стьопа очевидно говорить про О.В. Ірванця.

*** Ведмідь навмисно перекручує вірш Марини Цвєтаєвої "Идешь, на меня похожий..."

**** Степанчик називає героя романів Бориса Акуніна Ераста Петровича Фандоріна.

***** Степан пригадує останнього київського мера Леоніда Черновецького, якого доброзичливі кияни за неадекватність називали Льоня-Космос і, відповідно, хотіли відправити на ракеті «в багатші села».  

****** Ведмедику не сподобалося те, що депутата Верховної Ради України Вадима Колесніченка нагородили у Варшаві Хрестом пам'яті жертв геноциду ОУН-УПА, дану нагороду йому вручив голова кресового патріотичного руху Польщі.

******* Стьопа натякає на варшавський Палац культури і науки.

Всі варшавські сни Степану дійсно наснилися.

У тексті використано вірші С.Ж., О.С., М.Ц. та О.М.

У Варшаві Стьопі допомагали моделі агентства «Вожык і Бусел» Сергій Прилуцький, Олена Степаненко і Марія Пушкіна.