Життя за зачиненими дверима (Е. Єлінек "За дверима")

Назва твору: "За дверима"
Автор: Ельфріде Єлінек
Видавець: Видавництво Жупанського
Рік: 2013
Перекладач: О. Курилас

«Лише маса законів стає причиною злочинів», – писала у своєму романі «За дверима» австрійська письменниця Ельфріде Єлінек. Нобелівська лауреатка 2004 року своєю творчістю розкриває абсурдність соціальних кліше та їхньої поневолюючої сили, ламає кригу стереотипів буття

Роман «За дверима», написаний авторкою 1980-го року, порушує важливі морально-етичні проблеми. Текстова тканина оповіді відтворює історію життя чотирьох підлітків, які входять у темну кімнату дорослого життя.

Райнер Вітковскі – здібний хлопець, кохається у мистецтві. Пише поезію, часто похмуру й меланхолійну, яка є трансформацією його життя. Він намагається завоювати позиції лідера, вожака зграї. Багатий інтелектуально, прагне виштовхати з п’єдесталу першості Ганса, іншого члена компанії, м’язистого хлопця, який походить із сім’ї робітників. Ганс – людина, позбавлена власної думки, яка бунтує, протестує проти свого походження, іноді він його просто соромиться.

Хлопчачу компанію «розбавляє» присутність Анні й Софі. Анні – рідна сестра Райнера, обдарована дівчина, яка втілює свої переживання в грі на фортепіано. Вона замкнена в собі, багато часу мовчить, її відверто нудить від слів і дійсності, наповненої порожнечею, Анні притаїлась у куточку закненої кімнати. Дівчина швидко пізнає смак статевих зносин, іноді навіть без жодної краплини яких-небудь почуттів. Навіть у Гансі їй подобається не внутрішній світ, а його несвідома чоловіча грубість, сила міцного тіла. Анні знаходить межі забуття, перебуваючи у статевих стосунках із Гансом, поринає в стан, коли можна не перейматися майбутнім, яке викликає гидкі приступи нудоти. Хтивість виступає рушієм взаємовідносин. Ганс просто тіло, звичайна лялька, яку можна смикати за нитки. Він, хоч і вдає із себе запеклого бунтівника, є звичайнісіньким пристосуванцем, потакаючи тим, кого хоче вважати своїм.

Дещо зайвою у компанії підлітків є Софі. На відміну від своїх друзів, вона походить із багатої сім’ї, може дозволити собі все, що захоче. Софі красуня, завжди доглянута, самодостатня (хоч так, здається, і не розуміє цього), тому Райнер із Гансом закохуються в неї. Для Райнера любов – це ілюзія, туман, у якому можна сховатися від світу, для Ганса – хтиве бажання, де можна проявити свою силу, володіючи тілом дівчини. Натомість Анна потерпає від неуваги, їй подобається Ганс, Ганса тягне до Софі, вона заздрить Софі, оскільки та може привертати до себе увагу чоловіків. Анна ж худенька, із недоглянутим волоссям, мовчазна, здається, ніби її не існує взагалі.

Бажаючи вийти із тіні дорослих, підлітки сходять на криву стежину. Замість засвоєння загальнолюдських цінностей, вони підкоряються страхові та ненависті. Старше покоління зневажають, для них воно дике й абсурдне: пан Вітковскі фотографує гені талії дружини, принижуючи жінку і погрожуючи розправитися з нею через подружню зраду, якої насправді не існує; мати Ганса вдова, яка підписує конверти і торочить сину про силу робочого класу, на який у того алергія. Підлітки поночі нападають на випадкових перехожих, грабуючи їх. Для них це не стільки шанс отримати «вільні гроші», як шанс ствердити свою жорстокість, ненависть, яку вони ототожнюють зі свободою. Свобода – гостре лезо, в будь-яку мить готове перерізати горло. Показовим є епізод, коли Софі проходить «іспит на жорстокість», топлячи кошеня у болоті. Райнер запевняє, що завдяки нападам та розбоям вони чітко відчують власні межі, звільняться від тягаря самих себе. Він помилково трактує ідеї «Стороннього» А. Камю, між дорослими і дітьми западає глибока прірва, яка вдивляється сама в себе, підлітки опиняються у темній кімнаті, за зачиненими дверима, де на них із усіх сторін тиснуть стіни.

Настає день, коли Райнер, Анні, Ганс і Софі отримують атестат зрілості. Софі вирушає в Лозанну, кажучи, що не хоче бачити ні Ганса, ні Райнера, вони їй бридкі. Анні захлинається хвилями відчаю, викликаного нездійсненими мріями і прагненнями, Ганс, піддаючись чоловічому рефлексу захищати слабких, жаліє її.

Кульмінаційною точкою роману є вчинок Райнера, який прагнучи уподібнитись Мерсо, жорстоко вбиває свою сім’ю (здається, він піддається якомусь незрозумілому божевіллю), спочатку ховається, а потім спокійно у всьому зізнається поліції, віддаючи себе у її руки.

Описуючи стагнацію післявоєнного суспільства, нового покоління, яке постало на руїнах загальнолюдських цінностей, не маючи під ногами твердого ґрунту, Ельфріде Єлінек показала, до чого призводить людська взаємобайдужість, показала, що на бездонній ямі не побудуєш нічого. Прийняття безмежної маси законів нічого не вирішує. Важливо відчути у собі прагнення добра, вбити всередині себе тварину, відчинити двері назустріч світлу, зрозуміти, що якщо зміниться людина – зміниться і світ. Ось головний закон.