Ворошиловград як "острів пам'яті" (С. Жадан "Ворошиловград")

Назва твору: Ворошиловград
Автор: С. Жадан
Видавець: Фоліо
Рік: 2010

 

Роман Сергія Жадана «Ворошиловград», Книга року Бі-Бі-Сі 2010 – п’ятий за рахунком прозовий твір автора. В ньому письменник звертається до історії своєї малої батьківщини – рідного Луганська. В основу роману покладено непросте життя вже дорослого «покоління пепсі», покоління дев’яностих, про яке письменник пише, що «всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стала лузерами». У «Ворошиловграді» діють ті ж типи героїв, що й у попередньому романі С. Жадана «Депеш Мод», тільки ці герої уже пройшли період подорослішання, вони ніби виросли разом із С. Жаданом, і намагаються відстояти здобуті позиції.

Розпочинається роман доволі-таки цікаво. Зазвичай сюжет будь-якого твору зав’язується появою когось або ж чогось. В Жадана ж навпаки: сюжетне начало втілено в зникненні, в зникненні брата головного героя роману. Як і в «Депеш Мод» уся сюжетна динаміка розгортається навколо відсутності когось, тут знову необхідний мотив зникнення-пошуку: якщо в попередньому романі всі шукають вітчима, то у «Ворошиловграді» відбувається «розчинення в просторі й часі» старшого брата головного героя. Тема зникнення і пошуку виступає в романі основним рушієм сюжету, який є немовби ретардованим, що, як річка, тече-тече, потім раптово ховається під землю (чим не львівська Полтва?), а згодом виринає густими пасмами води. Образ відсутнього у романі, як і античні боги чи фатум у грецьких романах, штовхають героїв до дії.

Одного разу Герман дізнається по телефону від свого давнього друга Кочі про це дивне і раптове зникнення. Символічним може виявитись і те, що про це повідомляється не безпосередньо, не живою прямою мовою, а саме телефоном, вже ніби одразу засвідчуючи певну химерність і дистанційну віддаленість зображуваної дійсності.

Герман змушений вирушати в дорогу, рятувати бізнес свого брата. Відтак саме відсутність провокує появу присутності. Початковою точкою відліку розгортання такої присутності є поява дороги, поява шляху в такий ніби близький і водночас далекий Ворошиловград.

Вже сама назва роману С. Жадана може певним чином окреслити часопросторову конструкцію художньої реальності. Варто зауважити, що Ворошиловград – це стара назва теперішнього міста на сході України, обласного центру – Луганська. У 1970 році, після смерті радянського воєначальника К. Ворошилова, Луганську було присвоєно назву Ворошиловград (до цього місту вже давали таку назву в 1935 році, яку було скасовано 1958 року). Стара нова радянська назва протрималась аж до 1990 року, коли місту повернули його історичне ймення. «Цей заголовок, розпадаючись на дві сутнісно і стилістично далекі частини – на приземлене, теперішнє ворушіння і древній, урочистий град (в значенні місто) – відображає наскрізну амбівалентність на всіх рівнях тексту». Саме в назві уже відчувається певна часова віддаленість, а якщо інший час, то і простір теж уже набуває іншої форми. Проте назва, як не дивно, тільки й залишається назвою, тими кількома літерами, що прикрашають обкладинку. Зазвичай автор кладе в основу назви свого твору якусь основну, суттєву, провідну ознаку, але в романі С. Жадана саме місто не є головним компонентом сюжету, можливо, читаючи текст і не беручи до уваги назви твору, читач так і не здогадається, в якому конкретно місці відбуваються події.

Герман робить вибір – так, треба їхати. В той час він ще не задумується над мотивами зникнення (втечі?) рідного брата і власного повернення звідти, куди сам же вирушає. Знаходить своїх друзів Льоліка і Боліка, домовляється про зустріч. Друзі переконують його, що не варто їхати, проте Герман твердо переконаний, що «його подорож у минуле» не буде довготривалою. Йому все-таки вдається переконати друзів у доцільності своїх прийдешніх мандрівок: трійця вирушає на старенькому фольксвагені у непросту і химерну ауру Ворошиловграда, хоча й не здогадуються про це. «Чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колеками на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживанні, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого». Як зможемо далі побачити, така раритетна простота переслідуватиме героїв протягом усього тексту, підкреслюючи їхню приналежність до тієї часової системи, в яку вони «повертаються». Ще однією деталлю, що засвідчує майже нерозривний зв’язок героїв роману з минулим, неадекватність часової дійсності, – це музика, яку вони слухають в машині – джазмен Чарлі Паркер, який створює їдку атмосферу радянської минувшості.

Подорожні дечим нагадують двох смертельно хворих кіногероїв славнозвісного німецького фільму «Достукатись до неба», що з упертою сміливістю вирушають у дорогу з метою побачити море, натомість Гєра (так друзі називають Германа) ще чітко не усвідомлює, що він хоче побачити, герої не знають, що вони їдуть для того, щоб побачити себе, відчути своє дотеперішнє. «Куди ми хоч їдемо? – Додому, – відповів я. – Довірся мені».

У романі вже з перших сторінок з’являється мотив дороги, що символізує векторний рух, пошук чогось або когось. Саме через мотив подорожі в зав’язці актуалізується проблема пошуку себе: кожен герой намагається віднайти свій життєвий шлях. Метою пройдення таких шляхових відрізків є питання самоідентичності, самооновлення.

Саме на шляхових відрізках головний герой роману Герман Корольов постійно когось зустрічає або ж навіть зустрічають його. Мотив зустрічі служить відправною точкою в сюжетотворені, конфліктотворенні «Ворошиловграду». Такі зустрічі переслідують Гєру постійно, рухаючи сюжет твору. І що цікаво: саме затемнений обрис отого Відсутнього і є причиною всіх Германових знайомств, усіх його контактів. Перебуваючи в нетрях власної поверненості, він щоразу стикається з різноманітними людьми, людьми різних соціальних прошарків, світоглядних позицій. В одних він бачить ворога, в інших – друзів, партнерів по команді, команді, що допоможе йому боротися за автозаправку, за власне хистке життя.

 «Це були дивні дні – я оппинився поміж давно знайомих і зовсім не відомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку».

Не відкрию Америки, якщо скажу, що будь-який шлях рано чи пізно має закінчитись. Шлях не підвладний вічності, адже існують певні точки А і Б, які виступають його своєрідним обрамленням. Ось такою вихідною точкою А і є незрозуміле, раптове зникнення брата, що «звалив в Амстердам», зникнення заради виникнення. Гєра спочатку намагається відшукати брата, телефонує йому, але той і не думає відповідати. Саме тут і з’являється так званий образ Відсутнього. Хто він такий? Ким був до цього? Врешті-решт, куди він зник? На ці, здавалося б, доволі прості запитання С. Жадан відповіді не дає. Та і не потрібно. Той Відсутній не є героєм роману, його лише можна вважати другою стороною медалі, Відсутній (брат-утікач) і Присутній (Герман) – це два протилежно спрямовані полюси головного героя, де одне зумовлює появу іншого. Отже, можемо сміло стверджувати, що ніякого брата і не існує. Це такий собі символ втрати пам’яті, прострово-часової розмитості, що виштовхує головного героя на дорогу до того «граду обітованого».

На тривалому, сповненому небезпек і різнотипових авантюр, шляху, герой зустрічає певні знаки, «дорожні знаки» до Ворошиловграду. Саме ця «семіотика дороги» покликана допомогти героєві дістатись тієї примарної точки Б. Перебуваючи на широкій дорозі, де ніколи не знаєш, чого чекати за поворотом, Герман змушений розкодовувати ті всі знаки, читати їхню сутність, він виступає своєрідним дешифратором власної пам’яті.

Тут можна провести паралелі зі славною пам’яткою давньоукраїнської писемності невідомого автора «Слово о полку Ігоревім», де затемнення сонця виступає поганим знаком, пересторогою, меседжем про те, що варто повернути кермо і спрямуватись в початкову точку, точку А, в протилежному випадку все це може закінчитись плачевно. Таким знаком-пересторогою для мандрівників у романі вперше виступає дорожньо-транспортна пригода, що трапилась із птаховозом, що заблокував дорогу. Вісником небезпеки і смерті виступають і кури, що порозбігались із кліток, яких розлючені міліціонери знервовано розфутболювали ногами, і ті зникали під колесами машин, що рухались назустріч. Така бубабічна абсурдність лише підкреслює алогічність і неясність Германових поневірянь. Такими знаками, попереджувальними символами на дорозі до Ворошиловграда згодом постануть і містичні постаті, якими марить головний герой чи не вперше ночуючи на автозаправці, які виступають для нього такими собі знайомими незнайомцями, і смерть собаки дівчини Каті, що мешкає на заправці, і неочікуване спалення бензовоза.

По дорозі герой залишається сам, наче паломник-самітник у старих барокових і необарокових романах. Гєра потрапляє в переповнений автобус, набитий «до отказа» різношерстою публікою – цікавий міні-топос, ще одна реалізація мотиву зустрічі. Цікавим може видатись також інтер’єр автобуса. Вся ця тіснявість (малопросторовість) і різношерстість символізує людське суспільство, як от «ліс людей» у романі-триптиху Валерія Шевчука «Три листки за вікном», а Герман і є таким собі «листком за вікном».

« Що, синок, – спитав (водій автобусапримітка моя), – усе зайнято?

Ага.

Постій зі мною, а то я теж засну. Їм добре – попадали і сплять. А мені відповідати.

За що відповідати?

За товар, синок, за товар, – пояснив він мені як рідному».

Так виникає мотив відповідальності, що і є причиною руху героя. Герман може поплатитись за власні помилки, а тому дуже чітко і обережно ставиться до кожного свого кроку, обдумує кожне рішення, адже будь-яка похибка може стати вирішальною.

Виникає певний locus sacrum – ота стара, занедбана автозаправка, що виступає відірваним кавалком якогось невідомого простору, така собі просторова аскеза, що символізує відторгненність і сумнівність Германового життя. Автозаправка – це невеличкий острівець, далеко винесений вітром за межі провінційного міста. Продати заправку, продати братів бізнес – це продатись самому, зрадити собі, зневіритись у власних силах, віддати чужому свою ж територію. Автозаправка – символ останньої території, де Гєра проходить своє життє заново, соціалізується, важко, як втомлений астматик, вдихає вільний вітер духу війни, боротьби за ось цю територію, яка дісталась йому, немов важкий хрест. Чи ж не тому С. Жадан так чітко окреслює вік головного героя: 33 роки – саме стільки було Ісусові, коли Він виконував свою месіанську місію. Така імітація біблійних сцен підкреслюється і штундівським гімном, виголошеним на похоронах матері Тамари, і промовами священика на похороні, і напутні слова пресвітера.

Своє право на останню територію, отой напівзруйнований бастіон себе самого, Гєра виборює власною кров’ю і потом. Гра з газовиками у футбол, які уособлюють собою тих, хто посягає на право влади, накреслює схему непростої, впертої, наполегливої боротьби. Друзі Германа, всі ті, кого він знав ще з молодості, збираються в автобусі (знову автобус – згадаймо переповнений ікарус-привид і зустріч з Кароліною), проте всі вони ніби живі мерці, такі собі зомбі.

«Поночі ми виїхали на трасу. Місяць викотився нам назустріч і освітив жовтим світлом салон автобуса. Місячне проміння лягло на обличчя моїх друзів, які переважно спали. Очі їхні в цій напівтемряві запали, під ними з’явилися тіні, вилиці загосрилися, і голови покірно звішувались із плечей».

Спостерігаючи, як С. Жадан (хоча виправимось: не С. Жадан, а сам Гєра), коментує цю доволі сюрреалістичну, фантасмагоричну гру, цілком виправдано можна уявити собі, що не вся команда грає з тими «монголо-татарами», «котрі відпочивали після вдалого набігу на газові вишки Київської Русі», а лише один Герман Корольов, він, і тільки він втілює реальність дійсності, а його друзі такі собі примари, привиди, про яких знає лише один Гєра, вони допомагають йому виграти цей непростий, вирішальний «матч смерті».

«Я визирнув у вікно, намагаючись упізнати знайомі місця. Коли я був тут востаннє? Років п’ятнадцять тому, навесні, ми їхали цією ж таки компанією, лише друзі мої не виглядали, як зомбі з розмальованими кінцівками, всі були молодшими, хоча добрішими не були».

Вся ця брава команда Германової молодості з диким запалом в очах їде «назад у чорноту, назад в нікуди, через смерть до народження, поближче до бога й диявола, котрі сиділи на задніх сидіннях у розжареному салоні й підспівували разом з усіма».

Мотив гри у творі символізує процес життєвого самоствердження, мовлячи мовою педагогіки, процес соціалізації, відстоювання власної території – власних поглядів, принципів і світоглядних орієнтирів. Такий мотив втілюється і у грі в сраклі з Гнатом Юровичем. Промовистими є слова Гната Юровича, що перебував на партійній роботі з 52-ого року: «Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити – без навушників, без бізнесу і партійного стажу».

Також уособленням боротьби за своє, відстоювання власних прав є сутичка Германа з фермами, яких С. Жадан зобразив у своєму творі досить-таки колоритно, навіть з певною легкою екзотикою. Примітними є і неприємності Гєри в потязі, його зустріч з кочовиками, біженцями в українських степах, які зникають так само раптово, як і виникають. Цікавим моментом є модерна новоінтерпретація народження Спасителя, народження Сивіли, що ніби передбачає майбутнє Германове спасіння.

З’являється у романі і мотив повернення, доцільності Германової подорожі. Головний герой знайомиться з дівчиною Кароліною, і між ними виникає діалог, який намагається виказати причинно-наслідковість хронотопу роману.

« – Куди ти їдеш? – знову запитала Кароліна, розглядаючи мене в напівтемряві.

  • Додому, – відповів я.
  • А хто тебе там чекає? – Вона витягла ніж зі своєї зачіски, й густе волосся розсипалось, ховаючи її очі.
  • Ніхто не чекає.

 Кароліна теж засміялась.

  • Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? – спитала вона, дістаючи звідкись гранат і розрізаючи його навпіл.
  • Яка різниця? – не зрозумів я. – Просто давно там не був».

Як бачимо, Гєра Корольов постійно говорить про те, що їде додому, тобто за логікою місце уже йому знайоме. Не варто буквально сприймати подорож героя. Його мандрівка є не чим іншим, як зануренням у туман власних спогадів. Як зазначає Т. Гундорова, «Жадан вирішує говорити із самої нереальності, з порожнечі, з тим, щоб, оповідаючи про нереальність, відвоювати право буття для реальності». Саме тому роман Сергія Жадана «Ворошиловград» можна виокремити в піджанр роману пам’яті, де теперішня дійсність моделює дійсність минулу. Проте пам’ять, що закріплює сюжет роману, аж ніяк не є історичною. Це не є та пам’ять, пам’ять структурована, що висновується в історичних романах. Пам’ять роману С. Жадана не є цілісною, вона деконструйована, фраґментарна, розщеплена на декілька миттєвих спалахів, що формують покинуту дійсність. Саме відчуття покинутості викликають описи, вплетені в тканину тексту. Герої твору віддалені в просторі від зовнішнього світу, вони живуть на автозаправочній станції, де немає нічого, окрім широкої траси і безмежних пшенично-кукурузяних полів. Саме в такому відламаному, розколотому просторі (своєрідному топосі пам’яті) і живуть друзі Гєри Корольова.

«Час від часу мені сняться авіатори. Кожного разу вони здійснюють вимушену посадку посеред пшеничних полів, їхні літаки важко вганяються в густу пшеницю, полотняна обшивка лунк надвечір’ї, стебла пшениці намотуються на шасі, і літальні апарати намертво вгрузають у чорний пересохлий грунт. Пілоти вивалюються з пекучих салонів, падають у пшеницю, яка відразу ж обплітає їм ноги, встають і намагаються щось розгледіти на обрії. Проте на обрії немає нічого, крім пшеничних полів, вони тягнуться безкінечно, і вирватись із них – справа безнадійна. Авіатори кидають свої апарати, що поступово охолоджуються у вечірніх сутінках, і рухаються на захід, за сонцем, що швидко згасає. Стебла високі й непролазні, пілоти важко пробивають собі шлях, продавлюють невидиму стіну перед собою, не маючи жодного шансу кудись вийти. На них шкіряні шоломи з окулярами, на руках важкі рукавиці, а позаду них тягнуться розкриті парашути, які вони чомусь не бажають відчепити, тягнучи за собою, ніби довгі й важкі крокодилячі хвости».

Недаремно наводжу тут доволі-таки об’ємну цитату з аналізованого твору. На мою думку, якби цей шматок простору перевести з текстового формату у візуальний, він би претендував на отримання престижної кінопремії «Оскар», і вже цього одного шматка тексту досить, щоб зрозуміти, про що, власне, увесь «Ворошиловград». Тут С. Жадан, як і в більшості, своїх прозових творів, залишається поетом.

Ось ще один приклад відірваної дійсності: «Біля цегляної будки, поруч із бензоколонками, стояли два автомобільні крісла, принесені сюди для відпочинку. Крісла були застелені чорними шкірами не відомих мені тварин, з них у різні боки випирали пружини, а до одного крісла прилаштовано було якийсь дивний важіль, цілком можливо, що це була катапульта». Мабуть, недаремно С. Жадан обрав для зниклого брата саме такий бізнес.

Зустрівши минуле, Герман помічає, що нічого особливо не змінилося з того часу, як він востаннє тут був. Єдине, що у Гєри тепер з’являється якась внутрішня тривога, переживання за братів бізнес, він змушений обороняти свою «останню територію», що не дає йому сидіти на місці. Саме мотив чекання і відповідальності рухає простором, а статичне створює ефект динамічності.

Звертаючись до просторових координат у творі, можна виявити доволі парадоксальну ситуацію. Не читаючи ще тексту роману, а лише просто переглянувши напис на обкладинці, можна подумати, що просторовою площиною, де відбуватимуться події, якщо не всі, то хоча б якась їхня частина, буде Ворошиловград, а знаючи, що Ворошиловград – це колишня назва теперішнього Луганська, може виникнути думка, що час, у якому ці події протікають, минулий, співвіднесений із феноменом старого Луганська. Однак це лише хитрий і підступний, оманливий хід постмодернізму. Ворошиловград – це інший простір, оскільки події відбуваються аж ніяк не там, дія розгортається в рідному С. Жадану Старобільську, невеличкому провінційному містечку на сході України. Властиво, Ворошиловград – це навіть не просторова площина, а часова, незважаючи на топонімічність знаку.

Варто сказати, що про Ворошиловград на початку твору немає навіть натяку, він не виступає основним тлом для зображення подієвої картини тексту, а вперше з’являється аж на 81-шій сторінці, та й то, на перший погляд здається, як щось випадкове, не надто важливе, другорядне: «Коли це було? 90-й, здається. Так, 90-й. Літо. Домашня перемога над Ворошиловградом. Гол Травмованого на останніх хвилинах. Краща його гра, мабуть». Та це лише перше враження. Вчитавшись у текст глибше, можна зрозуміти, що автор вводить такі топонімічні акценти лише для того, щоб показати ту загуслість пам’яті головного героя, що витає в просторі, як вранішній туман після дощу. Місце, куди повертається Герман, де з ним відбуваються всі неприємності і приємності водночас, містечко Старобільськ і знаходиться в Луганській області, чи то пак Ворошиловградській, а тому не дивно, що саме він і є елементом часової тривалості отого химерного, примарного провінційного містечка, де й проживає Корольов, і де з ним відбувається все те, що має відбутися. Ворошиловград у творі – це той клей, гіпс, що скріплює уламки, пазли пам’яті Германа, витворюючи цілісну картину його сутності. Старий Луганськ виступає у романі не стільки атрибутом просторових зв’язків, як часових, чи навіть міжчасових.

Ось Герман Корольов вибирається зі свого малонаселеного острова, автозаправки, яку так свято береже, в нутрощі міста. «На вулицях було порожньо. Сонце, ніби течією, повільно відносило на захід. Воно рухалося над кварталами, від чого повітря ставало густим і теплим, і світло по ньому осідало, як річковий мул. Була це стара частина міста, будинки стояли тут одно- або двоповерхові, з червоної потрісканої цегли. Хідники були всуціль засипані піском, на подвір’ях пробивалась зелень, так наче місто спорожніло й заростало тепер травою та деревами. Зелень забивала собою всі шпарки й тяглася в повітря легко й наполегливо». Ось так на зміну меланхолійно-романтичним описам заправки, рідного позамістя, довколишніх полів приходять якісь депресивні змалювання внутрішньості міста, отого провінційного донбаського містечка.

Здавалось, от раптом на сторінках роману з’являється назва забутого міста (або ж краще сказати забута назва міста), та й то лише мимобіжно, в контексті мови про колишні славні перемоги на футбольному полі, а потім все знову замовкає, і ніякого тобі Ворошиловграду. Та ба, уже згодом він знову виринає з мороку підсвідомості. Як і першого разу, виступає образом, символом чогось того, що було, а тепер існує лише у просторі ідеальному.

Опинившись у покинутому піонертаборі тет-а-тет, Герман з Ольгою раптово поринають у власні спогади, провалюються в часові діри, які підготував їм отой таємничий Ворошиловград. Гєра розповідає дівчині про те, що колись в школі на уроках німецької мови їм роздавали поштові картки із зображенням отого Ворошиловграда, і потрібно було описати мовою великих Гете і Шіллера те, що там зображено. Спогади героя про вже давно неіснуюче місто – це як чітко окреслене тату в розмитому тумані пам’яті, зроблене швидко танучим часом з тієї іншої, паралельної, зниклої реальності, яку В. Пєлєвін охрестив як «покоління π».

«На цих картинках, як правило, були зображені які-небудь адміністративні будівлі або пам’ятники які-небудь. Ну, які могли бути пам’ятники у Ворошиловграді? Мабуть, Ворошилову. Я вже не пам’ятаю, якщо чесно. І ось потрібно було розповісти про те, що ти бачиш. А що ти бачиш на такій картці? Сам пам’ятник, коло нього клумба, поруч хто-небудь обов’язково проходить, позаду може їхати тролейбус. А може, до речі, і не їхати. Тоді гірше – немає про що розповідати. Може світити сонце. Може лежати сніг. Ворошилов міг бути на коні, а міг бути й без коня. Що знову ж таки гірше, оскільки про коня можна було розповісти окремо. І ось ти починаєш розповідати. А що можна розповісти про те, чого ти насправді не бачив?».

Ось тут, із цих слів Германа, з присмаком легкої іронії, бачимо всю екзотику старого Луганська, химерику його існування. В романі Ворошиловград виступає таким собі містом-фантомом, який насправді не існує, він існує лише в уяві, в уяві головного героя.

Такі пригадування, мандрівки в минуле беруть владу над Германом, змушують його рефлексувати, приймати нові рішення, змінюючи попередні.

«А я, Оль, не люблю розповідатипро те, чого не знаю. І всі ці картинки я не люблю. І не люблю, коли мене притискають до стіни, вимагаючи грати за чужими правилами. Тому що правила мають сенс до того часу, доки ти їх дотримуєшся».

Увесь текст роману просто-таки перенасичений постколоніальними знаками, що просвічуються крізь численні тріщини в полотні художнього часу. Це і старі кукурузники, і мапа Радянського Союзу у вагончику Кочі, географічна карта, яких висіло повно чи не в кожному класі радянської школи, мапа, що постає як колаж із «етикеток з-під алкоголю та політичних листівок, фото з журналів мод і чорно-білих порнокартинок, футбольних календариків і чийогось водійського посвідчення», і ленінська кімната в закинутому піонертаборі, де перебувають Ольга і Герман, це і прості слова циганської пісні вперемішку зі словами гімну СРСР, і Ернст, який хоче відкопувати старі німецькі танки, як символи минулих війн («- Для чого йому танки? – Не знаю, – признався Коча. – Для самоствердження), й інтертекст історії джазу в Донецькому басейні, якого там ніколи й не було, це і музика AC/DC 80-тих років, яку слухають «мертві» друзі в автобусі, вирушаючи на матч, і навіть кличка собаки Пахмутова – всі вони створюють атмосферу минулого, залишають в собі дух власне Ворошиловграду. А Т. Гундорова відносить до таких знаків навіть ім’я головного героя Германа, яке вона співвідносить з ім’ям відомого радянського космонавта Титова. Саме такі знаки, таке постколоніальне тло і поєднують всіх тих різношерстих персонажів твору. Вони (знаки тобто) – своєрідні блокпости на безлюдній, суворій території нетривкої пам’яті. Декодовуючи всі оці наявні в тексті знаки, можна виокремити часову лінію, яка пронизує сюжет книжки.

Час у «Ворошиловграді» є символічним, нечіткої форми, ніби холодець, що своєю драглистою суттю коливається, здригається від поштовхів пам’яті. Спостерігається час у часі, така собі лялька-матрьошка, яку можна розбирати і кожен раз отримувати знову те саме: в теперішньому, в наявній реальній дійсності поміщено часову модель минулого, чогось тривожно-нестійкого, ворошиловградського, що рухає героями. Здається, час настільки нестійкий, його пружина так нятягнута, а простір настільки розірваний, що може відпуститити цю пружину і все втоне в ріці безмежного хаосу.

В одному з інтерв’ю С. Жадан сказав, що Ворошиловград – це «певна ландшафтна порожнеча, западини часу і простору, де час зупиняється або взагалі зникає, виникають такі чорні діри в минулому, теперішньому і майбутньому. Приклади спроби заповнити ці діри – от про це, власне, і книга.

Несподівано для себе ти опиняєшся між своїм минулим, де тебе чекають друзі (зауважмо, як говорить автор про свого героя: в минулому його не чекали, а чекають, тож минуле тут як теперішнє – примітка моя), і майбутнім, де тебе чекають вороги».

Так Ворошиловград постає як унікальний часопростір, що сполучає реальне з ірреальним, теперішнє з минулим і є швидше метафізичним, аніж фізичним.

Отож, у своєму поки що найновішому романі С. Жадан створив образ так званої транзитної людини (Германа Корольова), яку постійно обмежують якісь невідомі рамки, не знати ким накреслені кордони. Герой прагне отого «небесного Єрусалима», (в романі Ворошиловград навіть співставляється із Сіоном – «царствене місто боже») хоч і зізнається, що «і у Ворошиловграді жодного разу не був. Та й немає тепер ніякого Ворошиловграда».

«Незабаром ліси закінчилися, і навколо нас потяглися широкі, наповнені туманами й вологою площини, за якими в сонячному мареві тяглась і поставала легка й глибока порожнеча, розгортаючись просто з-під наших ніг у східному та південному напрямках, тяглась і всотувала в себе рештки води й зелену, наповнену світлом траву, втягувала грунти і озера, небеса і газові родовища, котрі світились цього ранку під землею, золотими жилами проступаючи на шкірі вітчизни. І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграду». Таким є передмістя отого Ворошиловграду, що непомітно проступає наскрізною ниткою протягом усього роману.

Герман балансує на межі простору і порожнечі, над якою він нависає, мовби над стрімкою прірвою, самоідентифікується через зіставлення антиномій дому і бездомності. Він до кінця бореться за свою територію, що підтверджує момент у романі, де зображено «стрілку в оборону аеродрому», який незаконно хочуть захопити рейдери. І в цьому плані, плані зображення людини не байдужої, яка з гідністю бореться за свої права, роман С. Жадана «Ворошиловград», виконує «невдячне заняття, пов’язане з пригадуваннями й зіставленнями».