Роман Люко Дашвар "На запах м’яса" – як здобич перетворюється на хижака

Мелодрама – жанр, з яким майстерно й легко бавиться письменниця Люко Дашвар. В її романах перипетії людських доль зворушують зачерствілі серця.

Ось Ліда Вербицька на сторінках "Мати все" борсається в задушливих обіймах матері-спрута. Ось Катя-малолітка з світу "Село не люди" плекає не по рокам дорослу чуттєвість. Їхні страждання не марні. Інтрига в тому, яким чином та як сильно вони змінять персонажів, аби ті вижили, як мінімум, та здобули щастя, як максимум.

Майю Гілку, героїню роману "На запах м’яса", здається, чекає аналогічна трансформація. 25-річна городянка, перспективний менеджер столичної компанії, зненацька купує хату в селі. Вона кидає тепле, але руйнівне, місто. Вона має на тілі благеньку курточку й несе напівпорожній рюкзачок. Вона плететься засніженою дорогою до нового життя, купленого за фантастичні, як за руїну, гроші. Дівчина страждає від фізичного болю та опиняється в промерзлій наскрізь хатині сама-самісінька, без ліків та сірників. Біля Майї – чужі люди. Чи полегшать вони її біль? Чи полегшить вона їх біль? Хто, врешті, виявиться "м’ясом" і піде на "ковбасу", а хто та що – "хижаком" та "м’ясорубкою"?

Люко Дашвар вимальовує долю неоднозначну, образ розсипчастий. Спершу головна героїня видається звичайною страждальницею з раптово-незбагненним коханням – типовим "м’ясом". Коли ж авторка розгортає її передісторію та штрих-пунктирно окреслює розв’язку, Майя-лубок, Майя-стереотип розпадається. Не марно один з персонажів тлумачить її ім’я з санскриту як "Ілюзія". Це розумієш тоді, коли смертельно хвора істота починає покусувати та подряпувати тих, хто поруч. Зароджується підозра, що метаморфози героїні до останніх сторінок книги читача ще здивують.

Сільське тло з його колоритним небагаточисельним населенням Люко Дашвар зобразила в притаманному їй стилі – реалістично та з гумором. Кілька жирних штрихів, майже карикатурно-рельєфні образи – і читач знайомиться з селянами, кожен з яких, в унісон з Майєю, руйнує шаблон. Чоловіки, стереотипно, п’ють, проте один кохається в раритетних автомобілях, а другий виявляється героєм-коханцем з розбитим серцем. Жінки – обмежені, неосвічені, але, водночас, співчутливі, діяльні, пристрасні.

Натомість, міські персонажі видаються схематичними, а міське життя – стробоскопічним  мерехтінням подій. Клац – Майя нудиться в материнському домі, клац – опиняється в столиці. Клац – кохання-зітхання, клац – кров і лікарня.

Але клацання – то не мирне шарудіння різнобарвних скелець в калейдоскопі. Врешті розумієш, що це – поскрипування столичного механізму по перемелюванню провінційного м’яса. Кожне "клац" – погляд міста, населеного хижаками, на свіженьку здобич. Роман Люко Дашвар "На запах м’яса" ілюструє метаморфози, яких мають зазнати приїжджі, аби вижити в егоцентрично-безсердечній столиці. Інакше – хижа м’ясорубка зсіче на ковбасу.