Аверс і реверс Юрія Матевощука
кричить
побивається
стогне
мій Аверс і Реверс
Для молодої української поезії є характерними інтрига відкриття, азарт оновлення мови, зневаження будь- якого канону, вільність у зверненні до загальновизнаних ідеалів.
У Юрія Матевощука мовна гра, колажовість – прийоми побудови віршів. Мова веде за собою текст – майже крок до імпровізації. Розмаїтий звукопис, свіжі оригінальні рими, алітерації, проте чомусь з’являється відчуття безперервності й уривчастості поетичного дихання одночасно. Стилістичні регістри, як і лексика, постійно змінюються – на біблейське, на діалектне, на сленгове. Виникає й зникає ефект плетениці, кожна ланка якої має певні смислові наголоси – абсурдно і тому реально. Молодий поет міксує соціально типове, замішане на натуралізмі й тому його поезії близько нагадують за стилістикою поетику конструктивізму 20-их років (звісно, минулого сторіччя). Каламбурний вірш «USSR» («тут головне не провтикати / ілюзію, яку почув і кому ніс то: / бути комунікатом / бути комуністом / бити комуністів / бути комуні катом») просто напрошується на майже хрестоматійний перегук із Володимиром Маяковським: «Делать жизнь с кого? – С товарища Дзержинского»
Ліричне alter ego поета намагається вловити себе, відчути, і само від себе вислизає. Вельми характерним, на мою думку, є вірш «Le vent le cri», дослівно французькою мовою – вітер, крик, але в даному випадку, думаю, мова йде про відому мелодію італійського композитора Енніо Морріконе «Плач вітру». Неприховано відверто переважає стихія душевного життя, погляд більше інтроспективний, звідси чіткі дефініції візуальних образів.
У вірші, що запам’ятався («Як буває, крізь погляд...»), сausa prima (першопричина) конкретних подій не помітна, відразу висновок й узагальнення: «несприйманням дихати комусь в потилицю, / надсприйманням дихати важким повітрям – / Білі птахи в небі розчинилися, / і шукати їх тепер нізвідки», і раптом – майже чорнобіла фотосвітлина, натурально, аж лячно: «торжествують гнані жебраки / з чорних стін покинутих заводів». Враження, що у такому тексті нема просвітку, що це суцільний потік хаотичної свідомості, часто-густо додається ігнорування традиційної пунктуації, (хоча і крапки, й коми присутні, але їх чомусь не помічаєш).
Обігрування, варіювання відомого з історії, сучасної публіцистики – антитеза нерозв’язного, ніби зупинена мить: «Ну що тут сказати, йдемо до кінця – / Твій Каїн розмножив усіх нас доволі. / І скніє душа на тілесних рубцях / Не в змозі вернути на праведну сповідь»
Запитальні конструкції поки що без надії на відповідь: «котрий в мені Каїн чи Авель тепер домінує? (...) кому ж тут потрібні книжок повні стоси, / Збагачені мудрістю тих, що нема?». Вони свідчать про асиметрію, певну неврівноваженість поетичного мислення, і разом із тим, про нездоланність духовної жаги пізнати світ.
Юрій Матевощук і як людина, і як поет тільки на початку життєвої дороги. Думаю, що йому нічого не повинно завадити у майбутньому вибудувати свою поетичну модель бачення світу, що неодмінно буде, віримо, своєрідною й самобутньою.
